Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 41)
— Але ми трохи обмежені в ресурсах.
— Я дружина священника. Тому звикла до бюджетних варіантів.
Вони піднялися сходами на мансардний поверх. В одній кімнаті, без вікон, стояло три старі скрині та якийсь манекен. А ще було чимало павутини. Інша, з величезним вікном у скошеному даху, була наповнена лише блідим зимовим світлом.
— Яка чудова кімната! — вигукнула вражена Табіта. — Будь-яка дівчинка буде в захваті від неї. Ти збираєшся купувати килим? Дошка на підлозі дивовижна. Тут ще й радіатор є. Дуже затишно. Звісно, потрібне ліжко, може, ще якийсь комод. Чи маленький туалетний столик. А телевізор?
— У нас немає.
— Розумію, але сучасні підлітки не можуть без нього жити. У Рорі є старий, він його не дивиться. Я спитаю, чи можна взяти. Ще треба кілька ламп. І штора на вікно. Бо інакше тут може бути страшнувато.
— У мене є трохи грошей, — сказала Елфріда. — Гектор прислав. Але небагато. Тож я подумала, може, десь є крамниця вживаних речей…
— У Баклі є чудовий базар.
— Я ніколи не була в Баклі.
— Поїдемо разом. І ти там усе купиш.
— І ліжко?
— О, там чудові ліжка. А ще постільна білизна, картини,
Елфрідин щоденник уже майже місяць сумно дивився на неї порожніми сторінками.
Тому вона одразу кивнула.
— Зможемо поїхати твоєю автівкою? Бо Пітеру наша може знадобитися, — запитала Табіта, і Елфріда знову кивнула. — От і чудово! Вже не можу дочекатися вівторка. — Вона знову глянула на годинник. — Тоді домовилися. А тепер мені час летіти, інакше Пітер гніватиметься.
Коли Табіта пішла, Елфріда знову сіла до столу, щоб дописати Гектору листа.
Перечитавши написане, поклала лист у конверт, написала на ньому адресу й наклеїла марку. Потім спустилася вниз і перевірила, що з продуктів треба докупити. Вирішила, що потрібно взяти трохи овочів і, може, дещо з фруктів. Горас спав на своєму лежаку і явно не хотів, щоб його турбували. Вдягнувшись тепліше, вийшла за двері. Замикати не стала — вона вже знала, що у Крейґані ніхто не зачиняє дверей.
Мороз кусався, але сонце трохи підтопило кригу, і тротуари стали мокрими й чорними. Та Елфріда все одно ступала обережно, як і всі жінки, які поверталися з крамниць із торбами. Вона надто дорожила своїми руками й ногами, щоб отак просто бігати посеред зими.
Відправивши листа, перейшла на інший бік вулиці до крамниці Артура Сніда «Овочі та фрукти». Сьогодні покупців не було, і Артур Снід продивлявся результати перегонів, обіпершись об стійку. Щойно Елфріда переступила поріг його лавки, він випростався і згорнув газету.
— Добридень, місис Фіппс. Як справи?
Місис Снід завжди називала свого чоловіка Арфуром. Завдяки Снідам Елфріда легше призвичаювалася на новому місці. І не лише тому, що місис Снід прибирала Естейт-хаус і розповідала безліч корисної інформації, а й тому, що вони обоє були кокні[20]. Елфріда, яка більшу частину життя прожила в Лондоні, насолоджувалася звучанням знайомого акценту і чомусь завдяки цьому почувалася тут не настільки чужою. Сніди переїхали в Крейґан п’ять років тому, а до того жили в Лондоні, у гамірному районі Гекні.
Елфріда докладно знала всі перипетії їхнього переїзду, бо місис Снід поділилася ними з нею за безліччю чашок чаю.
Арфур спершу мав невеличкий лоток на колесах на Хай-енд-роуд, а згодом зміг таки зібрати гроші й купити власну маленьку крамничку. Але якогось дня до нього прийшли представники місцевої влади й наполегливо попросили продати землю, на якій стояла його крамничка. І це була остання крапля. А потім він побачив у журналі для садівників і городників — завжди його купував, бо мав невеличку ділянку, на якій вирощував чудові кабачки — оголошення про продаж крамнички у Крейґані та сказав місис Снід: «Як тобі така ідея, моя старенька? Може, ми її купимо?» І віддана місис Снід відповіла: «Гаразд, Арфуре». Так вони переїхали у Крейґан, купили цю лавку і жодного разу про це не пошкодували. Тут живуть чудові люди, їхні клієнти. Арфур захопився боулінгом і риболовлею. А місис Снід вступила до Церковної гільдії, ходить на зустрічі і час від часу співає у церковному хорі.
Місцеві дуже добре прийняли їх, поважають і ходять до їхньої крамниці, та все одно іноді називають «білими переселенцями». Але вона вступила в їхню громаду по-доброму, без краплини ворожості.
— Дорогенька, будьте обережні — ваш друг сьогодні вранці купував у мене хризантеми для іншої жінки.
— Я знаю. Її звати Роуз Міллер. І я тримаю під контролем свої ревнощі. Чи є у вас капуста?
— Є хороша броколі. Тільки вранці привезли. Вантажівка ледве проїхала через пагорб — водій казав, там сантиметрів п’ятнадцять снігу насипало. Є ще кіпріотська картопля.
Елфріда купила броколі й картоплю, а також трохи мандаринів і два доволі сумні на вигляд грейпфрути — їх Артур продав за пів ціни — і склала все в сітчасту сумку.
— Одразу додому, так?
— Ні, — рішуче сказала Елфріда. — Ще хочу купити новий тостер. Нашому вже настав кінець.
— То лишайте сумку тут, я її віднесу вам, покладу в коридорі, одразу за дверима.
— Ви дуже добрі. І чому та картопля така важка? Дякую, Артуре.
І вона порожнем пішла далі вулицею, до крамниці «Вільям Крофт. Електротовари». Дзвоник над дверима задзеленчав, коли вона увійшла, і містер Крофт, одягнений у комбінезон кольору хакі, визирнув із майстерні, розташованої за торговельним залом.
Більшість часу він проводив там — ремонтував пилотяги, налаштовував телевізори. Він одразу впізнав Елфріду.
— Доброго ранку, місис Фіппс. Ви прийшли знову?
— Так. Я прийшла за тостером. І цього разу я його таки куплю.
— Виходить, ваш старий уже вибухнув?
— Ще ні, але щохвилини може.
— Яка модель вас тоді зацікавила?
— Найдешевша. Але, можливо, варто купити щось… сучасніше.
— У мене є саме те, що вам потрібно.
Він приніс коробку й розпакував її, щоб Елфріда подивилася. Тостер був дуже красивий: з опуклими боками, яскраво-синього кольору. Містер Крофт показав, як він працює, як, повернувши невеличку ручку, можна сильніше або слабше підсмажити шматок хліба. Нічого складного.
— І на нього один рік гарантії, — завершив містер Крофт пояснення з таким виглядом, що тепер від цієї пропозиції гріх відмовлятися.
Елфріда, не вагаючись, сказала, що купує його.
— Але є один нюанс, — мовила вона. — У мене при собі зараз немає грошей. Можете відкласти, а я зайду завтра чи післязавтра?
— Не треба нічого відкладати, місис Фіппс. Забирайте тостер сьогодні, а заплатите, коли будете проходити повз крамничку наступного разу.
— Точно?
— Я не боюся, що ви з ним утечете.
Елфріда принесла тостер додому, розпакувала, ввімкнула в розетку, підсмажила два ідеальні тости, намастила їх вегетаріанською бутербродною пастою і почала їсти. А старий тостер викинула у смітник.
Аж раптом почула, як відчинилися вхідні двері — отже, Оскар повернувся. Жуючи тост, вийшла в коридор зустріти його.
— О, ти повернувся. То як там Роуз Міллер?
— Просто дивовижно. — Оскар зняв капелюха і повісив його на стовпчик поруччя на сходах. — Насміялися досхочу і випили по келиху бузинового вина.
— От тобі і з’їздив на чай.
— А чому це ти їси тост?
— Бо купила новий тостер. Ходи-но подивися. — Елфріда повела Оскара на кухню. — Красивий, правда? Ти ж сказав, що я можу піти й купити, що треба. Я так і зробила. Тільки ще не заплатила за нього. Сказала, що завтра принесу гроші.
— Я піду з тобою, — мовив Оскар, затим зняв теплу куртку, відсунув стілець і сів.
Елфріда придивилася до нього. Як на чоловіка, який цілий ранок пив бузинове вино з людиною, яка його обожнює, він мав надто втомлений і схвильований вигляд. Можливо, об одинадцятій ранку бузинове вино — заміцний напій.
— Оскаре, все гаразд?
— Так, усе гаразд. Я зробив те, що ти просила, Елфрідо. Заїхав до майора Біллікліффа.
— О, це добре.
— Ні. Недобре. Мені тепер узагалі недобре.