Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 17)

— Бо… ну… ключки для гольфу.

— Ні, то була не відпустка.

— Робота?

— Щось таке. Пропрацював у Нью-Йорку шість років.

— Йошки-ложки. І як ви той темп витримали?

— Та нормально. Звикаєш.

Пішов дощ.

— Така собі погодка зустрічає вас удома.

Увімкнулося зелене світло на світлофорі. Вони знову рушили.

— Така собі, — погодився Сем.

Але не додав: «І не додому я повертаюся». Зараз у нього не було дому, що цілком пасувало образу волоцюги. Вперше в житті у Сема, а йому вже виповнилося тридцять дев’ять, не було ані цеглинки, ані куточка, які він міг би назвати своїми.

Загорнувшись у пальто, наче в кокон, він замислився про дім. Згадав Йоркшир і маєток Редлі-Гілл, де він, єдина дитина в сім’ї, народився і виріс. Великий, затишний будинок, наповнений ароматами диму з каміна, весняних квітів, смаколиків із духовки. У них було півтора гектара землі з тенісним кортом і маленьким ліском. Осінніми вечорами Сем стояв у ньому з рушницею, очікуючи, коли зі стерні на сусідньому полі злетять голуби. Він повертався у Редлі-Гілл з початкової школи, потім, прихопивши когось із друзів, приїздив на свята з приватної школи. Сему здавалося, що в цьому домі, рідному, як старий твідовий піджак, ніколи нічого не зміниться. Але, звісно, він помилився. В останній рік його навчання в Ньюкаслському університеті померла мама, і після того все змінилося назавжди.

У маленькому йоркширському містечку його сім’я мала бізнес — володіла невеличкою вовняною фабрикою. Сем планував після Ньюкасла розправити крила і, можливо, навіть влаштуватися на роботу за кордоном, але після смерті мами так і не наважився залишити батька самого. Тож, отримавши диплом інженера, повернувся у Йоркшир, в Редлі-Гілл, щоб працювати на фабриці. Кілька років батько із сином доволі успішно вели свій маленький бізнес, і він приносив непоганий прибуток.

А затим настали важкі часи. Їхня фабрика, яка спеціалізувалася на тонких вовняних тканинах і легкому твіді, стикнулася з проблемою дешевого імпорту з Європи і браком обігових коштів. Зрештою її викупив величезний текстильний концерн «Старрок і Свінфілд» з головним офісом у Лондоні. Сем отримав там роботу, а батько пішов на пенсію, бо вже був не в тому віці, щоб опановувати нові методи виробництва. Однак робота в саду і гра в гольф не допомогли йому пережити стрес і не рятували від самотності, нудьги та вимушеної бездіяльності. За рік він помер від гострого інфаркту.

Редлі-Гілл успадкував Сем. Хоч і важко було на це наважитися, Сем таки виставив його на продаж. Здавалося, це єдине логічне рішення — адже тепер він жив у Лондоні й працював у «Старрок і Свінфілд». До того ж ринок постійно трусило, а бізнес вовняних товарів поступово сходив нанівець. За гроші, отримані за Редлі-Гілл, він купив свою першу нерухомість — квартиру із садом у районі Іл-Брук-Коммон, так близько до метро, що вночі було чути, як торохкотять потяги. Зате у маленькому саду було видно захід сонця, і коли Сем обставив квартиру меблями з йоркширського будинку, оселя стала рідною і затишною. Він жив там щасливим, безтурботним холостяцьким життям, і в його пам’яті квартира завжди була залита сонцем і повна друзів. Сем влаштовував спонтанні вечірки, і кімнати наповнювалися голосами безлічі гостей, які полюбляли завершувати святкування на терасі. А взимку колишні колеги з півночі приїздили до нього на матчі, що відбувалися на Твікенемському стадіоні. І, звісно ж, квартира стала свідком не однієї зворушливої любовної пригоди.

Саме в розпал однієї з таких інтрижок його раптом запросив до себе сер Девід Свінфілд. Там, у престижному кабінеті на найвищому поверсі будівлі, що здіймалася над лондонським Сіті, Семові повідомили, що його переводять у Сполучені Штати, в Нью-Йорк. Очільник нью-йоркського офіса, Майк Пассано, попросив віддати цю посаду саме Сему. Отже, його чекало підвищення, величезна відповідальність і, певна річ, більша платня.

— Не бачу причин не поїхати, правда, Семе?

— Їх немає, — погодився він.

І це була правда. Ані родини, ані дружини, ані дітей. Ніщо не тримає.

Про таку можливість він підсвідомо мріяв, відколи закінчив університет. Нова робота, нове місто, нова країна. Нове життя.

Сем запросив тодішню дівчину на вечерю і спробував усе пояснити. Вона трохи поплакала, а тоді сказала, що, якщо він хоче, вона поїде з ним до Нью-Йорка. Та він цього зовсім не хотів. Якомога сумнішим голосом зізнався у цьому, і вона поплакала ще трохи. Настав час прощатися, Сем посадив її у таксі й більше ніколи не бачив.

З речами він повівся не менш безжально. Цей період його життя завершився, і він не знав, коли повернеться в Лондон і чи повернеться взагалі. Тож продав автівку й квартиру, залишивши та здавши на зберігання лише кілька улюблених картин, книжок і дещо з меблів. А ще прибрав на столі в офісі. Хтось влаштував прощальну вечірку, і він попрощався з усіма друзями.

— Не застрягай там, — попросили вони. — Повертайся скоріше.

Та на Сема чекав Нью-Йорк. І місто одразу зачарувало його. Сем пірнув у нього, як качка пірнає у ставок, насолоджувався атмосферою міста, його темпом і розмаїттям. Спершу поселився в будинку без ліфта у Ґрінвіч-Вілладж, та коли одружився з Деборою, вона переконала його переїхати, і вони осіли в модному дуплексі на Східній Сімдесятій вулиці. Сему завжди подобалися переїзди і все, що з ними пов’язано: нове місце, там трохи підфарбувати, там меблі посовати, там картину повісити. Але Дебора не хотіла бачити у своїй новій красивій квартирі старе майно з Ґрінвіч-Вілладж. Вона навіть дизайнерку інтер’єру найняла, а та просто померла б, якби в продуманому до дрібниць плані раптом з’явився старий продавлений шкіряний диван. Вони навіть кілька разів посперечалися, і Сем, як і зазвичай, здався. Зрештою його цілком задовольнило, що старий шкіряний диван тепер стоїть у нього в барлозі разом із комп’ютером і факсом. Тут було затишно, й інколи на вихідних, коли Дебора думала, що він зайнятий якимись нагальними справами, він валявся на тому шкіряному дивані й дивився футбол по телевізору.

Його оселі… Квартира на Східній Сімдесятій вулиці була його останнім домом. А тепер і її немає. І Дебори теж немає.

Вона ніколи не була боягузкою. Тому прямо сказала, що йде від нього. Їй набридло грати другу скрипку, оскільки для Сема завжди в пріоритеті «Старрок і Свінфілд», набридло бути заміжньою за трудоголіком. І, певна річ, у неї вже з’явився інший. Коли Дебора назвала його ім’я, Сем аж скривився, злякавшись за Дебору та її майбутнє. І він поділився своїми страхами з нею. Та марно — її було не переконати. Запізно. Вона давно все вирішила. І він уже нічого не міг вдіяти.

Він лютував. А ще йому боліло. Почувався спантеличеним і приниженим. «Рогоносець», — згадав він старе слово. «Я рогоносець. Мені наставили роги».

Однак певною мірою він розумів Дебору.

Після того, як вона пішла, в офісі Сем раз у раз натикався на співчутливі погляди. Дехто з колег виявилися аж занадто співчутливими — вони плескали його по плечу і запевняли у вічній дружбі.

Але були й такі, які єхидно раділи, особливо ті, хто ніколи не любив англічашку Сема. Якоїсь миті він збагнув, що всі давно й чудово знали, що відбувається в його сім’ї, і лише він сам — головний актор цього кіно — до останнього був ні сном ні духом.

Пізніше того дня до нього зайшов Майк Пассано — прослизнув у відчинені двері й навис над Семовим столом. Вони трохи поговорили про справи, а потім Майк зітхнув:

— Мені шкода. Щодо Деббі. Просто хотів тобі сказати.

— Дякую.

— Мабуть, це не надто заспокоює, але принаймні у вас немає дітей. Менше проблем.

— Ага.

— Якщо хочеш якось прийти на вечерю…

— Усе гаразд, Майку.

— Так. Ну… Завжди раді.

Сем протримався шість тижнів. Хапався за будь-яку можливість, щоб залишитися в офісі допізна, працював ще довго після того, як усі інші розходилися, а потім повертався у свою порожню квартиру й такого самого порожнього холодильника. Інколи зазирав у бар і замовляв сандвіч і скотч. Чи два скотчі. У нього почалося безсоння, а вдень він не знаходив собі місця. Здавалося, ніби розвалився не лише шлюб, а й усе життя.

Майк Пассано запропонував узяти відпустку, але цього Сем хотів найменше.

Поступово він почав розуміти, що Нью-Йорк йому вже остогид. Хотілося в Англію. Додому. Хотілося знову побачити сіре дощове небо, темні зелені галявини, хотілося пити тепле пиво та їздити на червоних автобусах.

А одного вечора, коли розпач поглинув його майже повністю, раптом задзвонив телефон.

Узявши слухавку, Сем почув голос сера Девіда Свінфілда з Лондона.

— Тобі зручно говорити, Семе?

— Так.

— Чув, у тебе там не дуже хороші справи.

— Погані новини швидко розлітаються.

— Мені Майк Пассано сказав. Ми з ним говорили зранку. Мені шкода.

— Дякую.

— Хочеш чогось новенького?

— Що ви маєте на увазі? — обережно запитав Сем.

— Виникла нова ідея. Новий проект. Саме для тебе. Може зацікавити.

— Де?

— Велика Британія.

— Тобто ви хочете сказати, що мені доведеться поїхати з Нью-Йорка?

— Ти там шість років прожив. З Майком я домовлюся.

— А хто буде замість мене?

— Ловелл Олдберґ?

— У нього ж досвіду немає.

— І в тебе не було.

— То це пониження на посаді? — прямо спитав Сем, вирішивши розставити всі крапки над «і».

— Ні. Просто переведення. Для тебе — уперед і вгору. — Помовчавши якусь хвильку, сер Девід Свінфілд додав: — Семе, я хочу, щоб ти повернувся. Ти мені потрібен. Здається, вже час.