Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 11)

Джеффрі підвівся, щоб налити Елфріді вина. З відповіддю зволікав, певно, розмірковував над її словами. Повернувся, простягнув їй келих і знову опустився у широке крісло. Вони зустрілися поглядами.

— Вибач, — мовила Елфріда.

— За що?

— За нетактовність. Ти ж знаєш, я спочатку кажу, а потім думаю.

— Жодної нетактовності. Це щира правда. І ти маєш слушність. То справді був зовсім інший світ, і я за ним не сумую. Постійна гонитва за грошима, правильні та страшенно дорогі школи для дівчат. Шикарні гостини, на які ми наймали офіціантів. Ремонт кухні, тому що Гарлі Райтс із будинку навпроти оновив свою, а Доді не може йому поступатися. А ці постійні переживання про гроші, про ринок акцій, про виплати банку, про те, що колись стану нікому не потрібним… Бувало, ночами не міг заснути. І заради чого? Але я це зрозумів лише після того, як звільнився.

— А зараз усе гаразд?

— У якому сенсі?

— У фінансовому, мабуть.

— Так, у нас усе добре. Навіть чудово. Заробляємо ми небагато, але нам цілком вистачає.

— А на що ви живете? Кури?

— Та ні, — відказав Джеффрі, розсміявшись. — З ними більше роботи, ніж грошей. Влітку приїжджають туристи. Ми здаємо одну кімнату, ту, де ти зараз зупинилася, але ванна одна на всіх, тож багато за це не отримуємо. Між нашою ділянкою і сусідньою фермою є занедбана будівля, і ми подумуємо купити її та переобладнати під житло для туристів. Але роботи там багато, поки що не маємо на це часу. Серена теж трохи працює, робить букети на замовлення для весіль і різних свят, Бен і Емі навчаються в місцевій школі. Для мене це справжнє відкриття — як мало, виявляється, потрібно людині для життя.

— І щастя?

— Так, я й гадки не мав, що можна бути таким щасливим.

— А що Доді?

— Вона живе у квартирі біля Герлінгема. Дуже хороша квартира, вікна виходять на річку. Нікола з нею. Вона розлучилася, тож тепер живуть удвох. Не сумніваюся навіть, що грають одна одній на нервах.

— А Ніколина дитина?

— Люсі? Їй зараз чотирнадцять. Бідолаха, вона теж із ними. Знаю, що їй там непереливки, але зарадити ніяк не можу. Я запрошував її в гості на якийсь час, але Нікола сказала, що я — негідник, а Серена — відьма, і не відпустила її.

Елфріда зітхнула. Вона чудово розуміла, що ситуація безнадійна.

— А Керрі? — запитала вона.

— Живе в Австрії. У неї хороша робота в туристичній компанії, доволі висока посада.

— Ви з нею бачитеся?

— Якось обідали разом, коли я востаннє був у Лондоні, але загалом ми рідко перетинаємося.

— Не вийшла заміж?

— Ні.

— А вона сюди приїздить?

— Ні, але з іншої причини. Вона не хоче заважати нам. Вважає, що Серені, Бенові й Емі буде незручно. Та й до того ж їй уже тридцять років, вона не дитина. Живе своїм життям. Але вона знає, що, якщо захоче приїхати в Ембло, достатньо лише зателефонувати.

Джеффрі замовк, поставив келих, взяв цигарку і підкурив. Елфріда сказала:

— Ти так і не кинув.

— Ні, не кинув. І не збираюся. Тебе це дратує?

— Джеффрі, мене нічого в житті ніколи не дратувало, ти ж знаєш.

— Ти маєш гарний вигляд. Як поживаєш?

— Чудово. Мабуть.

— Тобі не дуже самотньо?

— Уже стало трохи легше.

— Так, ти добрий ківш лиха випила.

— Ти про Джимбо? Неймовірний був чоловік. Але йому дісталося більше, ніж мені. Геніальна людина поступово згасла. Але я ні про що не шкодую, Джеффрі. Ми недовго прожили разом, але цей період був особливий. Небагатьом у житті випадає таке щастя.

— Розкажи про своє затишне місце в Гемпширі.

— Про Дібтон? Звичайне селище, нічого цікавого. Але саме таке я й хотіла. Маленький котедж, їх будували для залізничників. Природа. Більше мені нічого не треба.

— А сусіди хороші?

— Звичайні люди. Добрі, приязні. Можна навіть сказати, що мене тепло прийняли. У Лондоні я вже лишатися не могла.

— З’явилися якісь близькі друзі?

Елфріда почала розповідати про Фубістерів, Боббі Бартона-Джонса, про вікарія і його дружину, про пантоміму в школі.

Затим розказала про місис Дженнінґс, Альберта Меддовса і про багатія містера Данна з його критим басейном і величезною теплицею, в якій ростуть червоні герані й фікуси. А під кінець розповіла про Бланделлів — Оскара, Ґлорію та Франческу.

— Вони й справді дуже добрі до мене. Можна навіть сказати, взяли мене під крило. Ґлорія багата і щедра. Нечасто в людях поєднуються ці дві якості, еге ж? Вона — власниця будинку, в якому вони живуть. Він називається Ґранж. Страшенно огидний, та водночас на диво теплий і комфортний. Вона вже була заміжня, має двох дорослих синів. А Франческа — незвичайна дівчинка, весела і мила. Ґлорія обожнює приймати гостей, у неї мало не щодня то вечірка, то пікнік, то якісь збори чи зустрічі. А ще вона любить кінний спорт, часто збирає компанію і влаштовує перегони. Тоді її багажник перетворюється на бар, а до бампера вона прив’язує своїх пекінесів, і вони гавкають на всіх, як дурні.

Джеффрі явно прийшлася до смаку ця розповідь.

— А Оскару подобається таке життя?

— Не знаю. Але він тихий і люб’язний… чарівний, якщо чесно… Вони з Франческою не відходять одне від одного, роблять ставки на коней, які навряд чи виграють, і їдять морозиво.

— А чим він займається? Чи він на пенсії?

— Він музикант. Органіст. Піаніст. І викладач.

— Як добре, що ти зустріла таку цікаву пару. І вони, очевидно, тебе полюбили. Ти завжди для всіх як ковток свіжого повітря.

Тоді Елфріда озвучила те, що її найбільше хвилювало:

— І все-таки мушу триматися трохи осторонь. Не хочу жити лише їхнім життям, не хочу, щоб воно повністю поглинуло мене.

— Усі мріють тебе поглинути, хіба ти не знала?

— Не обов’язково зараз мене шпигати.

— Я завжди бажаю тобі лише добра.

Ще не один рік, згадуючи тижні, проведені в Ембло, Елфріда найчіткіше уявляла гудіння вітру. Він дув безперервно. Інколи це був легенький бриз, а інколи справжній морський ураган, який розбивався об скелі, завивав у димарях, трусив двері й вікна. Вона доволі швидко звикла до нього, однак уночі не помічати його було просто неможливо, тож вона лежала й слухала, як він налітає з Атлантики і мчить над причалом. А гілки старої яблуні стукали їй у вікно, наче привиди.

Літо закінчилося, і холодний вітер засвідчував це. Жовтень змінився листопадом, і темрява щовечора підбиралася дедалі раніше. Фермерські корови, стадо гернзейської породи, вранці й увечері поверталося з пасовиська на доїння, і дорога між Ембло і будинком фермера перетворилася на суцільну багнюку. Після вечірнього доїння корови знову прямували на пасовище й шукали собі сховок під стіною чи в заростях дроку.

— А чого вони не ночують у сараї? — поцікавилася якось Елфріда.

— Тут такого немає. Зими в цих краях теплі, тому трава на пасовищі росте цілий рік.

— Бідолахи, — мовила Елфріда, проте не могла не визнати, що корови доволі вгодовані й на вигляд цілком щасливі.

Буденні клопоти цієї сім’ї поглинули її всю, і вона швидко підлаштувалася під їхній розмірений темп життя. Постійно треба було то щось випрати, то випрасувати сорочки, то викопати картоплю, то погодувати курей чи помити яйця.

За тиждень Елфріда з подивом зрозуміла, що впродовж цих семи днів узагалі не читала газет і не дивилася телевізора. Світ міг хоч на друзки розлітатися, а Елфріда переймалася лише тим, чи встигне до дощу зняти білизну.

Іноді вона готувала вечерю для Бена й Емі, щоб Джеффрі й Серена могли сходити в кіно чи посидіти в якомусь ресторанчику. Вона навчила дітей грати в раммі[6], а ще вони зачаровано слухали її історії про театр.

Одного дня мінлива погода раптом подарувала майже весняне тепло. Вітер ущух, на небі ані хмаринки, сонце сяяло. Серена вирішила, що гріх залишатися вдома в такий чудовий день, тож, прихопивши чотирьох дітлахів фермера та їжу для пікніка, вони всі разом рушили до скель — шестеро дітей, троє дорослих і три собаки.

Емі й Елфріда поволі простували позаду всіх. Доріжка звивалася поміж кам’яними виступами, а далі простяглася між заростями дроку й колючої ожини.