Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 39)
— Я вже десятки років їхній клієнт. Тож без проблем.
— Як ти все швидко владнав, Оскаре. І не забудь купити квіти для Роуз.
— Не забуду.
День видався чудовий. Вітру не було, а червоне сонце сяяло на чистому блакитному небі. Леді, які вирішили піти на закупи, обережно ступали тротуарами, щоб не посковзнутися. Усі вони повзувалися у зимові чоботи і надягли теплі шапки й рукавички. Час від часу вони зупинялися, зустрівши когось знайомого, і довго обговорювали новини, випускаючи хмарки пари в морозне повітря.
Церква, що виднілася за чорним мереживом голого гілля, сяяла золотом у сонячних променях. Над шпилем кружляли чайки, а на флюгері зручно вмостилася галка. На траві давнього кладовища осіла паморозь, і автомобілі, що приїхали з віддалених ферм на пагорбах, стояли, вкриті снігом, ніби ковдрою. Із напіввідчиненого багажника одного з них стирчала ялинка.
Елфріда швиденько впоралася з хатніми справами — застелила ліжка, розвела вогонь у каміні й принесла ще дров із сараю — а затим, умостившись біля величезного вікна, спостерігала за зимовим життям містечка. Оскар поїхав, хоча перед тим трохи затримався, бо лобове скло в автівці обмерзло, а двірники не хотіли працювати. Елфріда сподівалася, що Роуз Міллер зрадіє, побачивши його.
Зрештою Елфріда повернулася до столу — зимове сонце пригрівало у спину — і почала писати Гектору листа.
Елфріда так захопилася листом, що не чула ані голосів на вулиці, ані того, як відчинилася й зачинилася кована хвіртка і хтось підійшов до вхідних дверей. Коли задзвенів дзвінок, вона так перелякалася, що аж ручку впустила. Горас, як завжди, панічно загавкав. Елфріда підвелася, вийшла з вітальні та збігла сходами вниз.
— Горасе, ану, тихо! — прикрикнула вона, затим пройшла коридором і широко відчинила важкі двері — назустріч яскравому сонцю, холодному зимовому повітрю і незнайомій жінці. — Вибачте за собаку.
— Не переймайтеся. Усе гаразд, — відказала незнайомка.
На ґанку стояла висока струнка жінка років сорока незвичайної зовнішності. Дуже темне, кольору воронячого крила волосся спадає до плечей, над чолом чубчик. Одягнена в довгу червону вовняну спідницю і поношену куртку фірми «Барбур» і взута в старі чоботи фірми «Доктор Мартінс». Обмотаний навколо шиї картатий шарф підкреслював її красиве обличчя, на якому не було і сліду косметики. Засмаглі щоки порожевіли від холоду, а глибоко посаджені очі, здавалося, були темнішими за чорну каву. В одній руці вона тримала пластикову сумку, у другій — маленький кошик з яйцями.
— Добрий день, — всміхнулася вона. — Ви Елфріда Фіппс? Сподіваюся, я вас не потурбувала. Я Табіта. — Елфріді це ім’я ні про що не сказало, тому вона й далі здивовано розглядала гостю. — Табіта Кеннеді. Дружина Пітера Кеннеді.
— А-а, — протягнула Елфріда, намагаючись приховати здивування. Жінка, яка стояла перед нею, аж ніяк не нагадувала дружину священника. — Дуже приємно з вами познайомитися. — Елфріда відступила на крок назад, притримуючи двері. — Заходьте, будь ласка.
Але Табіта Кеннеді вагалася.
— Але, можливо, ви зайняті. Я тільки яєць принесла. Свіжі, домашні.
— Я не зайнята, а свіжі яйця — це чудово. Заходьте, пригощу вас кавою. — Табіта зайшла, і Елфріда зачинила двері. — Зайдемо спершу на кухню, — мовила вона. — Я поставлю чайник, а потім підіймемося нагору пити каву. Чи вам чаю заварити?
— Зараз я все на світі віддам за філіжанку кави. Змерзла страшенно. Пітер узяв автівку, тож мені довелося йти з пагорба пішки. Думала, впаду десь дорогою — так там слизько.
Вона зайшла слідом за Елфрідою на кухню, поставила кошик з яйцями на стіл, а пластикову сумку повісила на стілець.
— Оскар теж узяв авто. Поїхав у Коррідейл до жінки на ім’я Роуз Міллер.
— Нічого собі! Оце буде зустріч! Роуз завжди обожнювала Оскара. Часто його згадує. Знаєте, а я ніколи тут не була на кухні. Якщо й приходила в Естейт-хаус, то це був дуже формальний візит — з дверей одразу нагору підіймалася, у вітальню. Кохрани були дивні люди, завжди трималися осторонь. Не дуже любили розваги, так би мовити. Нас із Пітером раз на рік запрошували на чай і ввічливу розмову. І для мене це завжди було неабияке випробування. Як ви тут облаштувалися?
Елфріда вже налила в чайник води та поставила на плиту, а затим дістала тацю, чашки і блюдечка.
— У нас усе гаразд.
Табіта роззирнулася і мовила:
— Ця кухня ніби з історичного музею. У моєї бабусі була точно така сама. Навряд чи Кохрани користувалися якоюсь сучасною технікою, а якщо в них щось і було, то місис Кохран явно забрала це із собою. У вас є посудомийка?
— Ні. Але в мене її ніколи й не було, тож це не проблема.
— А пралка?
— У посудомийні стоїть, стара якась. Працює, хоч і довго пере. А сушу я все на мотузку в саду.
— Посудомийня! А можна подивитися?
— Звісно.
— Оці двері? Ну що ж, загалом непогано. Плитка на підлозі, фаянсові, дерев’яні підставки для сушки. І холодильник є.
— За такої погоди він не дуже й потрібен.
Табіта зачинила двері в посудомийню, повернулася на кухню й відсунула стілець, щоб сісти до столу.
— А великою кімнатою нагорі користуєтеся?
— Постійно. Вічно бігаю сходами туди-сюди.
— А що на першому поверсі?
— Одна кімната — дуже похмура їдальня у вікторіанському стилі. Важкі темні різьблені меблі, плюшеві штори, піаніно з канделябром. В іншій кімнаті, мабуть, був кабінет. Навряд чи Кохрани ним користувалися. Там досі стоїть старий стіл із кришкою і столик зі спеціальними ящичками, у яких, напевно, зберігали гроші за оренду. Зазвичай ми їмо або тут, або біля каміна.
— Так значно зручніше.
— Та й Оскар нібито не проти.
— Я рада, що Оскара немає вдома, — зізналася Табіта. — Адже передусім я прийшла до вас, щоб вибачитися, а тепер мені не доведеться цього робити.
— Вибачитися? За що?
— Це мене Пітер сюди відправив. Хвилюється, що вчора повівся не надто чемно, залишивши Оскара самого. Дуже сподівається, що Оскар не образився.
— Гадаю, і Оскар вважає, що йому слід вибачитися перед Пітером. Він повівся нечемно, коли втік із клубу. Раптом запанікував. І потім мучився докорами сумління. Розуміє, що погано вчинив.
— Гектор нам написав, що його дружина і донька загинули в страшній автокатастрофі. Потрібен час, щоб таке пережити.
— Це називається горювати.
— Знаю. І вам, мабуть, нелегко.
— Справжнє пекло, якщо чесно, — сказала Елфріда і сама здивувалася, що промовила ці слова, бо досі нікому не розповідала, як їй тяжко. Навіть сама собі боялася в цьому зізнатися. — Гадаю, найгірше — це усвідомлення своєї безпорадності. Коли ти нічого не можеш вдіяти, щоб допомогти йому. І нетерпіння. А від того, що ти відчуваєш нетерпіння, тебе накриває провина. Мені постійно доводиться прикушувати язика. Я доволі соціальна людина. Звісно, не про нескінченні вечірки йдеться. Але я люблю спілкуватися з друзями, знайомитися з новими людьми. А через Оскара доводиться сидіти вдома. Мабуть, мене вже всі вважають зарозумілою.
— Впевнена, що ні.
— Місис Снід — моя рятівниця. Ми можемо годинами розмовляти за чашкою чаю.
— Я рада, що вона у вас працює.
— Але сьогодні… сьогодні в мене з’явилося відчуття, що найгірший, найважчий час, можливо, вже позаду. Принаймні я на це сподіваюся. Оскар — чудова людина, і він аж ніяк не заслужив того, що з ним сталося. Можливо, його візит до Роуз Міллер — це перший крок до одужання.