Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 31)
— Ні. Не в мене. У твоєї онуки, у Люсі Веслі.
— Поясни.
Тепер уже Керрі довелося розказувати батькові, яка безнадійна ситуація склалася на Фарнем-корті. Що Нікола летить на Різдво у Флориду до свого нового американського бойфренда, а Люсі не хоче з нею. Що Доді відмовляється залишатися з Люсі та планує відсвяткувати Різдво у готелі «Пелес» у Борнмуті. І що ні Нікола, ні Доді не готові поступитися своїми інтересами заради дівчинки.
— Тож ми в глухому куті, — підсумувала вона.
— А що батько Люсі?
— Їде кататися на лижах. Не хоче її брати. Усе це жахливо несправедливо. Вона дуже мила дівчинка, вона заслуговує кращого життя. Я б не проти взяти її до себе на Різдво, але в мене ні будинку, ні роботи — нічого. Тому й подумала про Елфріду.
— То приїздіть до нас, — сказав Джеффрі, і Керрі з його голосу відчула, що відчуття провини важким тягарем тисне на нього.
— Джеффрі, і мови не може бути про те, щоб ми їхали в Ембло, — категорично заявила вона. — Я знаю, що у вас буде повний дім гостей. Це несправедливо щодо Серени.
— То, може, зателефонуй Елфріді в Шотландію? Відмовить то відмовить. А поговорити вона любить. Почуєш усю сагу про містера Бланделла від неї особисто і розберешся що до чого.
— А точно можна? — невпевнено запитала Керрі.
— А чому ні?
— Ми з Елфрідою не бачилися й не говорили вже давно.
— То тим паче зателефонуй. Чекай, не клади слухавку, зараз знайду номер і адресу. Десь записав…
Керрі зачекала. У слухавці чулися тихі звуки — відкривалися й закривалися шухляди, шурхотів папір. «Безглузда ідея, — подумала вона. — Який сенс їхати так далеко, щоби просто відсвяткувати Різдво?» Але інший голос у її голові спитав: «А чому б і ні?»
— Керрі? — обізвався Джеффрі у слухавці. — Записуєш? — Керрі швидко озирнулася, знайшла в синьо-білій чашці Сарину вранішню записку й синю ручку. — Це номер телефону. — Вона записала. — А це адреса. Естейт-хаус, Крейґан, Сатерленд.
— Звучить як щось страхітливо велике.
— Навряд чи.
— А як пишеться Крейґан?
Джеффрі продиктував назву містечка по літерах.
— Може, краще написати листа? — нерішуче спитала Керрі.
— Не вигадуй. І довго йтиме. Телефонуй. От візьми зараз і зателефонуй. Поговори з Елфрідою. І, Керрі…
— Так?
— Переказуй від нас найщиріші вітання.
Оскар
Зараз, посеред зими, ця земля здавалася чужою. Вона монотонно тягнулася аж під саме небо, яке вітер перефарбував у білий колір. Пагорби, які збігали до моря, вже вкрилися шаром снігу, що зливався із хмарами. Так, наче сумні небеса поглинали розмиті обриси вершин.
Земля здавалася чужою, бо Оскар не пам’ятав її такою. У дитинстві він завжди приїжджав до бабусі в Коррідейл улітку, і тоді тут, на півночі, день тягнувся довго — до десятої, одинадцятої години. Навіть коли він вкладався спати, довгі тіні дерев ще лягали на золоті, залиті призахідним сонцем галявини.
Зараз він гуляв із Горасом. Вийшов із дому після обіду, озброївшись товстою палицею, на яку можна обіпертися. Одягнувся тепло — флісова куртка і старий твідовий капелюх, який насунув низько на чоло. Черевики на товстій підошві чудово підходили для тривалих прогулянок. Пройшовши вулицями маленького містечка і піднявшись на пагорб над полем для гольфу, Оскар наддав кроку. Незабаром він уже забув про холод, відчув, що зігрівся під шарами вовни, а серце забилося швидше.
Горас радісно стрибав попереду. Стежкою, що звивалася між заростями дроку, вони пройшли над полем для гольфу.
Приблизно за кілометр стежка вивела їх до сходинок через насип і потяглася далі — повз старі залізничні колії. Тут колись ходила електричка, якою Оскар приїздив у Крейґан, минаючи безліч переїздів і шлагбаумів.
Праворуч, за полем для гольфу й дюнами, під зимовим небом розкинулося безрадісне море сталевого кольору. Вдалечині здіймалися хвилі. Він зупинився, прислухався, почув, як вони розбиваються об далекий берег, як кричать чайки. Спостерігаючи за чайками, здивовано помітив, що на полі миготять постаті кількох гравців. Одягнені в яскраві костюми, вони йшли доріжками, тягнучи за собою ключки на візочках. І Оскар пригадав, що бабуся теж грала в гольф і завжди користувалася послугами кедді[16]. У неї завжди працював один і той самий чолов’яга похилого віку на ім’я Сенді, який добре знав кожен вигин і ямку на зеленому полі та завжди міг їй щось порадити. Сенді любив випити, але коли він був кедді в місис Маклеллан, примудрявся вдавати із себе тверезого і поводився відповідно.
Старі залізничні колії вперлися в зарості рокитника. Обійшовши його, Оскар побачив, що вони дісталися до кінця поля для гольфу і дев’ятої лунки. Звідси було видно шматок узбережжя, широку й мілку затоку, старий пірс і кілька рибальських одноповерхових будиночків, що тулилися один до одного, немов намагалися вистояти проти вітру.
Аж раптом Оскар почув голоси: якийсь чоловік щось крикнув, хтось із кимось тихо розмовляв. Обернувшись, він побачив унизу чотирьох чоловіків, які йшли до лунки. Оскар одразу насторожився: боявся, що якщо серед них є майор Біллікліфф, то доведеться знайомитися з рештою і про щось говорити. Тому завмер, плекаючи надію, що його не побачать. Та, на щастя, високого, як жердина, майора Біллікліффа з худючими ногами у твідових широких штанях серед чоловіків не було. Натомість Оскар побачив чотирьох кремезних чоловіків у яскравих куртках і водонепроникних штанях, білих черевиках для гольфу і американських кепках із довгими козирками. Біллікліфф ніколи так модно не вдягнувся б.
Саме через майора Біллікліффа Оскар намагався якомога менше виходити на вулиці Крейґана.
Час від часу, після вмовлянь Елфріди, він обережно вискакував у супермаркет через дорогу, щоб купити пива чи хліба, а ще щоденно навідувався до газетного кіоску, аби придбати
Елфріда вважала, що Оскар марно хвилюється.
— Він же нічого тобі не зробить, Оскаре. Просто старий чоловік. Зустрівши його, мусиш ввічливо, але твердо відмовитися від запрошення. Ввічливо, але твердо.
— Але ж він страшенно набридливий.
— Однак ти ж не можеш решту свого життя просидіти в будинку. Це ж дурня.
— Я сиджу в будинку, бо погода, м’яко кажучи, не тішить.
— Брехня. Ти всю неділю згрібав у саду листя, хоч дощ лив як із відра.
— Але Біллікліфф не може прийти до мене в сад.
— Та він тебе може і через паркан побачити. Зростом Бог його не обділив.
— Ой, мовчи, не кажи такого.
Сьогоднішня прогулянка з Горасом стала першою вилазкою Оскара за межі містечка, а наважився він на неї, бо місця собі не знаходив, непокоївся і нервувався, і просто відчував, що мусить якось навантажити себе фізично. Навіть перспектива зустрічі з майором Біллікліффом його не спинила. І, зрештою, Елфріда мала слушність — він не може все життя сидіти в будинку й ховатися за диван, щойно хтось подзвонить у двері.
Саме майор Біллікліфф, колишній управитель Коррідейлу, був тією людиною, що мала ключі від Естейт-хаусу, і найперше, що треба було зробити — це зателефонувати йому і забрати їх.
Ситуація була не з найкращих. Після довгої подорожі з Гемпшира Оскар і Елфріда почувалися вкрай виснаженими. Їхати було важко, бо раз у раз їм траплялися величезні вантажівки та несамовиті водії, які на шаленій швидкості летіли сусідньою смугою. Коли Оскар і Елфріда перетнули кордон із Шотландією і виїхали на пагорб Сутрагілл, дощ перетворився на мокрий сніг, і їхати стало ще важче.
Елфріда запропонувала зупинитися і відпочити в якомусь готелі, але Оскар хотів уже
Стемніло рано, й останні кілометри вони їхали майже наосліп.
Крім того, Оскар заплутався в системах доріг і поворотів, збудованих тут останніми роками.
— Чому все завжди змінюється? — бурчав він, намагаючись роздивитися карту при світлі невеличкого ліхтарика.
— Бо зміни — це на краще, — твердо відповіла Елфріда. — Дорогу розширили, і їхати стало легше.
Нарешті вони перетнули новий міст через затоку.
— А раніше, — пригадав Оскар, — треба було об’їжджати вісім кілометрів через пагорби.
— От бачиш? Усе на краще. Куди далі?
— Ліворуч, на стару дорогу, на захід.
— А стара дорога там точно ще є?
— Якщо немає, то ми загубилися.
Але вона була, і вони звернули з траси на ґрунтову дорогу.
Елфріда вже дуже втомилася, а ще ж треба було знайти будинок Біллікліффа.
«Він живе в котеджі, де раніше мешкав Ферґюсон, — сказав Гектор Оскару, коли той попросив розповісти, де шукати майора. — Той, що був головним лісником. Ти його пам’ятаєш. Заїжджайте в головні ворота і далі прямо. Я зателефоную Біллікліффу і скажу, що ви їдете».
Але в темряві вони втратили відчуття відстані та проїхали головні ворота. Оскар зрозумів це, коли побачив табличку:
ЗАМІСЬКИЙ ГОТЕЛЬ «КОРРІДЕЙЛ»
AA
RAC
★ ★ ★ ★