Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 42)

— Чому? Що сталося?

І він розповів.

Будинок Роуз Міллер у Коррідейлі розташовувався на маленькій вуличці за будинком колишнього управителя, і, проїжджаючи повз нього, Оскар подумав: «Іншим разом зайду. Біллікліфф почекає». Але, повертаючись додому після келиха бузинового вина, почув, як виє собака. Здавалося, тварина кличе на допомогу. Оскар розтривожився і, звісно, проїхати повз будинок майора просто не міг. Тому звернув на доріжку, що вела до маленького кам’яного будиночка із сільською верандою. Щойно вимкнув двигун, собака завив знову.

Елфріда, затамувавши подих, чекала, що ж буде далі.

— І що ти зробив?

— Вийшов з автівки і подзвонив у дзвінок. Ніхто не відповів. Тільки собака припинив вити й загавкав. Потім я смикнув двері, і вони відчинилися. Увійшов усередину й погукав Біллікліффа. Ніхто не озвався.

— Може, він забув надіти слуховий апарат?

— Нікого не було. І собака сидів зачинений у тій самій кімнаті, що й тоді, коли ми заїжджали за ключем. І так само бився об двері.

— Ти його не випустив?

— Не одразу. Я пішов в іншу кімнату на першому поверсі. Там гармидер був іще більший, ніж у вітальні. На спинках стільців висіли брудні сорочки, на столі валялися якісь документи й коробки, а на підлозі розкидані ключки для гольфу. Побачивши сходи, пішов нагору, відчинив двері та зазирнув усередину. Майор лежав на ліжку.

— Він же не помер?

— На якусь мить мені здалося, що він таки справді віддав Богові душу. Але потім я гукнув його, і він поворухнувся.

— Слава тобі, Господи.

Біллікліфф не помер, але вигляд мав жахливий і явно погано почувався. Зрозумівши, що в нього гості, він спробував піднятися на подушках і навіть усміхнутися. Підсунувши стілець до ліжка і сівши, Оскар запитав, що трапилося. І майор Біллікліфф розповів. Уже місяць чи й два він почувався жахливо — живіт зводило судомами, їсти зовсім не хотілося. Учора прийшла прибиральниця і так стривожилася за нього, що зателефонувала його лікарю в Крейґані, доктору Сінклеру. Лікар негайно відклав усі справи і приїхав у Коррідейл. Уважно оглянувши Біллікліффа, сказав, що він повинен лягти в лікарню в Інвернессі — лише на кілька днів, щоб зробити аналізи і з’ясувати, що його непокоїть. Ще лікар лишив йому заспокійливі та знеболювальні ліки і сказав, що до нього щодня заходитиме медсестра.

— І коли він їде в Інвернесс? — запитала Елфріда.

— У понеділок. Доктор Сінклер записав його, — відказав Оскар.

— А як він туди дістанеться?

— А оце велика проблема, — мовив Оскар. — Швидка могла б приїхати по нього з Інвернесса, але дороги засипало, тож цілком можливо, що знадобиться гвинтокрил.

Ще Оскар зрозумів, що старий вояка дуже наляканий. І боїться він не лише того, що його доправлятимуть у лікарню гвинтокрилом, а й усього загалом: лікарні, аналізів, лікарів, хвороби, болю і, можливо, операції.

І Оскар відчув величезну відповідальність, адже в цього старого чоловіка не було жодної живої душі на цілому світі. Тому сказав майору Біллікліффу, що сам відвезе його в лікарню і простежить, щоб усе було гаразд.

Майор Біллікліфф дуже розчулився.

— Але чому? — спитав він, дістаючи брудний носовичок і витираючи сльози, що навернулися на очі. — Чому ти вирішив допомогти такій старій шкапі, як я?

І Оскар відповів:

— Тому що хочу вам допомогти. І залюбки це зроблю. Бо ви — частина Коррідейлу. Як і моя бабуся, і Гектор. — Але, очевидно, це майора Біллікліффа не переконало. Тому Оскар додав: — Бо ви мій друг.

— Ти все правильно зробив, — розчулено сказала Елфріда. — Ти чудова людина. І він не так боятиметься, коли ти будеш поряд.

— Сподіваюся, що ми не застрягнемо в кучугурах.

— Ой, краще розв’язувати проблеми по черзі. А що із собакою?

— Я спустився і випустив бідолаху в сад. Сердешна дуже хотіла в туалет. І знаєш, вона зовсім не страшна. Як і казав Біллікліфф, просто мила стара лабрадорша, якій він приділяє замало уваги. До речі, її звати Бренді.

— Як цікаво.

— Коли вона зробила свої справи, я посадив її в автівку і відвіз до Роуз Міллер. Звісно, я їй усе розповів. Вона розхвилювалася, бо й гадки не мала, що з майором сталося лихо. Сама трохи прихворіла і кілька днів не ходила до Біллікліффа. Сказала, що негайно піде до нього, щоб трохи прибрати й щось приготувати їсти. Їй вісімдесят п’ять, але вона й досі понад усе на світі любить непрості завдання. І що цікаво, їй явно подобається старий Біллікліфф. Вона без кінця повторювала: «Може, він і забагато п’є віскі, але все одно приємний і добрий чоловік. А ще він надто гордий, аби попросити про допомогу».

— І що ж буде з бідолашною собакою?

— Роуз попросить племінника, Чарлі, щоб він подбав про Бренді, поки Біллікліфф не повернеться з лікарні. Він працює там само, в готелі, і в них є сарай, де сплять собаки. Чарлі її годуватиме й братиме із собою всюди.

— Ти чудово все організував.

— Гадаю, з майором усе буде гаразд. І за два дні він вже опиниться в лікарні.

— Ох, Оскаре, ну й ранок у тебе сьогодні…

— Але я радий, що заїхав до нього. — Оскар усміхнувся. — У мене все. А ти як? Тостер купила. А що ще?

— Ой, у мене був чудовий ранок. Кращий за твій. Я написала листа Гектору, а ще до мене заходила Табіта Кеннеді. Стільки всього треба тобі розповісти!

— То розкажеш за обідом. Пропоную потішити себе. Відсвяткуємо наше чисте сумління і Гекторову щедрість. Сходимо в паб, з’їмо по сандвічу чи, може, по шматку пирога, я замовлю тобі джин з тоніком, і ми вип’ємо за… нас?

Обід. У пабі…

— Ти серйозно?

— Звісно.

— Ох Оскаре! — прошепотіла зворушена Елфріда, і їй здалося, що вона от-от розплачеться. Обійшовши стіл, вона міцно обійняла Оскара.

Це був справді хороший день.

Оскар

Після пізнього сніданку Оскар, тепло вдягнувшись, пішов до газетного кіоску, щоб купити купу тижневих газет. У містечку панували спокій і тиша: о такій ранній порі жодної автівки на вулиці не було. Лише лунали крики чайок і галок, що звично кружляли над церковною банею. Починався ще один погожий день — ані хмаринки на небі, ані подиху вітерцю. Все навколо завмерло, замерзло, і Оскарові кроки гулко лунали безлюдними тротуарами. Він на мить відчув себе самотнім дослідником Арктики.

Коли Оскар повернувся додому, Елфріда з Горасом уже зібралися на довгу прогулянку пляжем. Елфріда аж на вуха натягнула теплу шапку, схожу на грілку для чайника, і закуталася в теплу шерстяну накидку з китицями.

Вона й Оскару запропонувала піти з ними, але він відмовився — хотів зручно всістися і почитати розділ про мистецтво, дізнатися, що відбувається в Лондоні, які відбуваються виставки, опери, концерти. Ще йому подобалося читати статті про садівництво. А от чим живе світ, його поки що не цікавило.

— Ви надовго? — спитав він Елфріду.

— Не знаю, але повернемося вчасно, щоб устигнути приготувати овочі на грилі. У духовці стоїть рисовий пудинг.

Оскар любив рисовий пудинг. Елфріда вже його готувала, і він вийшов чудовий — ніжний, але з насиченим смаком і легкою лимонною ноткою.

— А куди підете? — спитав Оскар.

— Пройдемося уздовж дюн. А що?

— Як не повернетеся до темряви — викличу патруль і піду вас шукати.

— Обіцяю, буду обережна, як Аґаґ[21].

— Домовилися.

І вони розійшлися. Оскар попрямував у будинок і піднявся на другий поверх, у їхню розкішну вітальню. Елфріда вже поклала дрова в камін, тож він швидко розпалив вогонь, а затим сходив у сарай і приніс ще кошик полінець. Коли вогонь горів увесь день, одного кошика не вистачало до ночі. Під затишне потріскування каміна розгорнув газету на розділі «Мистецтво» і, зручно вмостившись, поринув у читання.

Його відволікли церковні дзвони. Годинник на вежі пробив пів на десяту. Відклавши газету, Оскар пересів ближче до вікна, аби бачити, що відбувається на вулиці. Йому подобалося спостерігати, як недільним ранком порожні вулиці повільно заповнюються людьми.

Церква теж ожила, готуючись прийняти щотижневий наплив вірян. Відчинилися головні двері. Пастори, старійшини, чи як їх ще називали, у темних костюмах або в кілтах прямували доріжкою від хвіртки до дверей церкви і зникали всередині.

Оскар упізнав містера Крофта, який продав Елфріді тостер. Почулися віддалені звуки органа. «Вівця може пастися спокійно»[22]. Товсті кам’яні стіни приглушували звуки, але професійний слух Оскара їх упізнав, а також він зрозумів, що й інструмент у цій церкві хороший, і органіст вправний.

Зазвичай у невеличких містечках органістам доводилося не тільки витискати все, що можна, зі старого, напівживого, скрипучого інструмента, а й голосно підспівувати, щоб громада мала бодай якесь уявлення про мелодію.

Коли вони сюди переїхали, Оскару не дуже подобалося, що їхній будинок стоїть так близько до церкви. Здавалося, вона постійно нагадуватиме йому про втрату. Проте зараз, спостерігаючи, як до церкви під’їжджають автівки і сходяться групками з усіх вулиць люди, Оскар відчував, що варто йому перейти через дорогу і його затягне у цей вир, потягне крізь відчинені двері, як тягне плавця течія, й винесе у направлений угору неф[23].

Вікна церкви були високі, стрілчасті, в готичному стилі. Ззовні кольори й візерунки вітражів здавалися нечіткими, неяскравими, але Оскар знав: щоб оцінити їхню красу, потрібно дивитися зсередини, адже там крізь них проходить світло і виграє рубіновими, сапфіровими й смарагдовими відтінками на потертих кам’яних плитах.