Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 110)
Ні, вона не робила їх замість нас, але завжди була поруч зі словником чи енциклопедією, слухала нашу французьку вимову чи перевіряла, як ми запам’ятали історичні дати. Щоправда, з математикою вона ніяк не могла нам зарадити, і ми годинами мучилися над алгеброю і садистськими задачами. Ділити чотири фунти, вісім шилінгів і чотири пенси на один фунт, два шилінги і шість пенсів було важко і нудно. Попри те, що ми із Сарою отримували переважно гарні оцінки, математику заледве витягували.
На Великодні канікули ми ходили в похід за примулами, і, якщо було тепло, батьки дозволяли нам скупатися в морі. Ми заскакували у хвилі й прожогом вилітали на берег, бо вода здавалася крижаною. Швиденько одягали теплі светри й отримували імбирне печиво, яке ніби допомагало зігрітися.
Якось ми всі втрьох захворіли на кір, і прийшов лікар, щоб глянути на наші висипи, поміряти температуру й підтримати нас.
Улітку сад знемагав від спеки, тенісний корт висихав, а попід парканами буяли квіти. Ми лежали на траві у затінку, де дядько Джим тримав газонокосарку, і читали книжки, аж поки не спадала спека, а тоді йшли на кам’янистий пляж поплавати. Одного дня встали вдосвіта, щоб сходити у Ньюлін і подивитися, як французькі краболови заходять у порт і вивантажують улов. А коли літо скінчилося, ми збирали чорниці, щоб Гільда зварила джем, влаштовували пікніки на болотах, де папороті стали золотавими, а верес розквітнув фіолетовими подушками.
А потім настало Різдво, і весь будинок засяяв святковими вогниками й зашелестів паперовими гірляндами. Дядько Джим купив ялинку, поставив її в коридорі, і ми прикрашали її старенькими іграшками — янголятами, малинівками, блискучими кульками і гірляндами, які діставали з бездонної картонної коробки. Індичку приніс якийсь вдячний фермер, клієнт банку, а Гільда напекла різдвяних пудингів і тістечок, і кухня наповнилася ароматами смаколиків.
Для мене все це було новим і чарівним. Мама не влаштовувала великого свята на Різдво, ніколи не купувала ялинку і говорила, що немає сенсу вішати гілки падуба, адже незабаром їх все одно доведеться знімати. А мені подобалися запаковані подарунки, шафки, в які не можна зазирати до свята, я любила купувати для всіх подарунки і старанно їх ховати, щоб потім зранку після Різдва роздати.
Рік минув швидко. У лютому мама із сестрою повернулася з Бірми, і я переїхала додому в Лелант, щоб знову жити з ними.
Здавалося, що мені буде важко повернутися до колишнього життя, але за рік я подорослішала, у мене з’явилися твердість, сила волі й упевненість у собі та своїх силах. Передусім я покинула християнську науку і відмовилася ходити на нудні зустрічі в Сент-Айвсі. Крім того, я перестала звертати увагу на дошкульні сестрині коментарі про мою зовнішність — я підросла і схудла, а головне — зрозуміла, що зовсім не дурна і, якщо захочу, легко можу розсмішити людину.
А ще я зрозуміла, що опинитися знову вдома — це як взути старі розтоптані черевики, у яких тобі зручно і комфортно. Я усвідомила, як мені бракувало можливості бодай інколи побути наодинці і як, виявляється, я люблю самотність.
У перший вільний день у Леланті я вирушила на довгу прогулянку — хотіла пройтися тими місцями, де минуло моє дитинство, і пересвідчитися, що там нічого не змінилося. Не змінилося. Я пройшла уздовж залізничних колій до старої дамби, вийшла на брудний маленький пляжик, де на гальці догнивали старі діряві рибальські човни. Затим, перетнувши поле для гольфу, піднялася на дюну і побачила величезний пляж, ідеально чистий на відпливі, плаский блакитний горизонт і будиночки Сент-Айвса, розкидані вдалечині. І це було щастя — опинитися на самоті, наодинці зі своїми думками, коли поруч ніхто нічого не розпитував і не розповідав.
Мабуть, на цьому моє дитинство скінчилося. Гаррієт відправили у школу-пансіон, а наступного року туди поїхала і Сара. Ми всі жили в передчутті війни, хоча, звісно, сподівалися, що минеться і її таки не буде. Моя сестра переїхала в Лондон, щоб знайти роботу. Коли війна все-таки почалася, вона вступила до Жіночих королівських військово-морських сил Великої Британії. Те саме зробила і я, щойно закінчила школу і навчилася друкувати.
Тітка Кітті на все життя лишилася близькою для мене людиною, однією з найкращих подруг. Дядько Джим помер у віці сімдесяти років, а вона й далі жила в їхньому старому будинку, не присідаючи ні на хвилинку — працювала в саду, ходила в церкву, грала в бридж, займалася шістьма онуками. Я виросла, вийшла заміж і народила дітей. Щороку ми з ними їздили у Корнволл. Одного разу, поїхавши за покупками у Пензанс, я помітила тітку Кітті — вона йшла з двома величезними торбами. Я спинила автомобіль, і ми міцно обійнялися. Затим я спитала, що вона несе в таких великих сумках, і вона відповіла:
— Несу червоні боби тим бідолахам у будинку для людей похилого віку.
Припускаю, що найстарший із тих бідолах був щонайменше років на десять молодший за неї.
Вона дожила до глибокої старості, а коли померла — Гаррієт із чоловіком переїхали в той будинок, де всі ми колись були щасливі. А років за десять уже донька Гаррієт зі
Що ж до моєї мами, то я завжди була віддана і вірна їй. Красива, здібна і цікава, однак при цьому примхлива, вперта і недовірлива, це саме вона привезла нас у Корнволл. Якби свого часу цього не сталося, то й не було б нічого з того, про що я пишу.
І тому я завжди буду їй вдячна.
Подяки
Працюючи над книжкою, я часом стикалася з питаннями, у яких не була достатньо компетентна, і мене одразу охоплювала творча криза. Тож передусім я подякую тим, хто приділив мені час і поділився знаннями, завдяки яким я поверталася до роботи.
Дякую Віллі Томпсону, який дав мені контакт Джеймса Саґдена з фабрики «Джонстон» в Елґіні, унаслідок чого в романі з’явилася нова лінія.
Джеймсу Саґдену, який розказав про досвід роботи на вовняній фабриці.
Моєму сусідові Девіду Твіді за юридичні поради.
Девіду Анстісу, годинникарю з Пертшира.
Преподобному доктору Джеймсу Сімпсону за цікавість до моєї книжки і мудрі настанови.
І, нарешті, Робіну, який допоміг мамі подолати всі творчі кризи.