Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 34)
— Я… — почав Оскар, вирішивши сказати правду. — Я… не дуже хотів би зустрітися з майором Біллікліффом.
Пітер Кеннеді ледь помітно всміхнувся, цілковито розуміючи його.
— Не хвилюйтеся, — він поклав руку Оскарові на плече. — П’ять хвилин тому майор Біллікліфф поїхав додому. Я бачив, як він виїжджав.
— Ви тепер, мабуть, думаєте, що я неввічливий.
— Аж ніяк. То йдете зі мною?
— Так. Так, іду. Залюбки. Дуже дякую.
— Я дуже радий.
Вони посадили Гораса в багажник Пітерового автомобіля — біля сумки і взуття для гольфа. Собака докірливо глянув на них у заднє скло, але Оскар мужньо витримав його погляд.
— Я ненадовго, — сказав він Горасу.
Обійшовши клуб збоку, піднялися сходами до вхідних дверей. Пітер Кеннеді відчинив їх і пропустив уперед Оскара. Хол був засланий килимовим покриттям, а попід стінами довгими рядами тяглися шафи зі срібними кубками та різними значками. А з портретів на них дивилися колишні капітани. Скляні двері праворуч вели в головну залу зі столиками, зручними стільцями й шинквасом у кутку. Коли вони увійшли, лише дехто з присутніх підвів очі.
— Підемо отуди. Там є вільний столик. Поговоримо спокійно.
Та не встигли вони дійти до столика, як двері поруч із шинквасом розчинилися — і до них вийшла немолода офіціантка, вбрана в чорну спідницю й білу блузку. Її біляве волосся було завите і старанно зачесане.
— Містере Кеннеді, я й не думала, що ми вас сьогодні побачимо.
— Привіт, Джессі. Ми ще встигнемо попити чаю?
— Звісно, встигнете. Ви ж, мабуть, заклякли! Це ж треба наважитися грати в таку погоду. — Вона перевела погляд на Оскара. Той уже зняв твідовий капелюх, але й досі залишався в куртці, під якою мав ще кілька шарів светрів. — Ви теж грали?
— Ні. Просто гуляв.
— Джессі, це містер Оскар Бланделл. Він зараз живе в Естейт-хаусі.
— Ой леле, то от ви хто! Я чула, що ви сюди переїхали, але ще не доводилося з вами зустрітися. Ви теж граєте в гольф?
— На жаль, ні.
— Це треба виправити. Де хочете сісти, містере Кеннеді?
Але той не встиг відповісти, бо їх перебили. З дальнього кутка кімнати пролунав голосний і дзвінкий, як ріжок, голос.
Усі аж стрепенулися від несподіванки, кілька людей, які дивилися телевізор, насупилися:
—
Пітер Кеннеді обернувся, і Оскар, простеживши за його поглядом, побачив у дальньому кутку залу міцного чоловіка похилого віку в кріслі колісному і зі склянкою віскі в руці.
—
— Оскаре, ви не проти, якщо я залишу вас на хвилинку? Це старий Чарлі Бейт. Буде неввічливо не підійти.
— Звісно.
— Я лише на хвилинку. Джессі про вас подбає, — сказав Пітер і рушив до чоловіка в кутку. — Оце так сюрприз. Чарлі, ти вибрався на прогулянку?
Старий чоловік у кріслі колісному так радісно привітався з Пітером, що Оскару стало ніяково, і він відвернувся.
— Ходіть сюди, сідайте і влаштовуйтеся зручніше, — тим часом мовила до нього Джессі. — Знімайте куртку, так швидше зігрієтеся. Може, хочете булочку? А який чай більше любите — індійський чи китайський?
— Перепрошую, — перебив її Оскар, — а хто це?
— Чарлі Бейт? О, це дивовижна людина. Йому вже понад дев’яносто років, хоча так і не скажеш. Колись давно був фермером у Тошлендс. А тепер його внук там усім заправляє. Пару років тому в Чарлі стався інсульт. Тепер живе в будинку для людей похилого віку, а містер Кеннеді часто його там відвідує. Одна з доньок привезла сьогодні його сюди — просто щоб він змінив обстановку і трохи розвіявся. Енергії в нього, як у коня.
— Взагалі-то, я не про нього питав, — нерішуче мовив Оскар. — Я питав про Пітера Кеннеді. Я з ним щойно познайомився, на стоянці. Він знав мого дядька. Але…
— Ви хочете сказати, що вам цікаво, що це за чоловік і ким він працює? Мабуть, ви єдина людина в Крейґані, хто цього не знає. Він наш священник. Священник у нашій церкві.
Священник. Вікарій. Очільник місцевої церкви. Байдуже хто. Людина, яка має піклуватися про всіх, хто страждає фізично чи морально. Досі неочікувана люб’язність Пітера Кеннеді здавалася щирою, але тепер стала викликати підозри. Він знав, що Оскар повернувся до Крейґана. Може, йому вже розповіли і про страшну смерть дружини та доньки? Якщо так, то хто?..
Можливо, це Гектор зателефонував до Пітера і все розповів?
Звісно ж, зробив він це з найкращими намірами. Може, попросив подбати про нього? Поговорити відверто, вислухати, взяти за руку та знову привести до церкви, якої Оскар більше не потребував.
— У вас усе гаразд? — тим часом спитала Джессі.
Він глянув на її по-материнськи стривожене обличчя і відчув, що його щоки пече вогнем, а чоло вкрилося краплинами поту.
Йому зробилося нестерпно жарко не тому, що в залі тепло, а він і досі не зняв куртку, а від внутрішнього неспокою, який радше нагадував паніку.
І Оскар зрозумів, що більше ні хвилини не може тут лишатися, бо задихнеться.
— Вибачте, — пересилюючи себе, мовив він. — Тут дуже жарко. А ще я дещо згадав. — Його голос звучав глухо, наче з іншої кімнати. — Я обіцяв… Треба додому. Чекаю телефонного дзвінка…
— А як же ваш чай?
— Перепрошую, не можу… — белькотав він, задкуючи до дверей. — Вибачте. Скажіть містерові Кеннеді, будь ласка. Іншим разом…
Оскар відвернувся й обережно, ніби скрадаючись, пішов до важких скляних дверей. Щойно пройшов, ті одразу зачинилися за ним. Перетнув хол, відчинив другі двері та вийшов на холодне повітря. Крижаний вітер мало не збив з ніг. Оскар спинився, глибоко вдихнув, наповнивши холодом легені. Відчувши, як застигає на чолі піт, нижче натягнув твідового капелюха. У нього все гаразд. Він переживе. Треба лише дістатися додому. Там він буде у безпеці. Буде лише з Елфрідою. Спустившись сходами, пройшов через паркувальний майданчик і випустив Гораса з Пітерової автівки. А потім якомога швидше пішов геть, тягнучи за собою собаку. Він тікав.
Елфріда
Жіночий інститут у Дібтоні любив влаштовувати екскурсійні тури-сюрпризи. Зазвичай це відбувалося в суботу пополудні. Жінок саджали в автобус і кудись везли. Здебільшого вони приїжджали у якийсь величний маєток із садом, у якому можна було прогулятися, а ще купити в сувенірній лавці рушники з квітковими візерунками, закладки для книжок і пакетики домашніх м’яких цукерок. Після цього екскурсантки пили чай у місцевому готелі — смачний напій, до якого подавали рибу і картоплю фрі. А потім усі знову сідали в автобус і їхали додому.
Ці виїзди були надзвичайно популярні.
Відправившись аж так раптово на північ Шотландії, у Крейґан, Елфріда вирішила, що це найдивовижніша мандрівка в її житті. Коли вони з Оскаром виїхали з Дібтона, Ефріда і гадки не мала, що чекає на неї попереду, а слушного моменту, щоб спитати про це Оскара, не було. Вони так швидко виїхали, так квапливо збирали речі, не маючи вдосталь часу на прощання, що допитуватися, куди вони ідуть, не було ні сили, ні бажання. Вони просто мусили виїхати.
Звісно, деякі важливі справи треба було обов’язково владнати. Передусім перевірити й заправити Оскарову автівку. І він зробив це сам. А ще він повідомив своїм пасинкам, Джилсу і Кроуфорду, що від’їжджає з Дібтона, і попередив банківського менеджера, що змінює адресу. Елфріда ж віддала ключі від будинку на Полтонс-роу сусідці, намагаючись пояснювати якомога менше і попросивши приглядати за бідолашною «фієстою», яка так і лишилася стояти на тротуарі біля будинку.
— Коли ви повернетеся, місис Фіппс?
— Відверто кажучи, я навіть не знаю. Але будемо на зв’язку. Ось ще ключі від автівки — користуйтеся, якщо буде потрібно. Їй це піде на користь. — Сказала ніби про старого собаку, якому потрібні щоденні прогулянки. — Воду я перекрила і всі вікна зачинила.
— Але куди саме ви їдете?
— Здається, в Шотландію.
Потім Оскар зателефонував до Гектора Маклеллана і все йому розповів, а Елфріда поговорила з двоюрідним братом Джеффрі та спробувала пояснити йому, що збирається зробити. Їй це не дуже вдалося, і він не одразу зрозумів, що до чого.
Однак, коли нарешті розібрався, то відповів коротко: «Успіху». А ще вона залишила йому адресу й номер телефону того будинку. І на цьому вони попрощалися.
І гадки не маючи, що саме може знадобитися, Елфріда спакувала одяг (здебільшого теплий) і взуття (переважно міцне). Затим у свою стару м’яку сумку на застібці поклала найцінніше — те, що завжди брала із собою: маленьку картину сера Девіда Вілкі, загорнуту в шовкову шаль, стаффордширських собачок, годинник і гобелен, над яким наразі працювала. Зверху поклала з десяток фотографій у срібних рамках і кілька книжок. От і все. Оскарів багаж був не набагато більший — велика шкіряна сумка, яку спакувала місис Масвелл, портфель, з якого щось випирало, і риболовні снасті.
— Ти збираєшся рибалити, Оскаре?
— Не знаю. Але їхати в Шотландію без вудки не можу. Це було б майже богохульством.
В Оскаровому «Вольво» вистачило місця для всього цього, а також для Гораса, його лежака, корму й миски для води. Горас, як і Елфріда, і гадки не мав, що на нього чекає попереду, але все одно радісно заскочив в автомобіль і зручно влаштувався, вочевидь задоволений, що його не кидають тут, бо валізи, які стояли в будинку, його явно бентежили.