Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 37)

— А для тебе, Оскаре?

— Хіба не все одно? Однаково вже нічого не змінити. Гадаю, ти хочеш, щоб вони приїхали. То скажи їм, аби приїздили.

— Впевнений? Точно? — запитала Елфріда, і Оскар кивнув. — Ти чудовий, добрий, сміливий чоловік.

— А де вони спатимуть?

— Кімната на мансардному поверсі порожня. Може, купимо ліжко, і Люсі спатиме там.

— Думаю, самим ліжком ми не обійдемося.

— Ну, можливо, докупимо щось, але небагато.

— Бачу, ти цього хочеш. І це головне. Скажи, що ми будемо їм раді. Нехай приїздять, коли забажають. І в тебе буде компанія. Боюся, зі мною зараз не надто цікаво.

— Оскаре, я приїхала сюди не для того, щоб ти мене розважав.

Він ковтнув віскі й про щось задумався. Нарешті сказав:

— Іди, телефонуй Керрі. Якщо вони приїдуть потягом чи прилетять літаком, організуємо їм таксі з Інвернесса. Якщо вирішать їхати автівкою, то попередь про сніг.

Елфріда була йому безмежно вдячна. Оскар чудово її розумів. А тепер ще й переймався такими дрібницями, як дорога. Поводився так, наче сам запросив гостей, а не вони до нього напросилися. Допивши чай, Елфріда підвелася.

— Піду зателефоную, — сказала вона, а дійшовши до дверей, обернулася і додала: — Дякую тобі, Оскаре.

Люсі

Ще й досі п’ятниця, 8 грудня.

Я вже написала про всі чудові події, які сталися сьогодні. Приїхала Керрі, повела нас на обід, сказала, що, можливо, ми з нею кудись поїдемо на Різдво. Фільм теж був чудовий. А зараз уже 22:30, і я збираюся спати — пишу це вже в піжамі. Так от, після вечері я полежала в гарячій ванній і помила голову, а поки волосся висихало — пішла на кухню, щоб зробити собі гарячий шоколад. Потім задзвонив телефон, зайшла мама і сказала, що це Керрі й вона хоче поговорити зі мною. Гадаю, з мамою вона вже поспілкувалася. Я взяла слухавку на кухні й дочекалася, коли мама поклала свою. Бо не хотіла, щоб вона нас підслуховувала. Знаю, що іноді вона це робить.

І тоді Керрі все мені розповіла. Ми їдемо на Різдво до Шотландії. Елфріда, дідусева двоюрідна сестра, живе там зі своїм другом, і вони хочуть, щоб ми до них приїхали. Містечко називається Крейґан. Вони кажуть, що будинок доволі великий. Я така рада, що от-от лусну від щастя. Керрі каже, що взимку складно їхати автівкою аж так далеко, тож ми полетимо до Інвернесса, а далі поїдемо на таксі. Вилітаємо 15 грудня — вона вже купила квитки. Елфрідиного друга звати Оскар. Але Керрі не знає, який він. Каже, що ніколи його не бачила.

Я спитала, чи казала вона мамі й бабусі, вона відповіла, що ще ні. Тоді я поцікавилася, чи можу я їм про це розповісти, і вона знову сказала «ні», бо Елфріда ніколи не подобалася бабусі, тож буде краще, якщо Керрі розповість їй сама. Тому вона зайде завтра, все розкаже і заспокоїть бабусю, якщо щось піде не так. Мама і слова не скаже — вона наразі здатна думати лише про Рендалла і Флориду.

Я спитала в Керрі, що взяти із собою, Керрі відповіла — шубу та снігоходи. Це, звісно, жарт.

Аж не віриться, що я полечу в Шотландію!

Вже рахую дні.

Керрі каже, що там буде не дуже різдвяна атмосфера, бо Елфріда й Оскар вже старі. Але мені до того байдуже, головне, що я їду з Керрі. Та й різдвяний пудинг я не дуже люблю.

Вона каже, там узбережжя Північного моря.

Я вже не можу дочекатися!

Елфріда

Сьогодні, у суботу зранку, Елфріда першою спустилася вниз. Вона вдягнула товсті вельветові штани і два светри — і радісно відчинила двері на задній двір, щоб випустити Гораса. Вночі був сильний мороз, усе вкрилося кригою і виблискувало, трава хрустіла під ногами. Ще не розвиднилося, і вуличні ліхтарі досі не вимкнули.

Горас ненавидів холод, тож Елфріда зачекала, доки він усе обнюхав, збігав в інший бік саду, де, напевно, почув зайця, а тоді влаштував цілу пошукову операцію, вибираючи місце, гідне того, щоб підняти там лапу. Елфріда, хоч і страшенно змерзла, терпляче його чекала. А щоб якось розважитися, дивилася на небо — сапфірово-синє, чисте. На сході, над морем, виднілася рожева смуга світанку, але сонце ще не піднялося над обрієм. «Хороший буде день», — зраділа Елфріда. Годі з них уже сірого неба, дощу і вітру.

Нарешті Горас зробив усі свої справи, вони хутко ускочили в теплий дім, і Елфріда зачинила двері. Затим поставила чайник, знайшла сковорідку й бекон. Заслала стіл картатою скатертиною, поставила чашки й тарілки. Потім яйця. Оскар обожнював гарячі сніданки, і хоч Елфріда з ним не їла, однак любила аромат смаженого бекону.

Спершу вона обережно підсмажила тост. На цій старомодній кухні це було надскладне завдання — найкращі часи тостера вже давно минули, він був дуже старий і поводився відповідно. Інколи він викидав два доволі пристойно підсмажені шматочки хліба. Іноді випльовував взагалі непросмажені. А часом, коли був не в гуморі, забував вимикатися, і тоді кухня наповнювалася чорним димом, а підгорілі скибки навіть чайки не хотіли їсти.

Елфріда час від часу думала, що треба купити новий тостер. На центральній вулиці розмістилася невеличка крамничка «Вільям Крофт. Електротовари». У вітринах стояли мікрохвильовки, фени, праски і вафельниці, а також інші дива техніки, без яких Елфріда спокійно могла обійтися. Але тостер був потрібен. Якось вона навіть туди зайшла, але ціни кусалися, і вона вийшла з порожніми руками.

З грошима було важкувато. Зараз, коли вона не підробляла пошиттям декоративних подушок, їй постійно бракувало коштів. І Елфріда завжди з нетерпінням чекала понеділка, аби піти на пошту й отримати пенсію. Часом вона подумувала, що непогано було б здати комусь будинок на Полтонс-роу з поквартальною оплатою — хай і невеликий, але все-таки стабільний дохід. Але як організовувати це із Сатерленда, вона й гадки не мала, тому відкинула цю спокусливу ідею. Як з фінансами в Оскара, вона не знала, і питати, ясна річ, не збиралася. Можливо, він мав якісь заощадження, акції чи частку від доходу якоїсь фірми. У Ґранжі Оскар жив розкішно, але все це оплачувала Ґлорія.

Тож Елфріда й далі мучилася зі старим тостером, вирішивши, що якщо й заощадить якусь копійку, то краще витратить її на книжку чи квіти.

Сьогодні тостер був у гуморі, і незабаром аромат бекону змішався із запахом підсмаженого хліба й гарячої кави. Кава — це найважливіше. Елфріда сиділа за столом і пила першу чашку, коли вниз спустився Оскар. Вона одразу звернула увагу на зміну в його зовнішньому вигляді. Зазвичай він носив теплі сорочки й пуловер. Сьогодні ж він не лише вбрався в одну зі своїх найкращих сорочок, а ще й пов’язав краватку, а зверху вдягнув жилет і гарний твідовий піджак.

— Чудово сьогодні виглядаєш, — відзначила вона, окинувши його поглядом.

— Дякую. Радий, що ти помітила.

— А чому ти сьогодні такий?

Оскар узяв тарілку з яйцями й беконом з плити, де вона лишила її, щоб сніданок не вистиг.

— Бо сьогодні субота.

— Така собі причина.

— А ще тому, що я не повинен перетворитися на стару руїну.

— Краватка навряд чи допоможе.

Оскар сів, і вона налила йому кави.

— Дякую, — сказав він. — Ні, ти маєш слушність. Я справді трохи причепурився, бо хочу сходити в гості.

Елфріда неабияк здивувалася, але виду не подала.

— І до кого підеш?

— До Роуз Міллер.

— Хто така Роуз Міллер?

— Моя давня подруга.

— Ти про неї ніколи не згадував. Мені вже починати божеволіти від ревнощів?

— Навряд чи. Їй років вісімдесят п’ять, не менше. Колись вона працювала покоївкою в бабусі. А зараз живе у Коррідейлі в маленькому будиночку під солом’яним дахом. Хочу відвідати її.

— Чому це ти раптом вирішив піти в гості до бабусиної покоївки? Ти ж нікого не хотів бачити, усіх уникав, поводився так, наче ховаєшся від поліції…

— А ти що, проти?

— Любий Оскаре, та я просто в захваті! Проте не дуже розумію, завдяки чому відбулася така раптова зміна.

Оскар поставив чашку. Коли ж знову заговорив, його голос звучав зовсім інакше — Оскар уже не жартував.

— Це через вчорашню зустріч. Ну, з тим чоловіком, Пітером Кеннеді, священником. Я по-дурному повівся. Так грубо. І ще одне… Останні кілька тижнів я думав, що про мене тут ніхто не знає, але ж це не так. Якщо Пітер Кеннеді про мене почув, то й інші теж знають, що я приїхав. Просто вони ввічливі й тактовні люди, тож не прийдуть і не стукатимуть у двері. Містечко маленьке, новини поширюються, як лісова пожежа. Роуз Міллер напевно вже чула, що я повернувся. І дуже образиться, якщо я не навідаюся до неї. Тому вирішив з’їздити до неї. Куплю їй квіти в Артура Сніда, посидимо, позгадуємо минуле. Тобі ж не потрібен зараз автомобіль?

— Ні. Найбільше мені тут подобається те, що все поруч. Щоби потрапити до супермаркета, достатньо перейти площу, м’ясна лавка на іншому кінці вулиці, а дорогою додому можна зазирнути в книгарню. Якщо мені заманеться помилуватися антикваріатом, я забіжу в невеличку крамничку неподалік і принесу додому якийсь вікторіанський чайничок. Або сходжу до перукарні.

— Ти серйозно? У Крейґані є перукарня? І де ж вона?

— Звісно є. Над барбершопом. Де ж іще їй бути?

Елфріда потягнулася через стіл, щоби прибрати порожню Оскарову тарілку й налити собі другу чашку кави.

Лляні штори й досі були засунуті, тож вона розсунула їх і побачила, що небо вже посвітлішало.

Раптом серце наповнила радість, якої Елфріда не відчувала вже давно. Справи повільно йдуть на краще. І день буде гарний. Холодний, але гарний. Оскар іде в гості, а наступного тижня приїдуть Керрі й Люсі. Можливо, вчорашній день був переломним?