Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 4)
— Можете й мені не розповідати.
— Я вже стільки всього розказала! Мабуть, за вечерею забагато вина випила.
— Ні, не думаю.
— Був один чоловік. Дуже особливий, чудовий, кохав мене, мав чудове почуття гумору. Ідеальний. Теж актор, тільки успішний і знаменитий. Я не називатиму його ім’я. Геніальний. Ми три роки прожили разом у його маленькому будиночку в Барнсі, а потім він занедужав на хворобу Паркінсона і за два роки помер. Будинок був його. І мені довелося шукати собі нове житло. За тиждень після похорону я побачила в
— Мені надзвичайно цікаво.
— І гадки не маю, чим вона вас зацікавила. Може, тому що ви добра людина. — Вже так стемніло, що Елфріда не могла розгледіти виразу його обличчя, не могла зазирнути в його очі, напівприкриті повіками. — Гадаю, час уже повертатися.
— Так, звісно.
— У вас чудовий сад. Дякую вам. Хотілося б подивитися на нього вдень.
Це було у четвер. У неділю зранку пішов дощ — не весняна злива, а звичайнісінький дощ, який монотонно і довго барабанив по шибках Елфрідиного котеджу. У кімнатах стало так темно, що їй довелося всюди увімкнути світло. Вона випустила Гораса в сад, щоб той зробив свої ранкові справи, потім заварила собі чаю і, прихопивши його, знову вмостилася в ліжко. Ранок вона планувала провести в теплі й затишку, читаючи вчорашні газети й безуспішно намагаючись розгадати кросворд.
Але по одинадцятій задзвенів вхідний дзвінок. Його оглушливий дзвін не поступався пожежній сирені. В Елфріди мало серце не вистрибнуло з грудей від несподіванки. Горас, який лежав у неї в ногах, сів і двічі гавкнув. На більше він не спромігся, бо був надто боязкий, тому про те, щоб гарчати чи кусати чужих, навіть не йшлося.
Здивована, але спокійна, Елфріда вилізла з ліжка, вдягнула халат, зав’язала пасок і спустилася вузькими крутими сходами.
Сходи вели у вітальню, а вхідні двері відчинялися просто в мініатюрний садочок. На ґанку стояла маленька дівчинка у джинсах, кросівках і анораку, з якого стікала вода. Анорак був без каптура, тож волосся в дівчинки намокло, як собача шерсть після хорошого запливу. Її руде волосся було заплетене в кіски, обличчя всипане ластовинням, а щічки рум’яні від прохолоди.
— Місис Фіппс? — запитала дівчинка, й Елфріда побачила, що та носить брекети.
— Так.
— Я Франческа Бланделл. Мама сказала, що день просто жахливий, то, може, ви прийдете до нас на обід? У нас є величезний шматок яловичини й багато…
— Але ж я зовсім недавно вечеряла у вас.
— Мама сказала, що саме так ви й відповісте.
— Мені, звісно, дуже приємно. Але я навіть ще не одягнулася. А про обід і поготів не думала.
— Вона хотіла зателефонувати, але я сказала, що поїду велосипедом.
— Ти приїхала велосипедом?
— Лишила на тротуарі. Усе нормально.
Потік води, який полився з ринви, дивом не намочив дівчинку.
— Мабуть, краще зайди до мене, поки ти зовсім не потонула, — сказала Елфріда.
— Ой, дякую, — мовила Франческа і не вагаючись переступила поріг.
Горас, почувши спокійні голоси, вирішив, що нічого страшного немає, і граційно спустився сходами. Елфріда зачинила двері.
— Це мій пес Горас.
— Який гарненький. Привіт. А мамині пекінеси завжди по кілька годин гавкають, коли хтось приходить. Ви не проти, якщо я зніму анорак?
— Ні, звичайно. Знімай швиденько.
Франческа роздяглася і повісила куртку на стовпчик поруччя унизу сходів. На підлогу одразу ж потекла вода.
Затим вона озирнулася і сказала:
— Мені завжди здавалося, що ці будиночки надзвичайно милі, але я ніколи не була всередині. — Її очі були великі й сірі, а вії густі та світлі. — Коли мама сказала, що ви тут живете, мені страшенно захотілося подивитися на будиночок. Тому й приїхала. Ви не проти?
— Ніскілечки. Тільки тут трохи затісно.
— Тут ідеально.
Звісно, ідеально не було. Місця замало, все пошарпане, меблі старі. Елфріда привезла з Лондона продавлений диван, вікторіанське крісло, мідну решітку для каміна, потертий стіл, лампи, безглузді картини й багато-багато книжок.
— Я збиралася розпалити камін і полежати, якщо вже надворі така сірість… Хочеш чаю, кави?
— Ні, дякую, я щойно випила колу. А куди ведуть ці двері?
— На кухню. Я тобі покажу.
Елфріда пішла вперед, зняла засув і штовхнула двері. Кухня була не більша за корабельний камбуз. Тут стояв невеличний котел, який обігрівав увесь будинок. У дерев’яній шафці було повно порцелянового посуду, біля вікна розташовувалася фаянсова раковина, а решту простору займали стіл і два стільці. Збоку біля вікна — ще одні двері, які вели в сад на задньому дворі. Вони були до половини засклені, і крізь скло виднівся сад із викладеними плиткою доріжками та вузенька стрічка квітника — поки що на більше Елфріда не спромоглася, хоч і не полишала думку розбити клумби в саду. Між плитками пробивалися бур’яни, а через сусідську стіну перекинулася жимолость.
— У такий день, як сьогодні, тут не надто гарно, але літніми вечорами тут буде приємно посидіти.
— Ой, мені дуже подобається, — сказала Франческа і хазяйським оком окинула кухоньку. — У вас немає холодильника. І пралки. І морозилки.
— Так, морозилки немає. Але холодильник і пралка є. Вони в сарайчику наприкінці двору. А посуд я мию руками, бо тут немає місця для посудомийки.
— Мама померла б, якби їй довелося мити посуд руками.
— Я живу сама, тому це не проблема.
— А ще мені дуже подобається ваш посуд. Синій із білим. Мої улюблені кольори.
— Мені теж подобається. Це не сервіз, але я завжди купую щось принагідно в антикварних крамничках саме таких кольорів. Посуду вже стільки, що й місця не вистачає.
— А що нагорі?
— Те саме. Дві кімнати і крихітна ванна кімната. Сама ванна така маленька, що мені доводиться піджимати ноги. А кімнати — це моя спальня і майстерня. Я там шию. Якщо до мене приїздять гості, їм доводиться спати там, поруч зі швейною машинкою, клаптиками тканини й документами.
— Так, тато говорив, що ви шиєте подушки. Мені здається, для однієї людини цей будинок ідеальний. І для собаки, звісно. Наче ляльковий будиночок.
— У тебе є ляльковий будиночок?
— Так, але я ним більше не граюся. У мене є тваринки. Морська свинка на ім’я Щастя, але зараз вона не дуже добре почувається. Можливо, треба везти до ветеринара, бо на животі шерсть шматками повилазила. А ще кролики. І поні. — Франческа зморщила носа. — Його звати Принцом, але інколи він поводиться як остання тварина… Мабуть, я вже поїду. Мама сказала, що треба його до обіду помити, а це довга робота. До того ж сьогодні ще й дощить. Дякую, що показали свій дім.
— Залюбки! Дякую, що запросила мене на обід.
— Ви ж прийдете, правда?
— Звісно.
— Пішки?
— Ні, приїду автівкою, бо дощ. Знаєш, де стоїть моє авто? На вулиці. На узбіччі.
— Стара синя «фієста»?
— Так. Ключове слово — «стара». Але я цим не переймаюся. Головне, що в неї колеса крутяться і двигун працює.
Франческа широко всміхнулася.
Дівчинка зовсім не соромилася своїх обмотаних залізом зубів.
— Тоді до зустрічі, — сказала вона, взяла анорак, з якого й досі скапувала вода, одяглася і дістала з-під коміра кіски. Елфріда відчинила двері.
— Мама казала — о чверть на першу.
— Я буду. Дякую, що зайшла.
— Я колись ще зайду, — пообіцяла Франческа.
Елфріда дивилася, як дівчинка брьохає по калюжах до воріт. А за мить вона вже скочила на велосипед, махнула на прощання рукою і, несамовито натискаючи на педалі, зникла з поля зору.
Оскар, Ґлорія і Франческа стали першими друзями Елфріди. Через них вона познайомилася з іншими. Не лише з Макґері й Міллсами, а й Фубістерами, поважним сімейством, яке щороку влаштовувало ярмарок у парку біля свого дивного будинку в георгіанському стилі. І ще з командиром Королівського флоту у відставці Бартоном-Джонсом — вдівцем, затятим садівником, головою Асоціації громадських пішохідних доріжок і головним диригентом церковного хору. Бартон-Джонс («Боббі, мене звати Боббі» — так він відрекомендувався) полюбляв влаштовувати маленькі колоритні вечірки з коктейлями, а свою спальню називав хижкою. А також познайомилася з Даннами: багатіями, які купили старий будинок священника і перетворили його на дивовижно зручний дім з кімнатами для ігор і критим басейном із підігрівом.