Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 19)
— Дякую. Зовсім не обов’язково було купувати квіти, але мені приємно. Тим паче лілії. Від них у всьому будинку пахнутиме, як у райському саду. Ходімо на кухню, наллю тобі чаю.
Сем затримався на хвильку, щоб зняти пальто і повісити на гачок поруч із багатьма маленькими пальтами й анораками, а тоді рушив за нею з важким пакетом із пляшками в руках. Коньяк поставив у бар, а шампанське — у холодильник.
— Шампанське! — вигукнула Джейні, наливаючи в чайник води. — Ми щось святкуємо?
— Можливо, — відказав Сем, затим відсунув стілець, сів і сперся ліктями на стіл. — А де Дейзі й Лео?
— Нагорі, дивляться телевізор чи в комп’ютерні ігри грають. Я їм дозволяю, коли домашнє завдання зроблять.
— Пахне просто казково.
— Вечерю готую. А ще в мене погана новина. У нас буде гість.
— І що ж тут поганого?
— Бо він нестерпна людина.
— Навіщо ж тоді ви його запросили?
— Не запрошували. Сам напросився. Давній знайомий моїх батьків, зараз сам у Лондоні, самотньо йому. Він зателефонував мені, і його голос був таким нещасним, що я собі на лихо запропонувала йому зайти. А тепер дуже шкодую про це. А так хотілося посидіти лише утрьох. Нілу вже про це сказала. Зателефонувала на роботу. Певна річ, він розлютився, але пообіцяв приїхати додому раніше — коктейлів зробити, стіл накрити, вогонь у каміні розвести.
— Я і сам міг би це зробити.
— Ти наш гість. Іди в душ, відпочинь і наведи красу.
— Я так розумію, твого небажаного друга треба вразити? — запитав Сем, а Джейні скривилася. — Та годі тобі, що в ньому такого жахливого?
Вона взяла великий різнобарвний глек, набрала в нього води й почала зосереджено розставляти в ньому лілії.
— Він
Сем розсміявся.
— Такий, значить.
— Ну якось так. Він був тричі одружений, але зараз живе сам.
— А звідки він?
— Здається, це однокласник мого тата, але зараз живе чи то на Багамах, чи то на Барбадосі. Багато років уже.
— А що він робить у Лондоні?
— Не знаю точно. Проїздом до Франції, мабуть. Зібрався до Ніцци на Різдво.
— Ніби цікавий чолов’яга.
— Аж ніяк, — відказала Джейні та замилувалася квітами. — Отак. Тепер гарно. Ще раз дякую. Я їх поставлю у вітальні. — Чайник закипів, і вона потягнулася до заварного чайничка. — Мені страшенно цікаво, як там сьогодні у тебе все пройшло, але коли готую — не можу зосередитися на чомусь іншому, а ще треба зайнятися пудингом.
— Гаразд, готуй, розповім згодом.
— Але ж усе гаразд, Семе? Усе добре пройшло?
— Так.
— Чудово. Я
Сем випив чаю, Джейні провела його з кухні, і він пішов нагору. Дейзі та Лео сиділи у себе в кімнаті. Телевізор вони вимкнули й, умостившись за доволі стареньким столом, заваленим папірцями, щось вирізали. Також на столі Сем побачив клей, фломастери, кольорові нитки та стрічки. Діти явно щось майстрували.
— Привіт, Семе, — привіталися вони.
— Привіт. Що робите?
— Різдвяні листівки, — з поважним виглядом відповіла Дейзі. — Сьогодні вчителька малювання показала нам, як їх робити, а я тепер учу Лео. Папір треба намастити клеєм і посипати блискітками. Тоді вони приклеяться. Але спершу треба щось намалювати.
— Наприклад?
— Ну ялинку. Чи шкарпетку з подарунками. Або будиночок із сяючими віконечками. Тільки блискітки розсипаються скрізь. Лео називає їх блищиками. Отже, Лео, складаєш папір отак, дуже акуратно… і рівненько…
Діти явно не потребували Семової допомоги. Тому він тихенько пішов у свою кімнату, роздягнувся й став під душ.
Як же давно він не відчував атмосфери справжньої сім’ї, не відчував, що йому раді, що хочуть його бачити. Тоді він згадав останні місяці їхнього з Деборою спільного життя і зрозумів, що вона почала віддалятися задовго до того, як сказала, що між ними все скінчено. Просто він був надто зайнятий своїми справами і не помічав, як їхні стосунки поступово розсипаються. У тому, що шлюб розпадається, винні й чоловік, і дружина. І вони обоє повинні розділити відповідальність за цей крах. Зараз Сем це чітко усвідомлював.
Атмосфера звичайного лондонського будинку, де Ніл і Джейні ростили своїх дітей, навіяла йому спогади про Редлі-Гілл — дім, у якому він провів дитинство і де завжди почувався безпечно і комфортно. Там його завжди чекали, завжди горів вогонь у каміні, а з кухні линули аромати смачнючих страв. А ще там на ґанку стояли чоботи, на підлозі в коридорі валялися тенісні ракетки, у кімнатах і на сходах лунали голоси його друзів.
Цікаво, він коли-небудь зможе й собі звити таке райське гніздечко? Досі всі спроби закінчувалися провалом. У них із Деборою могли би бути діти, та вона ніколи особливо цього не прагнула, а він не наполягав. Але з огляду на те, як закінчився їхній шлюб, це було на краще. Будинок на Східній Сімдесятій вулиці, де вони жили лише вдвох, завжди був просто оселею, а не затишним домом. Так, друзів вражав дизайн їхньої вітальні в бездоганних кремово-бежевих тонах, із сучасними скульптурами й хитромудрим освітленням картин абстракціоністів на стінах. Кухня, облаштована за останнім словом техніки, теж викликала заздрощі. Але на ній хіба що різали кавуни й розігрівали піцу в мікрохвильовці. Дебора ніколи нічого не готувала. Вона любила вечірки в ресторанах.
Редлі-Гілл… Прокручуючи в пам’яті божевільні роки міського життя, проведені під постійним тиском — крутишся, працюєш, пізні вечори, довгі дні, запах метро й автомобільних вихлопів, — Сем подумки знову повернувся в Йоркшир, у свій простенький, зате міцний кам’яний будинок з терасок), газоном і маминими кущами троянд. Згадав своє маленьке містечко, де вітер гнав клубки диму, що вилітали з димарів батькової фабрики, річку, яка текла з навколишніх пагорбів й, огинаючи тінисті вулички, пірнала під арки мостів. Її шум став таким звичним, що його ніхто й не помічав. А ще згадав недільні прогулянки з батьком, як вони ловили рибу в маленьких темних озерцях, розкиданих пустищами, де повітря було холодне й чисте, і тишу пронизували тільки крики кроншнепів…
Раптом Сем почув, що під домом зупинилася автівка. Затим відчинилися і зачинилися вхідні двері. А далі до нього долинули слова Джейні:
— Ніле? Привіт, сонце.
Отже, його друг уже вдома.
Сем важко встав із ліжка, скинув халат і почав одягатися до вечері: випрасувані штани-чіноси, свіжа сорочка без краватки, темно-синій кашеміровий светр, кремові шкарпетки, блискучі лофери. Потім причесався, наніс на обличчя трохи засобу після гоління та спустився вниз. Двері у вітальню були відчинені. Ніл, одягнений у футболку, протирав келихи.
Все натякало на те, що в цій кімнаті готуються зустрічати гостей: журнали й книжки лежать рівними стосиками, штори на вікнах ідеально рівні, а в каміні затишно потріскує вогонь. Лілії, які Сем подарував Джейні, стояли в глеку на круглому полірованому столику в оточенні оздоблених шкатулок. Квіти приємно пахли на всю кімнату. Годинник на камінній поличці показував чверть на восьму.
— Привіт, — озвався Сем.
— Вітаю, — відповів Ніл, обернувшись до нього. — Ну що, відпочив?
— А мав би працювати не покладаючи рук і допомагати тобі.
— Зовсім ні. Я раніше втік з роботи, щоб удома все підготувати, як належить хазяїну.
— Я так розумію, у нас буде компанія за вечерею.
— Так, прийде один старий покидьок, — скривився Ніл. — Джейні мала б його відвадити, але в неї надто добре серце. — Ніл витер останній келих, поставив його і поклав поруч кухонний рушник. — Так. Усе готове і блищить. Пропоную випити чогось і трохи посидіти разом. Розкажи мені все, поки не прийшов гість, бо тоді доведеться слухати лише його. Віскі? Із содовою чи з водою? Чи, може, з льодом? Бачиш, я говорю як справжній професіонал. А то раптом ти забув, як треба.
— Нехай буде із содовою. А де Джейні?
— Збиває вершки.
— А діти?
— У ліжку, сподіваюся. Читають книжки. А якщо ні, то матимуть неприємності. — Ніл налив у склянки віскі, у Семову додав содової, а у свою кинув лід. Подавши Семові напій, полегшено плюхнувся в одне зі зручних крісел, що стояли поруч із каміном. — Ну, розповідай, як минув обід.
Сем сів у крісло навпроти.
— Ніби нормально…
— Нічого страшного? Тактовних натяків на звільнення не було?
Сем розсміявся. Добре, коли говорять прямо. А ще приємно розмовляти з людиною, яку знаєш мало не все життя і від якої не маєш жодних таємниць.
— Зовсім навпаки.
— Справді? Нова робота?
— Ага.
— У Штатах?
— Ні. Тут, у Великій Британії.