Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 108)

Ця звичка, сильна, наче залежність, лишилася з нею до самої смерті — вона померла від раку у 52 роки в каліфорнійському місті Саусаліто.

Гадаю, можна сказати, що ми були дружними сестрами, проте нечасто гралися разом. Часом, коли дощило, ми зачинялися у своїй кімнаті й бавилися в улюблену гру — перевдягалися в дорослий одяг і прикидалися, що скоро приїде тато. Сходи до мансарди були потягом до Лондона, кімната — причалом, сходовий майданчик — трапом, біля якого ми чекали, коли він вийде з верхньої палуби лайнера.

Ще сестра обожнювала танцювати. Ми обидві відвідували уроки танців, але сестра почувалася там наче риба у воді. Вона постійно виконувала якісь піруети і складні комбінації — і прагнула навчити й мене, передати мені свою пристрасть. А я танці ненавиділа. З координацією і пластикою в мене завжди були проблеми, і я заледве могла щось виконати на заняттях для початківців. Нашу викладачку звали міз Філдес. У неї було руде волосся, і сестра її просто обожнювала.

А от чого я справді хотіла, то це навчитися грати на піаніно. У нас у зимовій вітальні стояло старе піаніно, і я не знаходила собі місця, бо знала, що за чорним ебонітом ховається музика… а мені бракувало знань, щоб вивільнити її. Я знайшла старий зошит «Студентських пісень» і навчилася трохи грати одним пальцем, але далі справа не просунулася.

Якби тато був поруч, він би точно помітив, про що я мрію, забрав би мене з танців і відправив би вчитися грати на піаніно. Але мама нічого не помічала. Можливо, вона це робила навмисно, бо й возити нас на уроки танців і платити за них їй було важко.

У якийсь момент моя мама захопилася релігійною течією, що називалася християнською наукою. Я ніколи не розуміла чому. Але сталося те, що сталося, і щастя в нашій неповній сім’ї не додалося. Не раджу нікому з батьків навантажувати себе чи своїх дітей цією зарозумілою доктриною. Конкретно для нас із сестрою це означало, що ми ніколи не ходили до красивої сільської церкви, розташованої на краю поля для гольфу неподалік моря. Мене там охрестили, але то був єдиний раз, коли я заходила в ті двері. А коли ми хворіли, страждали від гарячки чи задихалися від кашлю, нам просто казали думати про хороше. Через християнську науку ми не знали тепла й доброти чоловіків-лікарів чи священників. Та й загалом чоловіки рідко переступали поріг нашого будинку.

Саме тому чоловіки мене дуже цікавили, і я знаходила собі найнеочікуваніших друзів. Дружила з вугільником, який розвозив возом вугілля. І з Віллі, у якого був маленький поні і віз. Віллі возив із вокзалу скрині й валізи на пагорб, коли хтось приїздив із Лондона погостювати в одному з великих будинків. А якщо якийсь чоловік приходив до нас, щоб відремонтувати кран чи щось пофарбувати, я доводила його до сказу, бо не відходила від нього ні на секунду, засипаючи запитаннями.

Та попри все, я почувалася щасливою. Сестра була не надто компанійська, і я або розважалася сама, або гралася із сусідськими хлопцями. Крім того, мене не змушували сидіти вдома. Погравшись у саду, я могла відчинити хвіртку й піти на вулицю, на вокзал або в сосновий ліс. Могла перейти залізничні колії і попрямувати до лиману, де щоразу відкривався новий краєвид через припливи й відпливи.

Підрісши, ми почали гуляти на великому пляжі. Мама з нами не ходила, бо не любила піску і прохолодного морського вітру. Але біля церкви завжди збиралися охочі йти на пляж, і ми просто долучалися до тієї дивної компанії, до якої входили діти у візочках, підлітки на канікулах, собаки, бабусі й поодинокі батьки. Зазвичай ми брали із собою кошик для пікніка, і саме тоді я дізналася сумну правду життя: вміст чужого кошика завжди кращий за мій.

Мама тим часом жила власним життям. Вона була гарною швачкою і постійно шила то сукню, то штори, то бавовняне вбрання для мене із сестрою. До певного моменту вона була досить товариською людиною. Могла влаштувати чайну вечірку і трохи пограти в маджонґ[48]. Дружила вона зазвичай з місцевими диваками, але часом заходили до нас і колишні знайомі з Бірми, які вже вийшли на пенсію і тепер жили неподалік. Хоч вона не дуже добре вміла розважати людей, проте сусідські хлопці, друзі й дехто з родичів полюбляли заходити до нас на чай, бо мама любила готувати, і в нас завжди були купи булочок, млинців і пиріжків, якими голодні хлопці охоче пригощалися.

Улітку до нас приїздили друзі й жили або в нас, або знімали сусідній будинок, власники якого на місяць їхали в Лондон, щоб насолодитися міським життям. Найбільше нам подобалося, коли приїздили Ґілберти — абсолютно непередбачувані ірландці. Генрі Ґілберт колись служив на флоті разом із моїм батьком. У нього були чотири жваві доньки і дружина-шотландка, яка ніколи нічого не робила, окрім як сиділа біля вогню, писала листи і смакувала м’ятним кремом. Вони були дуже галасливі й панібратські, і я обожнювала, коли вони приїжджали, — тоді в нас завжди лунав сміх і панувала радісна атмосфера, а коли ми довго гуляли разом і я втомлювалася, мене завжди саджали на плечі й несли додому.

Ми рідко кудись виїжджали, бо жити в Корнволлі — це ніби цілий рік бути у відпустці. Навколо було стільки краси: Атлантичний океан, білі пляжі, нанесені вітром дюни, поля для гольфу, які пахли чебрецем, довге літо, короткі вітряні зими і дуже рання весна. Іноді ми їздили потягом до Сент-Айвса уздовж скелястих обривів і ходили крамничками, що стояли на крутих вузьких вуличках. Пам’ятаю, там завжди було багато художників, гончарів, письменників, скульпторів. А чого вартував серфінг на маленьких дошках на пляжі Портмеор…

А холодними зимовими пообіддями можна було прогулятися кілометрів п’ять уздовж скель. Там були красиві болота і пагорб Тренкром, де первоцвіти розквітали найраніше. А ще зелений парк Тревенто, де жив Джиффі Тирінгейм, наш сквайр, і де щомісяця влаштовували церковне свято. І наше рідне маленьке селище з бакалійною лавкою, м’ясним магазинчиком, крамничкою солодощів, поштою і пабом. Запах фіалок, аромат квіток бирючини, гострий запах ескалонії. І завжди — солона свіжість моря і тихий гуркіт хвиль, які накочуються і накочуються на берег.

Ми ходили у школу. Я вчилася у дружини вікарія, а сестра — у школі Святої Клари у Пензансі. Коли мені виповнилося вісім років, мене теж перевели туди, і першого ж дня у новій школі я вирішила, що мені потрібен особливий друг. І обрала присадкувату дівчинку з темним коротким волоссям і чубчиком. Ми потанцювали разом польку під дзвінке піаніно. Увечері я приїхала автобусом додому, влетіла в будинок і сказала мамі:

— У мене з’явилася найкраща подруга!

Вона розсміялася, бо завжди думала, що я жартую.

— Це правда, — наполягала я.

— Зачекай до завтра і подивишся, чи ти їй так само подобаєшся.

— Подобатимуся.

Саме так і було. Ми із Сарою Трембат дружили все життя, аж до самої її смерті.

А її мама, Кітті Трембат, стала мені другою матір’ю.

Джим Трембат працював менеджером у «Ллойдс-банку» у Пензансі — красивій будівлі з куполом, що скидалася на флорентійський собор, але стояла на Маркет-Джу-стріт. Трембати теж були корнволльськими фермерами, але свого часу переїхали з Корнволла у Ґлостершир. Довелося переганяти й чимале стадо худоби, тож усі працівники Трембатів, навіть наймолодші, переїхали з ними. Джим був другим сином, тож ферма у Ґлостерширі мала відійти його старшому брату, а Джима влаштували на роботу в «Ллойдс-банк». Він зробив там кар’єру, одружився, у нього народилося двоє доньок. Він працював менеджером у маленькому містечку в Дербіширі, коли йому запропонували посаду в Пензансі.

Тож він повернувся у рідний Корнволл і оселився із сім’єю у білій вікторіанській віллі з ліпниною між Пензансом і Ньюліном. Їхній сад терасами спускався з пагорба, а вікна виходили на затоку Маунтс. Щоправда, краєвид трохи псували невеличкі похмурі будиночки, розкидані то там, то сям.

Джим обожнював працювати в саду. Напевно, далися взнаки його фермерські гени й любов до землі. Він порався там вихідними і літніми вечорами, завжди щось підрізав, загрібав, поливав, рвав бур’яни у своєму старому одязі. Вирощував персики й запилював їх кролячими хвостиками, прив’язаними до довгої палиці. А ще в нього росли груші, огірки й солодкий горох. У старій теплиці завжди пахло фрезіями і стояла гучна газонокосарка, якою він косив траву на невеличкому тенісному корті, щоб ми могли повісити сітку й пограти.

Також у нього була автівка — старенький «остін» із відкидним дахом. Але вона цілий тиждень стояла в гаражі (старому каретному сараї), бо на роботу він ходив пішки, в дощ і сонце, завжди у випрасуваному одязі, в начищених черевиках і з квіткою в петлиці.

А щонеділі влітку авто виїжджало з гаража, ми всі залазили в нього і їхали на пікнік у Рінсі, Пруссію, Порткурно чи Трін. Або перетинали вузьку смужку суходолу і їхали у Порткерріс — бухту, сховану під величними північними скелями.

Він читав уголос найкраще за всіх у світі, підбираючи інтонацію кожному герою, але все одно звучав по-корнволльськи. Коли він читав «Видру Тарку»[49], ми всі реготали до сліз, а Сліпий П’ю з «Острова скарбів» так нас усіх лякав, що Джиму доводилося спинятися і ховати книжку.

Уночі, коли ми всі засинали, він підіймався нагору і лишав кожній з нас біля ліжка іриску, і ми, щойно прокинувшись, залюбки жували її (вважаєте, це було шкідливо для зубів?).