Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 24)
— Я й не збиралася нічого казати про кризу середнього віку.
— Та я знаю.
Якась сім’я вийшла з готелю на тепле сонечко. Молода мама, тато і маленький хлопчик. Хлопчик знайшов молоток для крикету та м’ячик — і заходився розмахувати молотком, намагаючись попасти по м’ячику. Промахнувся тричі, а тоді тато підійшов до малого ззаду, взяв його ручки у свої руки й показав, як треба бити.
Керрі сказала:
— Ти зробив для нас усе, що міг. Ніхто не зробив би більше. Якщо так відчуваєш — тобі справді слід піти.
— А як же твоя мама?
— Вона, звісно, буде у відчаї, та й самолюбство її буде уражене. Але я знаю, що її внесок у ваш шлюб був не надто великий, і, мабуть, їй краще буде самій. — Керрі зітхнула. — Але, тату, будь реалістом. Вона знайде гарного адвоката й обдере тебе до нитки.
— Знаю. Я готовий заплатити цю ціну.
— А робота?
— Кину її.
— Не сумуватимеш?
— Ні. Я вже вперся на ній у стелю. І дуже втомився від цих щурячих перегонів, від постійної тривоги, від того, що конкуренти вічно дихають у потилицю. Мабуть, ніколи не був особливо амбітним. А тепер взагалі чиню як останній егоїст. Як гадаєш, у моєму віці ще можна хотіти бути щасливим?
— Ти знаєш, що я про це думаю.
Якийсь час вони мовчали — просто сиділи й насолоджувалися цілковитою душевною гармонією. Потім Джеффрі сказав:
— Тепер поговорімо про
— Я лише за, — відказала Керрі, а тоді нахилилася і поцілувала батька в щоку. — Ти просто диво. Дякую. Але ж ми не забудемо одне одного, правда? Ми ж листуватимемося, обмінюватимемося факсами, зідзвонюватимемося, хоч де ти житимеш. Завжди будемо на зв’язку.
Джеффрі усміхнувся, і Керрі подумала, що давно не бачила його таким щасливим. Напевно, всі ці тривожні думки вже давно не давали йому спокою.
— Наступної неділі я знову приїду в Оксфорд і візьму із собою Серену. Хочеш із нею познайомитися?
— Ну звісно! Хай тільки не думає, що я хочу стати між вами. Вона не повинна почуватися винною чи про щось шкодувати. Відсьогодні всі твої старі зобов’язання анулюються і починається нове життя. І цього разу постараємося зробити так, щоб воно було щасливе.
— А ти, люба? Що ти? У тебе є хтось особливий?
— Та десятки, — пожартувала вона. — І не порахуєш усіх.
— Але ні найменшого натяку на друге грандіозне весілля?
— Ні найменшого. До цього ще роки й роки. У мене в житті дуже багато інших справ. А зараз ще й будинок треба купити. Он ми з тобою скільки всього напланували й обговорили.
— Не поспішай так радіти, Керрі. Тепер на нас чекають непрості часи.
— Я з тобою, тату. Стоятиму пліч-о-пліч, — узявши тата за руку, запевнила донька.
Джеффрі мав слушність. На них справді чекали непрості часи, й образи та звинувачення відлунювали ще не один рік. Та зрештою Доді чудово влаштувалася, взявши від цієї сумної ситуації максимум. Як і думала Керрі, Доді обдерла Джеффрі як липку — їй лишився їхній будинок на Кемпден-гіл, автомобіль, більшість майна і достобіса грошей. Джеффрі не заперечував — важко й придумати, що ще він міг зробити, щоб загладити провину.
Щойно Доді дізналася, що Керрі купила невеличкий будиночок з терасою на Ренфурлі-роуд, одразу ж виставила будинок на Кемпден-гіл на продаж, драматично закотивши очі й пояснивши, що не може в ньому більше жити, бо з ним пов’язано безліч нещасливих спогадів. Зрештою вона за немалі гроші продала їхній будинок і купила чарівну квартиру в старовинному будинку в районі Фулем, вікна якої виходили на південь, на Патні.
— Моє маленьке самотнє гніздечко, — сумним, але разом з тим відважним тоном казала вона друзям, і всі в один голос стверджували, що вона чудово тримається.
Доді й справді жила в повній гармонії із собою. З вікон вона милувалася містом, а ще на неї чекали нескінченні вечірки з коктейлями, яких лише душа забажає, і панацея від усіх негараздів — крамниці та ще раз крамниці, з яких вона поверталася додому, обвішана фірмовими пакунками й коробками, забитими загорнутими в дорогий папір покупками. Відпочивала вона тепер здебільшого за кордоном — разом з подругами подорожувала першим класом або відправлялася в круїзи Середземним морем на страшенно дорогих лайнерах. Тож можливостей вигуляти всі нові наряди в неї було вдосталь. В одному з таких круїзів вона познайомилася з Джонні Стазерсом, капітаном у відставці та вдівцем. Доді йому явно подобалася, і час від часу, буваючи в Лондоні, він телефонував їй і запрошував на вечерю. Вона була щаслива як ніколи.
А за сім років після розлучення батьків Нікола Веслі довідалася, що її тихий і спокійний Майлз завів собі іншу. Ліпшої нагоди покінчити зі шлюбом, який став одноманітним і нудним, годі було й шукати. І вона з ним покінчила, повернувшись до матері. Усе було б чудово, якби разом з Ніколою до Доді не переїхала і її семирічна донька Люсі. Доді зрозуміла, що її безтурботні дні закінчилися.
Кави більше не лишилося, а рештки в чашці охололи. Керрі звелася на ноги, викинула у смітник тости, до яких так і не доторкнулася, промила кавник, а чашку й блюдечко поставила в посудомийку. Затим піднялася нагору, сходила в душ, помила коротке волосся і вдягнулася. Останнім часом вона не переймалася своєю зовнішністю — ходила в старих джинсах і без макіяжу, — але цього ранку довелося трохи постаратися. Тож убралася у вузькі штани пісочного кольору, кашеміровий светр із комірцем поло та лаковані черевики. І доповнила образ золотими сережками й ланцюжком. Наостанок напахтилася парфумами, перевірила, чи все на місці в шкіряній сумочці, дістала пальто із шафи і спустилася вниз.
Ключі від вхідних дверей лежали в мідній мисочці на столику в коридорі поруч із синьою вазою з білими гіацинтами. Над столиком висіло велике дзеркало. Застібаючи ґудзики на пальті, Керрі кинула погляд на своє відображення. Висока, струнка, темноволоса дівчина… ні, радше жінка. Як не крути, а незабаром їй виповниться тридцять. Каштанове волосся сяє чистотою, невелике пасемце пташиним крилом спадає на чоло. Підкреслені тінями і тушшю очі здаються великими й темними, кольору чорної кави, а зі шкіри ще й досі не зійшла засмага від сонячних променів, що відбивалися від сяючих сніжних полів. Вона має чудовий вигляд. Цілком упевнена в собі. І зовсім не схожа на людину, яка потребує жалості.
Вона застебнула довге сіре шерстяне пальто із зеленими смужками, куплене торік у Відні. Андреас допомагав їй вибрати його, а потім наполіг, що хоче сам за нього заплатити. «Ти носитимеш його вічно, — сказав він. — І завжди матимеш вигляд на мільйон доларів».
Того дня було дуже холодно, а землю вкривав тонкий шар снігу. Вони купили пальто і пішли прогулялися, тримаючись за руки, а затим зайшли в «Сачерс» красиво пообідати, і…
Взявши ключі та ввімкнувши сигналізацію, Керрі вийшла на вулицю. Пройшлася трохи, а тоді повернула на Патні-Хай-стріт і людним тротуаром попрямувала до набережної. На мосту було холодно, зі сходу, від моря дув пронизливий вітер. Від моста вже зовсім близько до Фарнем-корту, дорогого житлового будинку, на четвертому поверсі якого розташовувалася квартира Доді. Керрі піднялася сходами, відчинила важкі парадні двері, зайшла у ліфт і натиснула кнопку. Ліфт поплив угору, здригнувся і зупинився. Двері відчинилися, голосно брязнувши, Керрі пройшла холом і натиснула кнопку дзвінка.
Доді вже чекала на неї. Майже одразу клацнув подвійний замок, і двері розчахнулися.
— Керрі!
Вона майже не змінилася. Не постарішала, не схудла, не погладшала. Низенька, доглянута, з темним, акуратно зачесаним волоссям, у якому поблискують білі пасемця — природно і вишукано. Вбрана в піджак, модну коротеньку спідницю і туфлі-човники з квадратними золотими застібками. Ще доволі гарна жінка. Видавали її тільки вуста, навколо яких залягли глибокі зморшки від постійного незадоволення всім і всіма.
Керрі завжди вчили, що очі — дзеркало душі, але вона твердо знала: щоб зрозуміти, який у людини характер, потрібно подивитися на її вуста.
Керрі зайшла всередину, і Доді знову замкнула всі замки. Ніхто не розкинув руки в широких обіймах, радісних материнських вигуків теж не було.
— Привіт, ма. Як справи? — спитала Керрі, знімаючи пальто. — Маєш фантастичний вигляд.
— Дякую, дорогенька. І ти теж. Така засмагла. Наче щойно з відпустки. Клади пальто на стілець. Кави вип’єш? Чи ще чогось?
— Ні, щойно поснідала, — відказала Керрі, і вони поцілувалися, але поцілунок був радше формальний, ніж щирий, — лише щоками торкнулися одна одної. Щока Доді була ніжна, пахуча. — Я до дев’ятої спала.
— Чудово, коли зранку можна повалятися в ліжку. Заходь…
Доді розвернулася і повела Керрі у вітальню. Сірі хмари раптом розійшлися, і кімнату залило сліпуче сонячне світло. Красива кімната з балконом і великими вікнами, що виходили на південь, на річку. Поряд, за відчиненими двостулковими дверима розташовувалася їдальня. Керрі побачила стіл із червоного дерева і красивий сервант — частина її дитинства, речі з їхнього будинку на Кемпден-гіл. Всюди стояли букети, тож повітря було важким, просякнутим запахом білих лілій.