Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 35)
— Речей у нас зовсім мало, — зазначила Елфріда, однак Оскар був надто схвильований і збентежений, аби щось відповісти.
Він саме розвернувся, щоб сказати щось наостанок вірній місис Масвелл, яка всі чорні дні була поруч, а тепер пригнічена стояла на порозі, ледве стримуючи сльози.
— Місис Масвелл…
— Надішліть мені листівку, — удавано спокійно мовила вона, але голос її видав — затремтів.
— Звісно. До побачення. Дякую вам за все, — сказав наостанок Оскар і швидко поцілував її в щоку, і тут місис Масвелл уже не витримала.
Вони відїхали від Ґранжа, і Елфріда в дзеркало заднього виду побачила, як жінка витирає очі й носа хустинкою.
— А що з нею буде? — спитала Елфріда, почуваючись зрадницею.
— Джилс пообіцяв подбати про неї. Сподіваюся, вона швидко знайде нову роботу. Чудова жінка.
Після цього вони майже не розмовляли. Здебільшого кермувала Елфріда, а Оскара пускала за кермо лише тоді, коли вже страшенно втомлювалася. «Утома вбиває, — попереджали придорожні знаки. — Перепочинь». І вона швиденько звертала на узбіччя та мінялася з Оскаром місцями.
Першого дня він майже весь час мовчав, а вона не намагалася розговорити його і навіть не пропонувала послухати музику по радіо. Час від часу вони зупинялися — випустити Гораса побігати, розім’ятися, щось поїсти, випити чаю. Було холодно, рано темніло, і їхати ставало дедалі важче. Тому вони звернули з траси і заїхали в маленьке містечко у графстві Нортамберленд — Оскар його пам’ятав. На головній площі знайшли старий готель, який теж пам’ятав Оскар і який за цей час анітрохи не змінився. Адміністратор зглянувся над Горасом і дозволив йому теж переночувати в готелі, за умови, що він і його лежак весь час залишатимуться в номері.
Зранку, щойно відчинилися крамниці, Елфріда пройшлася містечком, знайшла невеличкий супермаркет і купила продукти на день: банку супу, хліб, масло, бекон, яйця, каву, молоко. Продавець усе спакував у коробку, а тоді Елфріда побачила пляшку віскі й узяла ще і її. Нехай буде, з лікувальною метою.
Другий день подорожі минув трохи краще. Хоч погода була така сама жахлива, зате Оскар потроху розговорився. Він роздивлявся широкі поля і ферми, повз які вони проїжджали, стривожено зиркав на небо й висловлював похмурі прогнози. Та все одно ще не настав час для запитань, на які Елфріда прагнула отримати відповіді. А знати вона хотіла дуже багато. Як ми там житимемо, Оскаре? Дім великий чи малий? Чи протопить його хтось до нашого приїзду? Чи є там гаряча вода? Чи прибрано там і чи є постільна білизна? А люди? Як вони до нас поставляться? Пізнають тебе? Чи уникатимуть нас?
На жодне із цих запитань відповіді не було. Але вона заспокоювала себе думкою, що це екскурсія. Автівка на другій передачі повзла схилом Сутрагілла, все навколо було білим від заметілі, сніг заліпив усі вікна, і двірники працювали на повній швидкості. Так, це екскурсія…
Замолоду, працюючи актрисою, Елфріда з трупою об’їздила всю Велику Британію уздовж і впоперек — і ніколи не знала, що чекає на неї наприкінці дороги. Тепер, коли вона згадує ті дні, у пам’яті спливають провінційні містечка, запліснявілі театри й готелі, у яких тхнуло вареною капустою. Та тоді вона була молодою, любила свою роботу й почувалася щасливою. Кожен перестук коліс потяга віщував нову пригоду, а кожен похмурий театр ставав новим відкриттям. Але тепер, коли вони їхали з Оскаром, Елфріда майже не відчувала тієї радості та хвилювання. Тому час від часу нагадувала сама собі, що вона вже не та юна пристрасна дівчина, а поважна шістдесятидворічна жінка. «Принаймні я не самотня. І мені не нудно. І я не померла».
Зустріч із майором Біллікліффом була останньою перешкодою. Коли вони подолали і її, і ключ спокійно лежав у Оскаровій кишені, важка дводенна подорож лишилася позаду. Останні кілька кілометрів вони проїхали швидко і легко. Кермував Оскар. Звісно, тепліше надворі не стало, зате сніг припинився, і темна дорога звивалася схилом пагорба до моря поміж густого хвойного лісу. Опустивши скло, Елфріда почула, як шелестить вітер у гіллі, відчула запах сосни і стійкий солоний присмак у повітрі. Згодом дерева залишилися позаду. Тепер їх оточували дюни й низькорослі сосни, а попереду виднілася срібляста лінія моря. Далеко, на іншому березі, блимнув вогник маяка — маленька цяточка в темряві. Потім попереду засяяли вуличні ліхтарі й заблимали освітлені вікна будинків. Будинки були кам’яні, але всі різної форми і висоти. Далі вона побачила церкву — високо на вежі світився годинник, який здалеку скидався на ліхтар. Стрілки показували сьому вечора. Будинки побільшали, погарнішали, тепер вони елегантно красувалися за високими кам’яними стінами. Крейґан. Здавалося, тут ніхто не живе. Ані душі на вулиці. Жодна автівка не проїхала. Тихо як у вусі. Не чути навіть криків чайок. Ще один поворот, ще одна вулиця. Оскар зупинився на узбіччі. Вимкнув двигун. Якийсь час сидів мовчки. Елфріда теж не зронила ні слова, чекала. Зрештою він накрив своєю долонею її руку.
— Люба, ми приїхали.
Естейт-хаус. Елфріда побачила дім при світлі вуличних ліхтарів. Квадратний, міцний. Відгороджений від дороги кованим парканом і двориком, висипаним морською галькою. Фасад схожий на дитячий малюнок — двері та п’ять вікон. На скошеному даху — ще два мансардні віконечка. Вони вийшли з автівки, й Елфріда випустила Гораса. Пес ще не забув, як гарчав і вив собака майора Біллікліффа, тож нашорошив вуха і стривожено озирнувся. Переконавшись, що на нього не чатує небезпека, побіг уперед, радісно принюхуючись до нових і незнайомих запахів.
Оскар відчинив хвіртку й рушив доріжкою. Елфріда з Горасом пішли за ним. Оскар відімкнув двері ключем, і ті відчинилися всередину. Потім намацав рукою на стіні вимикач і ввімкнув світло.
Щойно Елфріда переступила поріг, одразу відчула тепло і запах будинку, який нещодавно старанно і ретельно вимили.
Попереду побачила сходи, а на сходовому майданчику угледіла темне, незашторене віконце. Двері наприкінці коридора були відчинені. Оскар пішов туди й клацнув вимикачем.
Зачинивши вхідні двері, щоб не напустити холоду, Елфріда пройшла слідом за Оскаром на кухню. Там стояв старомодний пофарбований буфет і дерев’яний стіл. Під вікном розташувалася глиняна раковина, а поруч — величезна газова плита, якій, мабуть, років сорок чи й більше.
— Та-ак, не дуже, — сказав Оскар таким тоном, ніби вибачався.
— Нормально, — запевнила його Елфріда, і вона не збрехала. — Поглянь, хтось лишив нам листа.
Посеред столу лежав аркуш паперу, притиснутий банкою джему. Оскар посунув банку й простягнув записку Елфріді. Вона прочитала вголос.
Оскар сказав:
— Місис Снід.
— Так.
— Елфрідо, здається, ти зараз розплачешся?
— Можливо.
— Але чому?
— Бо відчула невимовне полегшення.
Це було три тижні тому. Зараз уже грудень, п’ятниця, п’ята вечора. Оскар після обіду пішов гуляти з Горасом і досі не повернувся. Елфріда відганяла думки про те, що він помер від серцевого нападу й лежить зараз десь під дюною. Ні, такого не може бути, він просто насолоджується першою справжньою прогулянкою, радіє тому, що нарешті рухається, дихає свіжим повітрям. Оскар сам вирішив піти без неї, а вона старалася не виказати своєї радості, щоб він не подумав, ніби вона вже мріє його позбутися.
Елфріда стояла на кухні й чекала, коли закипить чайник. Заваривши чай із пакетика і додавши молока, пішла із чашкою нагору, у вітальню. Вітальнею вони називали величезну кімнату з вікном від стелі до підлоги, яке виходило на вулицю і церкву. На канапі біля вікна можна було сидіти годинами, спостерігаючи за тутешнім життям: автівки під’їжджали і від’їжджали, продуктові бусики й вантажівки їздили туди-сюди, люди спинялися на тротуарі, щоби поговорити, діти ватагами ішли до школи, а тоді поверталися з неї та джеркотіли, як горобці.
У вітальні, як і у всьому будинку, меблів було небагато. Лише найнеобхідніше: товстий турецький килим, диван і два крісла, під стіною столик і книжкова шафа зі скляними дверцятами, у якій стояло кілька старих книжок. Ані картин, ані якогось декору. Нічого, що могло би бодай щось розповісти про людей, які жили тут раніше. Елфріді навіть подобалося, що тут немає нічого зайвого, адже мінімалізм заспокоював. Без картин, всіляких дрібничок, блискучого оздоблення і наборів декоративного посуду, які привертали б до себе увагу, легше було роздивитися красу і велич кімнати, оцінити вибагливої форми карниз і гіпсову розетку по центру стелі, до якої кріпилася красива люстра у вікторіанському стилі.
Розібравши речі, Елфріда тактовно позначила свою присутність у цьому будинку. Картина Девіда Вілкі тепер висіла навпроти каміна, над важким дубовим столом, за яким працював Оскар. Стаффордширські собачки й годинник розташувалися на порожній камінній полиці. В овочевому магазинчику Артура Сніда Елфріда купила букет хризантем, знайшла жовтий глечик і створила простеньку композицію. Її незакінчений гобелен лежав на кріслі. Вона вже розпалила вогонь у каміні, підкинула туди дров і вугілля, а тоді сіла чекати на Оскара. Та щойно вона влаштувалася зручніше із чашкою чаю в руках, як задзвенів телефон. Елфріда аж злякалася — відколи вони тут живуть, він дзвонив дуже рідко. Вона сподівалася, що це не майор Біллікліфф. Поставивши чашку на підлогу, пішла вниз, де на маленькому комодику біля дверей ще однієї вітальні стояв телефон.