Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 2)
Почулися кроки. Двері відчинила жінка в синій сукні та квітчастому фартуху — вочевидь не хазяйка будинку.
— Добрий вечір. Місис Фіппс, правильно? Проходьте, місис Бланделл спуститься трохи згодом, вона щойно пішла нагору робити зачіску.
— Я перша прийшла?
— Так, але саме вчасно. Інші теж скоро будуть. Дозвольте взяти ваш кардиган…
— Ні, я залишуся в ньому. Дякую.
Незручно пояснювати, що на шовковій блузі під кардиганом дірка під пахвою.
— Вітальня…
Раптом їх перебив чийсь голос:
— Ви Елфріда Фіппс… Вибачте, що не зустріла вас особисто.
Елфріда підвела очі й побачила хазяйку, яка спускалася широкими сходами з балюстрадою. Це була висока, міцна жінка в чорних шовкових штанях і вишитій накидці вільного крою. У руці тримала напівпорожню склянку. Схоже на віскі із содовою.
— Я трохи затрималася, а потім мені зателефонували. Добрий вечір, — простягнула вона руку. — Ґлорія Бланделл. Дуже приємно, що ви прийшли.
У неї було щире рум’яне обличчя, яскраві блакитні очі. Волосся, схоже, теж фарбоване. Але відтінок благородніший — м’який блонд.
— Дякую за запрошення.
— Ходімо до каміна. Дякую, місис Масвелл. Гадаю, інші гості самі зайдуть. Нам сюди…
Елфріда рушила за хазяйкою у велику кімнату в стилі тридцятих років, обшиту панелями, з величезним каміном із червоної цегли, у якому потріскували дрова. На решітці перед каміном — шкіряні сидіння, кімната заставлена м’якими шкіряними диванами і кріслами. На вікнах — вишневі оксамитові штори із золотою вишивкою, на підлозі — товсті яскраві перські килими. Нічого старого, потрісканого, потертого. Усе дихало теплом і комфортом.
— Ви тут давно живете? — спитала Елфріда, намагаючись не видатися надто допитливою.
— П’ять років. Дядько лишив цей будинок мені. Я завжди любила це місце, приїздила сюди в дитинстві. — Місис Бланделл поставила склянку на столик і пішла до каміна, щоб кинути у вогонь ще одну величезну дровиняку. — Не хочу навіть казати, у якому він був стані. Тут усе ледве трималося, все побила міль, довелося робити ремонт. Певна річ, і кухню зробили, і долили пару ванних кімнат.
— А де ви жили раніше?
— О, у Лондоні. В мене був будинок у районі Елм-Парк-Ґарденс. — Вона взяла склянку, зробила чималий ковток, затим поставила склянку назад і, всміхнувшись, повела далі: — Коктейль для сміливості. Треба трохи підзарядитися перед вечіркою. Хочете щось випити? Херес? Джин з тоніком? Так, там було добре жити, дуже просторий будинок. І церква святого Біддальфа, де Оскар працював органістом, була лише за десять хвилин ходу. Може, ми б там і залишилися, але мій старий дядько, як то кажуть, упокоївся, і Ґранж дістався мені. У нас є дочка, Франческа. Їй зараз одинадцять. Я завжди вважала, що дитині краще зростати на природі. Не знаю, що там робить Оскар. Це він має зараз нам наливати. Мабуть, зачитався і забув про все на світі. Ви познайомитеся з іншими гостями. Сім’я Макґері. Чоловік працює в Сіті. А ще Джоан і Томмі Міллс. Томмі — консультант у нашій лікарні в Педбері. Перепрошую, то що, херес чи джин з тоніком?
Елфріда обрала джин з тоніком і простежила поглядом, як Ґлорія Бланделл у дальньому кінці кімнати наливає їй біля столика, заставленого пляшками. А тоді щедро підлила віскі ще й до своєї склянки.
— Ось, тримайте, — сказала вона, повернувшись. — Сподіваюся, досить міцний. Може, хочете лід? А тепер пропоную сісти. Влаштовуйтеся зручніше і розкажіть мені про ваш котедж.
— Ну… він маленький.
Ґлорія розсміялася.
— На Полтонс-роу, правильно? Раніше то були будинки для залізничників. Затісний, мабуть?
— Та ні. Меблів у мене небагато, та й нам із Горасом багато місця не треба. Горас — це мій собака. Метис. Красенем його не назвеш.
— А в мене два пекінеси. Вони точно красені, але кусаються, тому зачинені на кухні з місис Масвелл. А що вас привело в Дібтон?
— Я побачила оголошення у
— Треба буде якось зайти до вас, подивитися. Давно не була в таких маленьких будиночках. Мабуть, ще з дитинства, коли навідувала вдову одного станційного працівника. А чим займаєтеся?
— Прошу? Не зрозуміла?
— Ну… Захоплюєтеся садівництвом? Граєте в гольф? Чи, може, благодійністю займаєтеся?
Елфріда напружилася. Поряд із нею сильна жінка, таких вона одразу впізнавала.
— Намагаюся привести до ладу сад, але поки що просто соваю сміття з кутка в куток.
— А верхи на конях їздите?
— Ні, ніколи не сідала на коня.
— Ну то це ж дуже просто. Я захоплювалася кінним спортом, коли сини були малі, але то було давно. У Франчески є маленький поні, але, здається, вона не дуже ним цікавиться.
— У вас і сини є?
— О так. Уже дорослі й обидва одружені.
— Он воно що.
— Я вже була заміжня. Оскар — мій другий чоловік.
— Вибачте, не знала.
— Нема чого вибачатися. Мій син Джилс працює у Бристолі, а Кроуфорд — у Сіті. Комп’ютери чи щось таке, я на тому не дуже знаюся. Ми, звісно, багато років знали Оскара. Ходили в церкву святого Біддальфа на Ролі-сквер. На похороні мого чоловіка він грав божественно. Усі були просто приголомшені, коли ми одружилися. «Він же затятий холостяк, — казали мені. — Ти хоч розумієш, у що влипла?»
Елфріда уважно слухала, бо цікавість її аж розпирала.
— А Оскар завжди був музикантом? — спитала вона.
— Завжди. Навчався у хоровій школі Вестмінстерського абатства, потім викладав музику в коледжі у Ґластонбері. Був там хормейстером та органістом багато років. А потім пішов на пенсію, переїхав у Лондон і знайшов роботу органіста у церкві святого Біддальфа. Гадаю, він працював би там, аж поки його не винесли б уперед ногами, але тут помер мій дядько, й доля вирішила інакше.
Елфріді стало трохи шкода Оскара.
— А він не заперечував проти переїзду з Лондона?
— Певна річ, заперечував. Це було наче вирвати старе дерево з корінням. Але заради Франчески вдавав, що все чудово. І тут у нього є музична кімната, книжки, ноти; він потроху навчає дітей, просто щоб не втрачати форму. Музика — це його життя. Йому страшенно подобається, коли стається якась надзвичайна ситуація і його просять пограти на органі на ранковій службі у церкві Дібтона. Ну і, звісно, він частенько там грає на самоті, коли є змога.
Двері позаду Ґлорії тихенько відчинилися. Вона говорила й цього не помітила, але зауважила, що Елфріда відволіклася, тож розвернулася в кріслі й озирнулася.
— А ось і ти, мій старенький. Ми якраз про тебе говорили.
І тут прийшли інші гості, всі разом. Вони зайшли самі, й дім одразу наповнився їхніми голосами. Бланделли вийшли привітатися з ними, й Елфріда на хвилинку лишилася сама. Вона подумала, що добре було б зараз піти додому, посидіти вечір на самоті й помізкувати про те, що щойно довідалася. Але, звісно, вона розуміла, що не зможе цього зробити. Елфріда ще навіть не встигла викинути з голови цю непристойну ідею, як повернулися хазяї. За ними зайшли гості, і вечеря почалася.
Це була справжня вечеря: багата, з дотриманням усіх вимог етикету, з чудовою їжею і гарним вином. Спершу подали копченого лосося, затим — тушковане ягня, а опісля — три види пудингів, густий крем у мисочках і ніжний сир стілтон із синіми прожилками. Коли всім налили портвейн, Елфріда здивовано зауважила, що жінки не вийшли з їдальні, а лишилися із чоловіками. Сама вона пила воду, яку наливала з гранованого глечика, а інші жінки охоче попивали портвейн. Ґлорії, мабуть, він особливо припав до смаку.
Елфріда навіть подумала, чи не переборщила з алкоголем Ґлорія, яка по-царськи сиділа на чолі стола, і чи не впаде вона, коли настане час вставати. Але, як виявилося, Ґлорію голими руками не візьмеш, і коли місис Масвелл зазирнула до їдальні й повідомила, що кава готова, Ґлорія впевнено повела всіх через хол у вітальню.
Гості сіли біля каміна.
Елфріда, беручи чашку з таці, поглянула у вікно. Штори ще не запнули, тож вона побачила, що небо вже стало сапфірово-синього кольору. Цілий день погода змінювалася — то падав дощ, то світило сонце. Та поки вони вечеряли, хмари розійшлися, і високо в небі заясніла перша зоря. Елфріда підійшла до канапи біля вікна і сіла дивитися на зорі.
Незабаром до неї підійшов Оскар.
— Усе гаразд? — спитав він.
Елфріда обернулася й глянула на нього. За вечерею він був такий зайнятий — наливав вино, прибирав тарілки, роздавав смачні пудинги, — що вона з ним майже не говорила.
— Звісно. Вечір просто чудовий. І у вас скоро розквітнуть нарциси.
— Ви любите квіти?
— Люблю, але вправною садівницею мене не назвеш. А ваш сад надзвичайно затишний.
— Хочете, я вам проведу екскурсію? Ще не зовсім стемніло.
Вона глянула на інших гостей, які зручно влаштувалися навколо каміна у м’яких кріслах і не замовкали ні на мить.
— Я лише за. Але чи не буде це неввічливо з мого боку?
— Зовсім ні, — відказав Оскар, забрав у неї чашку з блюдцем і відніс назад на тацю, а затим голосно повідомив: — Ми з Елфрідою пройдемося в саду.
— О такій порі? — здивувалася Ґлорія. — Там уже темно й холодно.