Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 38)

— Піду прогуляюся. — Оскар підвівся. — Трохи розімну ноги. Подихаю свіжим повітрям. І Гораса візьму із собою.

Очевидно, він не очікував, що Елфріда захоче з ними піти, тому і не запросив її. І чудово, бо в неї зовсім не було бажання виходити надвір у такий холод. Вона знову спромоглася і виду не подати, що здивувалася, а натомість спокійно порадила тепло вдягнутися.

Можливо, це була щаслива випадковість, що Оскар зустрів того чоловіка, Пітера Кеннеді, священника. Хтозна, як так сталося, але вони розговорилися, і чоловік виявився приязним і привітним. Найімовірніше, в тому, що Оскар запанікував і втік, наче собака, що кусає руку, яка його годує, провина не стільки Пітера Кеннеді, як самого Оскара. І тепер йому явно за це соромно. Може, він усю ніч крутився і не міг заснути. Можливо, похід до старої покоївки, Роуз Міллер — своєрідна відплата, його перший добровільний крок до людей.

— Коли ти йдеш, Оскаре? — запитала Елфріда, поставивши чашку на стіл. — О котрій ви вирішили зустрітися?

— Ми не домовлялися. Роуз не знає, що я прийду.

— Нехай і не знає, але «домовилися» звучить значно цікавіше.

— Я думав прийти до неї десь о пів на одинадцяту. Як гадаєш, нормально буде?

— Ідеально. Вона вже точно прокинеться і поснідає. Пригостить тебе чаєм і, можливо, печивом. — Елфріда ковтнула кави. — Може, якщо ти вже будеш у Коррідейлі, зазирнеш до майора Біллікліффа?

— Я сподівався, ти цього не скажеш.

— Оскаре, ну не будь таким слабаком. Він нічого тобі не зробить. Він просто старий, хворий чоловік. До того ж, мабуть, страшенно самотній. Ми не можемо жити тут і вдавати, що його не існує. Зрештою, він чекав нас до ночі з тим ключем, ще й пригостив. Хай і такими собі напоями, але пригостив. — Оскар мовчав. Видно було, що він не в захваті від такої ідеї. — Можеш просто зайти на хвильку. Можливо, запросиш до нас щось випити, коли Керрі й Люсі приїдуть. Скажеш, що буде невеличка вечірка.

— А коли вони приїздять? — запитав Оскар, радий можливості змінити тему.

— У п’ятницю. Я ж тобі казала. Прилітають в Інвернесс. Я вже попросила місцевого таксиста за ними з’їздити.

— Я не знав, що тут є місцевий таксист.

— Алек Доббс.

— Я думав, він трунар.

— Так, але і таксист також.

— Обдарований чолов’яга.

Елфріда невеликими ковтками попивала каву. Вона вже й забула про майора Біллікліффа і думала про приїзд Керрі й Люсі.

— Часу небагато лишилося, правда? А ще мусимо пошукати меблі для мансарди. Тут десь має бути магазин уживаних речей. Треба попитати.

— У кого питатимеш?

— У м’ясника?

— Чи в газетному кіоску?

— А може, у трунаря?

— У місис Снід, звісно. Вона точно має знати.

Ця захоплива розмова могла б тривати вічно, якби їх не перебив пронизливий звук дверного дзвоника. Переляканий Горас сів на лежак і стривожено загавкав.

Елфріда прикрикнула на нього й вийшла з кухні в коридор. Виявляється, це дзвонив листоноша, бо на килимку лежало два конверти. Елфріда вирішила, що це другий хороший знак — відколи вони приїхали сюди, ще жодного разу ні від кого не отримували листів.

Вона нахилилася, підняла листи й віднесла Оскарові.

— Один тобі. Адреса надрукована на машинці, мабуть, якийсь діловий лист, може, з банку. А інший мені.

— Тепер уже я починаю ревнувати.

— Не думаю, що для цього є причини, — відказала вона, затим дістала з кишені светра окуляри й почепила на ніс. — Акуратний, гострий почерк старої людини. — Взявши ніж, розрізала конверт і дістала лист. Перевернула, щоб глянути на підпис, і всміхнулася. — Оскаре, це від Гектора. Цей милий чолов’яга написав нам листа. — Вона сіла й розгорнула цупкий синій аркуш. — І чек! Чек на п’ятсот фунтів.

В Оскара відвисла щелепа.

— П’ятсот фунтів? Ти впевнена?

— Сам глянь. Виписаний на тебе.

І вона простягнула йому чек. Оскар спершу ошелешено дивився на нього, а потім сказав:

— Прочитай-но листа. Треба розібратися, що це все означає.

Елфріда прочитала листа вголос:

Любі Оскаре й Елфрідо,

не писав раніше, бо хотів дати вам час обжитися на новому місці. Наскільки я знаю, ви доїхали без пригод, і Естейт-хаус чекав вас у хорошому стані. Маю зізнатися: коли ви поїхали, я написав листа Пітеру Кеннеді, священнику парафіяльної церкви у Крейґані. Я знаю, що ти, Оскаре, хотів жити тихо-мирно, щоб тебе ніхто не турбував, хотів сам пережити свою трагедію. Але я все одно хвилювався за тебе. Пітер — хороша людина і хороший друг, і я знаю, що йому можна довіряти — він нікому не розповість про твоє горе. Поки я не віддав будинок Г’ю, Пітер часто бував у Коррідейлі, і мені подобалося з ним спілкуватися, бо він розумна людина. Сподіваюся, він зв’яжеться з тобою, і хотів би, щоб ти прийняв його турботу і допомогу. Можливо, він бодай трохи розрадить тебе.

Ще сподіваюся, що ти не образишся на мене за це.

Мене трохи тривожить, що в Естейт-хаусі може бути малувато меблів та всього іншого, потрібного для життя. Як ти знаєш, я багато років там не був, хоча, коли Кохрани виїхали, я домовився, щоб за будинком приглядали. Оскільки я почуваюся відповідальним за те, що переконав тебе переїхати з Гемпшира у Крейґан, з величезним задоволенням хочу забезпечити вас усім, що потрібно для комфортного життя. Тому до листа додаю чек на п’ятсот фунтів — сподіваюся, цього вистачить, щоб купити те, чого вам бракує.

У Лондоні й досі сіро і холодно. Я рідко виходжу з дому, але з вікна спостерігаю за тим, що коїться надворі.

Сподіваюся, у вас обох усе гаразд. Буду радий, якщо ви мені напишете чи зателефонуєте, щоб я не хвилювався.

Бачив у The Times, що Ґранж продається. Хлопці часу не гають.

З найкращими побажаннями,

щиро ваш Гектор

Елфріда мовчки згорнула лист і поклала назад у конверт.

— Напишу йому сьогодні ж, — сказала вона.

— Це дуже щедро з його боку. Нам же нічого не треба.

— О ні, потрібно, — твердо сказала Елфріда.

— Наприклад?

— Скажімо, новий тостер, який не палить хліб, не тріщить і не б’є мене струмом. Наш уже дуже старий. І треба купити ліжко для Люсі. А ще було б непогано повісити штори на вікні на сходах.

— Я нічого цього не помічав, — зніяковіло буркнув Оскар.

— Чоловіки такого ніколи не помічають.

— Може, купиш іще посудомийку?

— Я не хочу посудомийку.

— Може, мікрохвильовку?

— Теж не хочу.

— Телевізор?

— Я його не дивлюся. А ти?

— Тільки новини. І Songs of Praise[18]. А ще музичний фестиваль класичної музики.

— Добре, що нам так мало треба. Правда, Оскаре?

— Однозначно, — відказав він, роздивляючись чек. — Поки що нам щастить. Я в понеділок зателефоную у відділення «Банку Шотландії» і відкрию для нас спільний рахунок. Тож можеш купувати меблі.

— Але ж ці гроші не для мене.

— Вони для нас обох.

— Ти вважаєш, що зможеш відкрити такий рахунок?