Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 109)
Сестра Сари, Гаррієт, хоч і була на два роки старша за нас, але ми чудово ладнали, бо вона була дуже мила і приязна. Вона, розумна і старанна, навчалася найкраще за всіх у класі, і все їй давалося легко. Вона навіть співала у шкільному хорі. Гаррієт мені дуже подобалася, і я хотіла, щоб і моя сестра так само ставилася до мене, а не відмахувалася, вважаючи мене цілковитою дурепою.
Їхня мама, Кітті Трембат, народилася у Південному Уельсі. Коли ми познайомилися, їй було під сорок. Мила жінка з добрим обличчям, яке завжди прикрашала усмішка. Мені вона часто всміхалася. Із найпершої зустрічі я почувалася особливою — здавалося, саме мене вона понад усе на світі хотіла бачити.
Вона сама вела господарство, хоча їй допомагала кухарка (Гільда) і покоївка (Ейлін). Вони могли б дозволити собі й няньку, але Кітті надто любила своїх доньок, щоб довірити їх чужій людині.
Їхній будинок був уже доволі старий, і ніхто не збирався його осучаснювати. Хоч і занедбаний, він завжди пахнув засобом для полірування підлоги і трохи — антикварною крамницею. І мені це дуже подобалося. Дивовижно, але в тому домі був туалет — з унітазом, умивальником у трояндочки і ланцюжком для зливу. Ванної, щоправда, не було. Зате були чарівні круглі сходи, що вели на верхній поверх. І котромусь із попередніх власників спала на думку геніальна ідея побудувати ванну кімнату між сходовими маршами, біля великого красивого вікна. По суті, це була просто дерев’яна прибудова, яка кріпилася до задньої стіни будинку і трималася на міцних підпірках прямо над невеличким городом. Узимку там було дуже холодно, і я завжди чекала, що колись ця конструкція відірветься від кріплення і впаде на мотузок для прання, натягнутий унизу. Але цього так ніколи й не сталося.
Внизу розташовувалися вітальня, їдальня, зимовий сад і кухня. Кухня була старовинна, з корнволльською плитою для приготування їжі та величезною посудомийнею. Зимовий сад віддали дітям.
Але це була не звичайна дитяча кімната, а справжня вітальня з продавленими диванами, книжковими полицями й каміном, який узимку вже яскраво палахкотів, коли ми виходили снідати.
Вперше я потрапила до Трембатів якоїсь суботи в листопаді. Сара запросила мене на обід. У Пензанс я приїхала автобусом, і аж тремтіла від збудження і хвилювання. Чи сподобаюся я Трембатам? Чим мене пригощатимуть і що робити, якщо подадуть брюссельську капусту? Мені одразу покажуть, де туалет? А що я робитиму, якщо загублю квиток на зворотний автобус?
Але все минуло добре. Місис Трембат і Сара чекали мене на автобусній зупинці, і на якусь чарівну мить мені здалося, що місис Трембат мене зараз обійме. Ми пішли до їхнього будинку, і я побачила садівника, який порпався на овочевій грядці.
Як згодом з’ясувалося, то був Сарин батько. Стіл до обіду накрили в їдальні. І не просто накрили, а сервірували за всіма правилами етикету. Годували тушкованим ягням і цвітною капустою — тож усе гаразд. А на десерт подали пудинг із желе.
Після обіду ми гралися надворі у хованки.
Я зрозуміла, що тут вистачить місця для будь-якої гри, а на додачу ще й стоїть ґратчастий літній будиночок, обплетений виткими трояндами, і величезний каштан. Коли стемніло, ми попили чаю, і мені настав час повертатися додому. Містер Трембат провів мене до зупинки, і я щаслива поїхала додому, мріючи, щоб мене запросили в гості ще раз.
Коли я дісталася Леланта, уже зовсім стемніло. Я сама дійшла додому темною дорогою, на якій не було жодного ліхтаря. Наді мною ворушилося голе гілля дерев, а вітер пахнув сіллю. Я йшла швидко, майже бігла, бо змерзла, а ще хотіла докладно розповісти про все мамі.
Вона неабияк здивувалася, побачивши, яка радісна я повернулася.
— Оце так день у тебе був, — сказала вона.
— Сподіваюся, вони ще запросять мене.
— Раджу не тішити себе марними надіями.
Але я була впевнена, що обов’язково запросять. Так і сталося.
Через кілька місяців я стала майже рідною для Трембатів, а Гаррієт і Сара стали мені як сестри. Незабаром мене попросили називати їхніх батьків дядьком Джимом і тіткою Кітті. На великодні канікули, коли Корнволл особливо чарівний, мене запросили аж на кілька днів — із четверга до вівторка.
Я була на сьомому небі від щастя. Досі я ще ніколи так надовго не залишала свій дім, а тим паче не ночувала в чужих людей. Але того четверга поїхала у школу з наплічником і сумкою з речами і навіть не озирнулася. Мамі треба було пошити нові штори для вітальні, прополоти клумбу і пограти в маджонґ. Тож вона, мабуть, раділа, що я не плутатимуся під ногами. А сестрі взагалі не було до мене діла — вона з головою поринула у книжки, навчання й уроки танців.
Міз Філдес готувала концерт, і сестра марила роллю Колумбіни у балеті, тож весь час, коли не сиділа, уткнувшись носом у книжку, вона вправлялася біля поруччя на другому поверсі й розвішувала світлини знаменитих балерин у своїй кімнаті.
Жити з Трембатами, мати власну кімнату, спускатися вранці на сніданок із другого поверху — це було щастя. І погода стояла по-весняному тепла. Але навіть якщо дощило, тітка Кітті завжди придумувала, чим нас зайняти. Приміром, діставала коробку олівців і розмальовки й обіцяла приз найкращій художниці. Зазвичай призом була іриска чи невеличка шоколадка «Нестле», його все одно отримували всі — вона була дуже доброю жінкою і не могла бачити наші розчаровані обличчя.
У ті часи мало хто розкошував, дорогих частунків не їли навіть на Різдво, але тітка Кітті завжди примудрялася потішити нас чимось смачненьким і вміла перетворити найнуднішу прогулянку на цікаву пригоду. Вона просто обожнювала дітей, і я впевнена, що наша компанія їй подобалася більше, ніж товариство нудних дорослих.
У них у вітальні стояло велике піаніно. Умілою піаністкою вона не була, проте цілком могла виконати прості дитячі мелодії чи награти нам, коли ми хотіли поспівати
Ще у них стояло бездротове радіо — у мене вдома такого не було, і ми часто слухали Генрі Голла[52] і його групу, а також
Вона була набожною людиною, і англіканство багато для неї важило. Вона любила ходити в церкву недільними ранками. Інколи й ми йшли з нею через весь Пензанс, підіймаючись угору крутою вулицею до церкви Святої Марії. Служби там завжди були урочисті, з класичними ароматами і дзвонами, з причастям і ладаном. Однак, вийшовши на свіже повітря, ми завжди відчували певне полегшення, а ще охоче поверталися додому, бо там на нас чекав недільний обід.
Мама і тітка Кітті не були знайомі. А коли зустрілися, то подругами не стали, бо мама ревнувала мене до цієї незнайомої жінки, а тітка Кітті не могла пробачити їй захоплення християнською наукою.
Коли я, не подумавши, розповіла тітці Кітті, що мама є прихильницею цієї теорії, та була приголомшена і вважала — і небезпідставно, — що мама абсолютно не задовольняє моїх духовних і фізичних потреб. Мабуть, з того моменту вона почала ставитися до мене інакше — із Сариної шкільної подружки я перетворилася на вразливу дівчинку, обділену життям. А ще вона хотіла залишити мене біля себе назавжди, щоб я жила повноцінним життям і в мене було чудове майбутнє.
Я знала, що дві мої мами мають серйозні розбіжності у поглядах на життя, але вирішила не звертати на це уваги. Любити двох завжди важко, а коли тобі десять — то просто неможливо.
Коли мені виповнилося дванадцять, моя сімнадцятирічна сестра закінчила школу, і мама вирішила поїхати з нею на рік у Бірму до батька. Щодо мене, то вона хотіла, щоб я пожила цей рік у пансіоні при школі Святої Клари, у якій я навчалася, а канікули проводила з тими людьми, які мене до себе запросять. Мені ця ідея зовсім не сподобалася. І тітці Кітті також. Тому вона зателефонувала моїй мамі — і попросила, щоб та дозволила мені цей час пожити в них. Запевнила, що я щодня ходитиму у школу із Сарою і Гаррієт, усі канікули ми проводитимемо разом, і вони з дядьком Джимом дбатимуть про мене.
Спершу мама була категорично проти. Можливо, їй здавалося, що, погодившись на цю пропозицію, вона віддасть мене, відпустить в іншу родину. А ще вона страшенно не любила, коли хтось інший приймав за неї рішення, коли вона втрачала контроль над ситуацією. Тому відразу відмовилася від пропозиції тітки Кітті. А потім у справу втрутився тато. Вони з мамою довго листувалися, і нарешті мама здалася і погодилася. Я полегшено зітхнула.
Ми спакували речі, купили квитки. Мама пошила стільки літніх суконь для себе і старшої доньки, що її швейна машинка аж розжарилася до червоного. Затим, попрощавшись, вони сіли в лондонський потяг і поїхали вдалечінь. Тітка Кітті пішла зі мною на вокзал, щоби провести їх. Щойно потяг зник з очей, ми спустилися з платформи, пройшли через приміщення вокзалу і вийшли на паркувальний майданчик, де на нас чекав «остін» Трембатів.
Той рік пролетів дуже швидко. Семестри, канікули, пори року швидко змінювались. Ми втрьох зранку ішли в школу, о четвертій поверталися додому, пили чай і робили домашні завдання. Тітка Кітті щодо цього була невблаганна — вона вважала, що спершу треба впоратися з домашніми завданнями, а потім спокійно відпочивати решту вечора. Інколи з уроками виникали проблеми, але вона, на відміну від моєї мами, завжди була готова допомогти.