Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 33)
Оскар, який уже не мав сили терпіти, запитав:
— Так а що з ключем?
— Прошу? — перепитав, насупившись, майор Біллікліфф, бо нічого не зрозумів.
— Я питаю про ключ. Від Естейт-хаусу. Якщо ви не проти, то ми хотіли б забрати ключ і поїхати.
— А, так. Десь був, — відказав майор і, вправно піднявши руку, залив у себе решту віскі, поставив склянку й важко підвівся. Затим пішов до старого стола, на якому був страшенний гармидер. Схилившись над усім тим безладом, він щось мацав і перекладав, пильно оглядаючи речі. Нарешті вигукнув: — Еврика! — і підняв великий старомодний ключ із зім’ятою биркою. — Знав, що він десь тут. Останнім часом постійно все забуваю.
Оскар і Елфріда допили свої несмачні напої та підвелися з дивана.
— Дякую. Вибачте, що потурбували, — сказав Оскар, узявши ключ у Біллікліффа.
— Та ні, ви зовсім мене не потурбували. Дуже радий гостям. Пам’ятайте, я часто буваю в клубі. Звісно, граю вже менше, але люблю побазікати з усіма, а в барі роблять смачні сандвічі.
Оскар і Елфріда повільно рушили до дверей.
— Обов’язково приходьте ще. Може, і я колись зайду в Естейт-хаус. Подивлюся, як ви там облаштувалися.
Елфріда всміхнулася:
— Звісно. Тільки не
— Звісно, звісно. Але ми точно незабаром побачимося.
Оскар зупинився, аби подивитися на гравців у гольф. Тепер він уже був упевнений, що Біллікліффа серед них немає. Гравці вже зайняли свої місця і вибрали ключки. Щоб їх не турбувати, Оскар стояв, не рухаючись, аж поки останній гравець ударив по м’ячу і, схоже, поцілив у лунку. Уже смеркалося, і Оскар подумав, що їм треба поспішати, якщо хочуть дістатися до клубу, поки геть не стемніло. Один із гравців зупинився, щоб дістати підставку, і помітив Оскара.
На мить їхні очі зустрілися, і чоловік підняв руку, вітаючись, чи, може, просто хотів показати, що помітив його. Оскар помахав у відповідь. Склавши ключки в сумку, чоловік узяв візок за ручку і рушив за друзями. Оскар спостерігав за ним — огрядний чоловік у вітрівці та яскраво-синіх штанях. Цікаво, він приїхав у Крейґан чи живе тут? Може, американець? За хвилину незнайомець зник за пагорбом, порослим дроком, а Оскар із собакою пішли далі.
Він відчув, що трохи втомився. Внизу, між полем для гольфа й дюнами, Оскар побачив кам’янисту доріжку, якою зазвичай їздили на тракторцях спеціалісти з догляду за спортивним газоном. Доріжка вела назад у місто. Унизу за довгим вигнутим пляжем виднілися дахи й церковний шпиль.
Загалом краєвид нагадував стару гравюру. Оскару здалося, що до міста дуже далеко, і він навіть занепокоївся, чи не переоцінив своїх сил. Та потім помітив невеличку дерев’яну будівлю, в якій гравці в гольф могли сховатися в разі дощу. Підійшовши ближче, побачив, що вона розділена перегородками на чотири частини, і в кожній стояла маленька дерев’яна лавка. Обрав найбільш захищений від вітру відсік і вирішив хвилинку перепочити.
Подумав про чоловіків, які грали в гольф. І раптом позаздрив їм: вони дружать, розмовляють, жартують, змагаються. Потім щось вип’ють у клубі й повернуться до своїх сімей. Звичайні люди, звичайні чоловіки.
Цікаво, чи він колись зможе знову стати звичайним?
Колись давно, у дитинстві, Оскар теж грав у гольф, але особливих успіхів не досяг. Може, варто знову почати — купити дорогі ключки, наприклад, фірми «Біґ Берта», і вразити всіх — і себе також — бездоганною подачею та ударом. Але ця перспектива його зовсім не розсмішила. Він узагалі розучився усміхатися.
Горе. Він досі горював. Раніше він часто вживав це слово, коли писав друзям, які втратили дружину, чоловіка, батька, матір чи дитину. Цим словом можна було назвати низку раніше не відомих йому емоцій. Ще одним таким словом було слово «співчуття». «Мої найщиріші співчуття. Подумки з тобою», — писав він зазвичай, ставив свій підпис і надсилав листа з відчуттям виконаного обов’язку.
Зараз він розумів, що тоді зовсім не усвідомлював, про що пише, чому співчуває. Горе — це не просто почуття. Це стан, це задушлива ковдра невимовного болю, крізь яку не пробиваються промінці розради. Єдине, що захищало його — це частокіл мовчанки, який він звів навколо себе, Тут, у Крейґані, він не міг випадково ні з ким зустрітися, не міг перетнутися зі знайомими. А ще до нього не міг дотягнутися вікарій зі своїми церковними заспокійливими промовами, які лише злили. Також ніхто не опускав ніяково очі, намагаючись незграбно вимовити слова співчуття.
Під час прогулянки Оскар, як завжди, дивився на небо, хмари, пагорби, пташок. Відчував подих вітру на щоках, слухав, як розбиваються об берег хвилі, вдихав солодкий і міцний аромат моху й вересу… Але ніщо із цього не тішило. Натхнення не було. Радості теж. Він ніби споглядав величний пейзаж, написаний ідеальними мазками, але без душі.
Оскар ніколи не жалів себе. І навіть тепер, наче лев, боровся із жалістю, живучи у своєму маленькому дерев’яному прихистку. Намагався згадати все хороше, прекрасне, що зараз має. По-перше — це Естейт-хаус. Його оселя. Його укриття. І йому неабияк пощастило, що цей дім виявився порожнім. По-друге — Елфріда. Вона повернулася з Корнволла, і Оскарові неабияк полегшало. Саме завдяки їй він не збожеволів. Вона допомогла йому пережити найтемніші часи, була поруч і терпляче підлаштовувалася під його настрій. Коли він замовкав, вона лишала його самого. Коли ж хотів виговоритися — слухала.
І по-третє, він знав, що навіть якщо не лишиться в цьому забутому Богом північному містечку, де в дитинстві він був щасливим, у будинок Ґлорії він точно не повернеться. Її сини вже виставили Ґранж на продаж. Почасти Оскар був їм вдячний, бо не довелося жити там, у холодній німій порожнечі, щосекунди згадуючи Франческу.
«Треба жити далі», — сказав він собі. Хоч і повільно, проте рухатися вперед. Але в шістдесят сім, коли більша частина життя позаду, важко знайти нове джерело енергії. Задушлива ковдра, сплетена із шоку і страшної втрати, не лише перекривала йому світло та звуки — вона наповнювала кожну клітинку його тіла невимовною, непереборною втомою.
— Треба жити далі, — промовив Оскар уголос, і Горас, який лежав біля його ніг, з надією глянув на господаря і навіть усміхнувся. Цей собака часто всміхався. Оскар був вдячний йому за дружбу. Повільно звівшись на ноги, сказав: — Ходімо, старий. Уже час додому.
Коли Оскар нарешті дістався до гольф-клубу, вже зовсім стемніло. А ще він відчув, що страшенно втомився. Важко переставляючи ноги, доплентався до проходу між майданчиками, і в яскраво освітлених вікнах побачив силуети. Люди відпочивали, наче в пабі. Сиділи за столиками, їли сандвічі й, мабуть, обговорювали гру. Перед клубом розмістився вимощений каменями майданчик із клумбами, на яких улітку, мабуть, квітли бегонії та герані. Збоку від будинку був паркувальний майданчик, на якому стояло з десяток автівок. Оскар побачив старенький «універсал» з відкритим багажником. Обіпершись об крило автомобіля, чоловік знімав взуття для гри в гольф і перевзувався у броги. Оскар упізнав червону вітрівку й яскраво-сині водонепроникні штани, а от кепку з довгим козирком чоловік уже зняв, і в холодному світлі ліхтаря виблискували сиві пасма волосся.
Зав’язавши шнурки, чоловік підвівся. Цієї миті Оскар уже підійшов до нього. Якусь секунду Оскар вагався, чи треба спинитися й заговорити, може, спитати, як пройшла гра. Та поки він розмірковував, чоловік сам озвався до нього:
— Добрий вечір. Гарно прогулялися?
Оскар спинився і, обернувшись до нього, відказав:
— Трохи задовга вийшла прогулянка. Давно стільки не ходив. А як ваша гра?
— Здалися на п’ятнадцятій лунці. Дуже вже темно й холодно стало. — Він нахилився, підняв взуття для гольфу, кинув у багажник і закрив його. — Не та погода для гри. — Він підійшов ближче. Оскар побачив його рум’яне обличчя і пронизливі блакитні очі. — Перепрошую, але ж ви — Оскар Бланделл?
Оскар збентежився: його не лише впізнали, а ще й назвали повним іменем.
— Так, — відповів він. І це його «так» прозвучало як зізнання.
— Я знав, що ви повернулися до Крейґана, — сказав чоловік, а Оскар подумав: «Що ще він знає?» — Я тут живу лише двадцять років, тож із вашою бабусею, місис Маклеллан, не знайомий, зате ми добре дружили з Гектором. Недовго, бо він невдовзі передав Коррідейл Г’ю і поїхав жити на Південь. Я Пітер Кеннеді, до речі. — Чоловік простягнув руку, й Оскар потиснув її, не знімаючи рукавичку. — Вітаю в Крейґані.
— Дякую.
— Ви геть знесилені, мабуть. Дорога була довга, ще й на такому вітрі. Я збирався випити чашку чаю. Хочете зі мною?
Оскар мовчав, вагаючись. Він і справді дуже втомився і промерз до самих кісток. Думка про те, щоби посидіти в теплі й відпочити за чашечкою гарячого чаю, дійсно приваблювала. З іншого боку, він не був певен, що йому стане сміливості увійти в цей яскраво освітлений будинок, повен людей. До того ж, мабуть, доведеться з кимось знайомитися, спілкуватися, відповідати на запитання.
Але щось було таке тепле й щире в його новому знайомому, що Оскар не зміг одразу відмовитися, тож почав шукати відмовку.
— Я із собакою.
— Посадимо його поки що до мене в автомобіль. Ми недовго, з ним нічого не станеться.