Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 3)
— Не так уже й темно. Ми на десять хвилин.
— Гаразд, тільки простеж, щоб вона вдягнула пальто. Там холодно і мокро. Дорогенька, не дозволяй йому надто довго тебе там тримати…
— Добре.
І гості повернулися до перерваної розмови. А говорили вони про зависоку вартість навчання у приватних коледжах. Елфріда й Оскар вийшли в хол. Оскар обережно прикрив двері та взяв зі спинки стільця шкіряне пальто з вовняною підкладкою.
— Це Ґлорії. Можете взяти, — сказав він і обережно накинув пальто Елфріді на плечі.
Потім Оскар відчинив наполовину засклені вхідні двері, і вони вийшли на прохолодне і свіже весняне повітря. У вечірніх присмерках виднілися кущі й загорожі, а трава під ногами була волога від роси.
Вони поволі рушили до саду. Наприкінці газону розташовувалася цегляна стіна, посередині якої виднілася арка з красивою кованою хвірткою.
Оскар відчинив її, і вони опинилися у просторому огородженому саду, акуратно поділеному живоплотом на рівні ділянки. Одну з них займав трояндовий сад — кущі були підрізані та щедро підживлені. Певно, влітку тут краса неймовірна.
Вражена професійністю садівника, Елфріда запитала:
— Це все ваша робота?
— Ні. Я тільки планую, а всю роботу виконує наймана садівниця.
— Я не дуже знаюся на назвах квіток. Та й справжнього саду в мене ніколи не було.
— Моя мама не губилася в таких випадках. Якщо її запитували, як називається квітка, а вона й гадки не мала, мама дуже впевнено відповідала: «Інапотикум забуланазвія». І мушу вас запевнити, це майже завжди спрацьовувало.
— Треба й собі запам’ятати.
Вони пліч-о-пліч йшли широкою, всипаною гравієм доріжкою.
— Сподіваюся, вам було комфортно сьогодні. Тут усі парафіяни, давні знайомі.
— Так, дякую. Усе сподобалося. Я люблю слухати.
— Сільське життя. Цікавинок тут вистачає.
— Сумуєте за Лондоном?
— Часом навіть дуже. Бракує концертів, опери. А ще сумую за своєю церквою святого Біддальфа.
— Ви побожна людина? — раптом запитала Елфріда й одразу пошкодувала про свою нетактовність.
Зарано ставити такі особисті запитання.
Але Оскар і бровою не повів.
— Не знаю, але я майже все життя займаюся духовною музикою, літургіями, магніфікатами[2] англіканської церкви. Мені не хотілося б жити у світі, де немає кому дякувати.
— Ви маєте на увазі дякувати за все, чим вас благословило життя?
— Взагалі за все.
— Розумію. Хоча побожності в мені ані грама. Минулої неділі я пішла в церкву лише тому, що почувалася самотньо і хотіла побути серед людей. І зовсім не очікувала почути чарівну музику. Ніколи раніше не чула такої версії «Тебе, Боже, прославляємо».
— Орган новий, купили переважно з грошей, зібраних на благодійних розпродажах.
Якусь хвильку вони йшли мовчки. А потім Елфріда спитала:
— А можна вважати це благословенням? Я маю на увазі новий орган?
Оскар розсміявся.
— От же ж ви вчепилися за цю тему. Так, я вважаю, що так.
— А що ще?
Він відповів не одразу. Елфріда думала про його дружину, про величезний розкішний затишний будинок. Про його музичну кімнату, друзів, статки. Подумала, що було б цікаво дізнатися, як так вийшло, що Оскар одружився із Ґлорією.
Може, після багатьох років холостяцького життя, викладання, мізерної платні й запилених аудиторій відчув, як на нього загрозливо насувається перспектива самотньої старості й знайшов легке вирішення ситуації? Заможна вольова вдова, чудова господиня, хороша подруга, турботлива матір. А може, це вона накинула на нього оком і все вирішила? Чи, можливо, вони просто закохалися по вуха.
Хай там як, але, здається, їм усе вдалося.
Оскар і досі мовчав. Тому Елфріда мовила:
— Не хочете відповідати, не відповідайте.
— Я просто думаю, як би вам пояснити. Я одружився пізно, у Ґлорії вже були сини від першого шлюбу. Мені чомусь ніколи не спадало на думку, що я можу стати батьком. Коли народилася Франческа, я був вражений — і не просто тому, що це крихітне створіння
— Вона тут, удома?
— Ні, вона по буднях живе у приватній школі. Завтра ввечері заберу її на вихідні.
— Дуже хочу з нею познайомитися.
— Ви обов’язково познайомитеся. А ще я сподіваюся, що вона вас зачарує. Коли Ґлорія успадкувала цей величезний будинок, я, як міг, опирався, не хотів їхати з Лондона. Але заради Франчески погодився. Тут простір і свобода. Дерева, запах трави. Тут їй краще зростати. І у неї є кролики, морські свинки й поні.
— А для мене, — сказала Елфріда, — найкраще тут — це пташиний спів і безмежне небо.
— Ви теж із Лондона, так?
— Так. Настав час поїхати.
— Поставити крапку?
— Щось таке. Я прожила там усе життя. Відколи закінчила школу й поїхала з батьківського дому. Я актриса. Працювала в Королівській академії драматичного мистецтва. Виступала. Хоча батьки від мого вибору були не в захваті. Але я тим зовсім не переймалася. Ніколи.
— Актриса. Я мав би здогадатися.
— І співачка. І танцівниця. Грала в ревю й американських мюзиклах. У хорі завжди стояла в останньому ряду через свій зріст. А потім роки репетицій раз на два тижні — і трохи ролей на телебаченні. Нічого особливо цікавого.
— Ви ще працюєте?
— О боже, ні. Кинула кілька років тому. Вийшла заміж за актора, і це була найжахливіша помилка мого життя. А потім він поїхав в Америку, і більше тут його ніхто не бачив, тож я бралася за будь-яку роботу. Затим знову вийшла заміж. Але теж не дуже вдало. Схоже, я не вмію обирати чоловіків.
— Чоловік номер два теж був актором? — запитав Оскар, бо, певно, її розповідь його зацікавила. А це було саме те, чого Елфріда й хотіла.
Вона рідко розповідала про своїх чоловіків, а єдиний спосіб зробити катастрофу менш катастрофічною — посміятися з неї.
— Ні-ні, він був бізнесменом. Торгував збіса дорогою вініловою підлогою. Здавалося б, я мала жити як вареник у маслі. Але мій чоловік дотримувався таких, знаєте, вікторіанських поглядів, з якими я ніяк не могла погодитися. Він вважав, що якщо чоловік оплачує дружині їжу, житло й виділяє якісь кошти на ведення домашнього господарства, то свою частку подружніх обов’язків він цілком виконує.
— Ну а що, — сказав Оскар, — чому б і ні? Це давня традиція. Щоправда, колись це називали рабством.
— Дуже тішуся, що ви мене розумієте. День, коли мені виповнилося шістдесят, став найкращим у моєму житті. Я отримала пенсійну книжку і знала, що можу піти на пошту і мені видадуть гроші просто на руки взагалі ні за що. Ніколи в житті я не отримувала грошей ні за що. Мені відкрився новий світ.
— У вас є діти?
— Ні, ніколи не було.
— Ви ще не розповіли, чому переїхали саме в це селище.
— Щоб лишити минуле в минулому.
— Сміливий крок.
Уже зовсім стемніло.
Елфріда озирнулася на будинок і крізь ковану хвіртку побачила світло у вікнах вітальні. Хтось запнув штори. Вона сказала:
— Я про це ще нікому не розповідала.