Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 40)

— Ми з Пітером одразу були готові підтримати вас, але вирішили, що вам потрібен час, щоб опанувати себе. Інколи впіймати правильний момент доволі складно.

— Будь ласка, не думайте про це.

— А можна, Пітер якось зайде до Оскара в гості? Сподіваюся, вони поговорять і все владнають.

— Звісно, можна. Але нехай спершу зателефонує.

— Гаразд.

Кава зварилася, тож Елфріда поставила кавник на тацю.

— Ходімо нагору. Там затишніше.

І вона пішла вперед, а Табіта попрямувала за нею.

— Ці прегарні сходи мене завжди зачаровували. З ними тут усе здається таким розкішним. Пітер розповідав, що поручні зроблені з балтійської сосни, яка припливала на риболовецьких човнах як баласт. — Табіта спинилася на сходовому майданчику і визирнула у вікно на сад. Вкритий памороззю і сірий, як усі сади взимку, він кількома терасами підіймався схилом пагорба, а посередині йшла доріжка зі сходів. Аж до самого неба здіймалися сосни з безліччю гнізд галок. — Я вже й забула, яка тут велика ділянка. З вулиці за високою стіною нічого не видно. Обожнюю огороджені сади. Старий Кохран чудово доглядав за цим садом. І завжди приносив нам свіжу капусту.

— Оскар теж любить поратися в саду, але поки що тільки трохи листя позгрібав.

— Навесні тут розквітають нарциси, а тераси стануть фіолетовими від аубреції. А ще там квітне бузок.

Елфріда понесла важку тацю нагору. Табіта позаду неї не стихала:

— І будинок не просто здається великим — він справді величезний. Наче «Тардіс» доктора Хто[19]… Більшає і більшає… — Крізь відчинені двері вітальні світило призахідне сонце. — …І я завжди вважала, що ця вітальня — просто дивовижна. Ой, тільки гляньте, вам лишили люстру. Вона, мабуть, із Коррідейлу. — Табіта озирнулася і побачила маленьку картину, яку Елфріда привезла з Дібтона. — Господи, яка краса. — Підійшла ближче і придивилася. — Її ж тут не було, правда?

— Не було. Це моя картина, — відказала Елфріда і поставила тацю на столик біля вікна.

— Це Девід Вілкі. Точно він.

— Так, він, — мовила приголомшена Елфріда. — Вона у мене вже давно. Куди я їду, туди й вона переїжджає.

— І де ви взяли таку цінну річ?

— Подарунок.

Табіта розсміялася.

— Мабуть, ви дуже подобалися тій людині.

— Мені здається, вона замала для такої величезної стіни. Наче штамп на великому чистому аркуші.

— Зате чарівна.

Елфріда підійшла до каміна, щоб розпалити вогонь.

— А чи треба його розпалювати? — спитала Табіта. — Тут ніби тепло.

— Тут пречудово — є бойлер і центральне опалення. Коли їхали сюди, я боялася, що в домі буде холодно. Але ні, тепло і затишно. Є бойлер, тож завжди маємо гарячу воду.

— Ну і, звісно, ці вікторіанські будинки робили на совість. Протягів тут не буває.

Вогонь розгорівся, поліна затріщали, застрибали маленькі язички полум’я. Елфріда поклала в камін кілька шматків вугілля і ще одне полінце.

— Сядемо біля вікна?

— Так, не заперечую. Сонце пречудове, — відказала Табіта, а тоді зняла куртку й шарф і кинула їх на стілець.

— Ви сидите тут і спостерігаєте, що там відбувається? Мабуть, уже стільки про місцевих мешканців довідалися, що книжку можете написати.

— Так, це доволі цікаво, — погодилася Елфріда і відсунула листа, якого писала Гектору. — Ви давно тут живете?

— Років із двадцять. Одружилися з Пітером якраз перед тим, як він став тут священником.

— І скільки вам тоді було?

— Двадцять, — усміхнувшись, мовила Табіта. — Деяким парафіянам я зовсім не сподобалася, та поступово все владналося. Наші діти народилися вже тут.

— А скільки їм?

— Рорі вісімнадцять. Щойно закінчив школу. А ще він пройшов усі підготовчі курси, його зарахували в Даремський університет, але почне навчатися тільки наступного року. Зараз у нього вільний рік, і я й гадки не маю, що він робитиме. Пітер каже, що йому байдуже, чим він займатиметься, аби лише не марнував часу, а працював чи навчався. Доньці — її звати Клодаг — дванадцять, і вона до нестями любить коней. Ми так і не зрозуміли, чому вона обрала собі таке дороге хобі.

— Могла й дельтапланеризмом захопитися…

І обидві жінки дружно розреготалися. Приємно було поговорити за філіжанкою кави, наче подружки, які обговорюють своїх чоловіків і дітей. Здавалося, вони вже сто років знають одна одну.

Елфріда подивилася на Табіту — у чорному светрі з комірцем поло, сучасна стрижка — і, не стримавшись, запитала:

— Тобі подобається бути дружиною священника? Сподіваюся, не проти, якщо ми перейдемо на «ти»?

— Звісно ж, не проти. А щодо дружини священника, то я щаслива, що вийшла за нього заміж. І я не лише дружина священника, я ще й викладаю мистецтво у школі. Кваліфікована вчителька з усіма необхідними дипломами. П’ять уроків на тиждень.

— І сама малюєш?

— Так, фарбами й олівцями, але викладаю ще гончарство і шиття. Мої старшокласниці пошили всі подушечки під коліна у церкві. Грандіозний був проект. А кожна мама у Крейґані має трохи кривобокий горщик для бегоній.

— А я була актрисою, — сказала Елфріда, одразу знітившись. Прозвучало так, ніби вона змагалася з Табітою талантами. Аж забрати свої слова назад захотілося.

Але Табіта щиро зацікавилася, тому Елфріді відлягло від душі.

— Справді?! — вигукнула вона. — Не здивована, якщо чесно. Легко можу уявити тебе на сцені. Ти була знаменитою?

— Ні, анітрохи. Але без роботи ніколи не залишалася.

— Це найважливіше, правда? Робити те, що любиш, і отримувати за це гроші. Для мене це теж важливо. Тоді починаєш себе поважати. І Пітер мене розуміє. Це одна з причин, чому я так його кохаю. Дуже хочу, щоб ви познайомилися. Запросила б тебе до себе, але, мабуть, краще дочекатися, коли вони з Оскаром порозуміються. Щойно вони все владнають, одразу ж отримаєте запрошення. Тобто я хотіла сказати, що зателефоную, і ми про все домовимося.

— Чудово. Чекатиму з нетерпінням.

— Що ви робите на Різдво?

— Навряд чи ми святкуватимемо. Оскару наразі не до свята. І я його чудово розумію. Але є один нюанс. Наступної суботи до нас приїде родичка зі своєю племінницею. Я їх попередила, що великого свята у нас не буде, але вони все одно вирішили їхати.

— Скільки їм років?

— Керрі тридцять. А її племінниці, Люсі, — чотирнадцять. Я з нею не знайома. Сподіваюся лишень, що вона не надто сором’язлива. Ну і не надто жвава. А ще маю надію, що їй не буде нудно з нами.

— У Крейґані стільки всього відбувається на Різдво. Тож вона чудово проведе час. Усі місцеві діти збираються разом…

— Але ж вона нікого не знає.

— Ми познайомимо її з Рорі та Клодаг, а вони вже — з усіма іншими.

— А діти не будуть проти? — з нотками сумніву в голосі запитала Елфріда.

— Проти? Чому це вони будуть проти?

— Ну… незнайома дівчинка. З Лондона.

— Ну то тим паче треба їй допомогти, — впевнено сказала Табіта.

Елфріда подумала, що іншої відповіді й бути не могло, адже її гостя — вчителька зі сталевим характером, яку всі завжди слухаються, а ще дружина священника, яка виховує дітей за принципами християнської моралі. А ще вона зрозуміла, що Табіті Кеннеді, попри її богемну зовнішність, можна довіряти, бо вона ніколи не підведе. І нова знайома сподобалася їй ще більше.

— Ой, послухай, — сказала Елфріда, згадавши про свою проблему. — Хочу купити дещо з меблів. Будинок лише частково мебльований, бо його завжди хтось винаймав. У кімнаті, в якій житиме Керрі, все гаразд, а от Люсі я думала поселити на мансардному поверсі. Там гарно і світло, але… — Вона замовкла. — Може, глянемо на неї разом? Можливо підкажеш, що мені купити?

— Звісно, гляну. Чому ж ні, — кивнула Табіта, допила каву й, відгорнувши край рукава, глянула на годинник. — А потім уже побіжу. У Пітера по обіді зустріч у Баклі, тож мушу встигнути нагодувати його супом.

— Якщо в тебе немає часу…

— Ні, все гаразд. Устигнемо. Ходімо, покажеш ту кімнату. Я трохи розбираюся в дизайні інтер’єрів.