Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 21)

— Дрібничка. Не можу згадати, скільки років ми не бачилися. Коли це було? Ми обідали з твоїми батьками, Джейні. Дуже давно.

Сем, стоячи біля каміна, роздивлявся гостя. Йому років шістдесят, не менше, але тримається і поводиться так, ніби молодший — наче йому років сорок. Колись, мабуть, він був симпатичним і чимось схожим на Девіда Нівена[11], та зараз риси обличчя розпливлися, щоки вкрилися сіткою вен, а ретельно підстрижені вуса і пальці пожовтіли від тютюну. Волосся сиве й рідке, але довге, лежить прядками на комірці. Блідо-блакитні очі сяють, а засмаглі руки й обличчя вкриті віковими пігментними плямами. Чоловік був одягнений у сірі фланелеві штани, синій блейзер з мідними ґудзиками, синьо-білу смугасту сорочку й коричневі замшеві черевики. З-під високого комірця виднілася шовкова яскрава краватка червоно-жовто-зеленого кольору. Золотий годинник, золоті запонки. Він явно старався, збираючись у гості, до того ж трохи переборщив з одеколоном Eau Sauvage.

— То було в сиву давнину, — кивнула Джейні. — Років сім, мабуть. Вони тоді ще жили у Вілтширі. Так, маю вас познайомити. Це Сем Говард, також наш гість. Семе, це Г’ю Маклеллан.

— Радий знайомству.

— Навзаєм.

І вони потисли один одному руки.

— Сем і Ніл усе життя дружать, ще зі школи.

— Давні друзі — найкращі друзі. Господи, в Лондоні жахливі затори. Ніколи стільки автівок не бачив. П’ятнадцять хвилин таксі ловив.

— Де зупинився? — спитав Ніл.

— У своєму клубі, ясна річ. Хоча зараз там усе змінилося. Портьє довелося всього навчити. І загалом можна було б заощадити й зупинитися деінде. І не мучитися.

— Налити тобі чогось, Г’ю?

— Чудова ідея, — відказав Г’ю, і його обличчя аж засяяло. Затим він перевів погляд на столик із пляшками і келихами. — Джин з тоніком, якщо можна. — Поплескавши себе по кишенях, запитав: — Ви не проти, якщо я закурю? Джейні, можна?

— Звісно, можна. Десь була попільничка.

Вона знайшла попільничку на столі, витрусила її та поставила на столик біля дивана.

— Господи, зараз уже, здається, взагалі ніхто не курить. Нью-Йорк — просто жах нічний. Тільки чиркнеш запальничкою, і тебе вже якийсь мужик готовий пристрелити. — Діставши з кишені блейзера срібний портсигар, Гю взяв цигарку, підкурив від золотої запальнички й випустив з рота хмарку диму. Здається, усе його тіло миттю розслабилося, і Г’ю простягнув руку за склянкою, яку приніс Ніл. — Благослови тебе Боже, хлопче. Яке щастя.

— Джейні, а ти вип’єш?

— Я на кухні маю свій напій шеф-кухаря. Келих вина. До речі, про вино. Ніле, можеш відкоркувати пляшку до вечері?

— Звісно. Вибач. Мав би раніше це зробити. Г’ю, я відійду на хвильку, гаразд? Сідай, влаштовуйся. Поговоріть тут поки із Семом.

Коли хазяї вийшли та зачинили за собою двері, Г’ю зробив саме так, як йому сказали. Зручно вмостився в кутку дивана зі склянкою в руках, а поруч на столику поставив попільничку.

— Чарівний у них будинок. Я тут вперше. Коли приїздив минулого разу, вони ще жили у Фулемі[12]. А Джейні знаю з дитинства. Дружив з її батьками.

— Вона казала. Ви з Барбадоса приїхали, як я розумію.

— Так, у мене будинок у Спейстауні. Час від часу приїжджаю в Лондон, щоб глянути, що тут і як, поговорити з брокером, підстригтися, до кравця зайти. Сумно, що друзів стає дедалі менше. Як не приїду, то й дізнаюся, що ще якийсь стариган дуба врізав. Справді сумно. Та що тут скажеш? Старіємо потроху. — Він загасив цигарку, зробив ще один великий ковток джина з тоніком і зацікавлено придивився до Сема. — А ти у відпустці?

— Можна й так сказати. На кілька днів.

— А чим займаєшся?

— Продаю шерстяні тканини, — відказав Сем, а потім, оскільки зовсім не мав бажання говорити про себе, змінив тему: — Давно живете на Барбадосі?

— Років тридцять. П’ятнадцять із них управляв клубом на узбережжі, але згорнув цю справу, поки не спився остаточно. А до того жив у Шотландії, там у мене був великий будинок. Батько-жмикрут переписав на мене, бо не хотів платити податок на спадковість.

Сем зацікавився.

— А що за будинок? — запитав він.

— Ой, чималий маєток. Ферми, земля і все таке. Дім у вікторіанському стилі. Там і полювати можна, і рибу половити є де.

— І ви там жили постійно?

— Намагався, старий, але зими на тій широті — це тобі не жарт. І щоб насолоджуватися життям у такій глушині, треба мати щось за плечима. Нашим бабусям і дідусям там жилося непогано — у них була прислуга, кухарі, прибиральники, й всі гарували майже задарма. А коли я переїхав туди, то мусив платити всі гроші світу лише за опалення того будинку. Вже не кажучи про… — Г’ю звів брову й хитро всміхнувся, — не кажучи про те, що жилося нам весело. Моя перша дружина понад усе любила вечірки, у нас у «Коррідейлі» постійно були гості. Я казав, що в неї гостей — як у інших мишей. Їжі готували на цілу дивізію, а алкоголю вистачило, щоб споїти армію пияків. Хороші часи були. — Згадуючи ті ідилічні дні, Г’ю погладжував свою шовкову краватку, пропускаючи її між пальцями. — Звісно, так не могло тривати вічно. Елейн втекла з якимось брокером, і сенсу мучитися в тому будинку вже не було. Крім того, половина прислуги звільнилася, а банківський менеджер почав говорити таке, з чим я зовсім не погоджувався…

Сем слухав усе це зі змішаним відчуттям роздратування і співчуття. Цьому чоловікові подали справжній скарб на срібній тарілочці, а він його розтринькав. Важко було йому співчувати, але за бравадою Г’ю відчувалися смуток і журба.

— …Тож я все продав та й по тому. І гайнув на Барбадос. Найкраще рішення в моєму житті.

— Продали? Отак просто? Раз — і все?

— Ну не зовсім. Розпродав частинами. Ферму викупив орендар, один чи два будинки відійшли вірній прислузі, яка в них жила. А решту — будинок, стайні, землю — я продав фірмі, яка будує бази відпочинку. Ну ти розумієш, про що я. Туди приїздять ті, хто любить ловити рибу й полювати на фазанів і рябчиків.

Г’ю допив джин з тоніком і вдумливо втупився в порожню склянку.

— Налити ще? — запитав Сем.

— Чудова думка, — знову засяяв Г’ю. — Тільки тоніка менше.

Сем узяв у нього склянку, а Г’ю знову потягнувся по цигарки.

Наливаючи, Сем спитав:

— То ви надовго в Лондоні?

— Хочу впоратися якнайшвидше. Прилетів чотири дні тому. А відлітаю в середу. До Ніцци. У мене там стара подруга, Моді Пібоді, може, ви знайомі? Ні? О, дякую, старий. Дуже дякую. Ми з Моді познайомилися сто років тому на Барбадосі. Американка. Заможна, як Крез. Живе в божественній віллі на пагорбах над Каннами. Побуду з нею на Різдво й на Новий рік. А потім назад на Барбадос.

Сем знову сів у крісло біля вогню.

— Схоже, ви дуже організована людина.

— Принаймні намагаюся таким бути. Роблю, що можу. Зараз я живу сам. З дружинами мені не щастить. До того ж шлюб — достобіса дорога річ. Усі мої колишні хочуть прихопити собі частину моїх грошей. Точніше, того, що від них лишилося!

— А діти у вас є?

— Ні. Немає. Перехворів на свинку, ще коли навчався в Ітоні — й на тому розпрощався з батьківством. Дуже прикро, якщо чесно. Добре було б, якби зараз за мною доглядали діти. Правду кажучи, родичів у мене взагалі небагато. Є батько, проте ми лише недавно знову почали спілкуватися. Він влаштував справжню істерику, коли я продав маєток, але все одно зробити нічого не зміг. Ще є двоюрідний брат. Нудний чолов’яга. Живе в Гемпширі. Намагався додзвонитися до нього, та однаково нічого не міг змінити.

— А де живе батько?

— У комфортній квартирі в особняку біля «Альберт-голлу». Ще не телефонував йому. Усе відкладаю. Мабуть, заїду, коли повертатимуся з Франції. Просто з ввічливості. Нам майже немає про що говорити.

Семові аж дихати стало легше, коли Ніл і Джейні повернулися.

Джейні, очевидно, вже впоралася на кухні, бо зняла фартух. Сяючи від радості, вона кинулася через усю кімнату до Сема, обійняла його за шию й гучно чмокнула у щоку.

— Ніл мені все розповів. Про твою нову роботу. Я така рада. Я надзвичайно рада за тебе. Кращого варіанта і не придумаєш.

Сем спіймав трохи зніяковілий Нілів погляд.

— Ти ж не проти, що я їй розповів? — запитав друг.

— Звісно, ні, — відказав він і обійняв Джейні. — Я б усе одно розказав.

— А в чому річ? — нашорошив вуха Г’ю. — А мені можна знати?

Джейні розвернулася до нього і сказала:

— У Сема нова робота. Він тільки сьогодні про неї довідався. Іде аж на північ Шотландії перезапускати стару ткацьку фабрику.

— Справді? — спитав Г’ю, уперше за весь вечір зацікавившись чимось, що не стосувалося його особи. — Шотландія? І куди саме?

— У Баклі. Сатерленд, — відказав Сем.

— Господи. Баклі! — вигукнув Г’ю, аж рота роззявивши від здивування. — Невже фабрика Мактаґґертів?

— Ви їх знаєте?

— Та як свої п’ять пальців, хлопче! Баклі лише за кілька кілометрів від Коррідейлу. У мене весь одяг для полювання був із твіду з Баклі. А бабуся мені панчохи для стрільби шила за мірками Мактаґґертів. Стара сімейна фірма. Вже років сто п’ятдесят у бізнесі. А що, в біса, сталося?

— Старий Мактаґґерт помер. А синам нецікаво займатися його бізнесом. У них закінчилися гроші, а потім фабрику ще й затопило.

— Яка трагічна історія. Наче почув про смерть старого друга. А тепер ти там усім заправлятимеш! І коли ж ти ідеш на північ?