Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 107)
— Я готова, Елфрідо! — вигукнула вона. — На пожертви якісь гроші брати?
— Так. У тебе щось є?
— П’ятдесят пенсів. Цього досить?
— Цілком. Де Керрі?
— Ще збирається.
— Гаразд, тоді ходімо вдвох, займемо всім місце. Семе, зачекаєш Керрі?
— Звісно.
Елфріда і Люсі спустилися вниз, і Сем, стоячи на сходовому майданчику, почув, як відчинилися і зачинилися вхідні двері.
Він стояв у спорожнілому будинку і чекав Керрі. З-за зачинених дверей її кімнати долинали звуки: відчинялися шухляди, зачинялися дверцята шафок. Але він зовсім не нервувався. За своє життя він частенько чекав жінок — у барах, у фоє театрів, за столиком ресторану. Він звик довго чекати Дебору, бо вона ніколи не була пунктуальною. А тепер у будинку, який колись стане його, він чекав Керрі.
— Ой, Семе. — Вона вийшла з кімнати і, побачивши його, трохи зніяковіла. — Ти мене чекаєш? Вибач, довго шукала шовковий шалик.
Модне пальто, хутряна шапка, високі блискучі чоботи. Шию м’яко огортає рожево-блакитний шалик. І попри те, що Сем уже закарбував у серці цей образ, Керрі ще ніколи не здавалася йому такою прекрасною.
— А де всі? Уже пішли?
— Так.
Він поклав руки їй на плечі, обійняв і поцілував. Зробив те, про що мріяв ще з того вечора, коли вона відчинила двері, а він стояв на порозі, припорошений снігом. Тому цілував довго. Коли нарешті відірвався від неї, побачив, що вона всміхається, а темні очі сяють, як ніколи доти.
— З Різдвом тебе, — сказав він.
— З Різдвом, Семе. Ходімо. Уже час іти.
Елфріда і Люсі перейшли дорогу. На залитій світлом вуличних ліхтарів площі перед церквою вже зібралося чимало людей.
Парафіяни йшли пішки й під’їжджали автівками. Лунали радісні голоси, мешканці довколишніх ферм вітали одне одного, збиралися групками і поволі просувалися до входу в церкву.
— Елфрідо!
Вони спинилися, обернулися і побачили Табіту, Рорі й Клодаг, які спускалися крутою доріжкою від будинку священника.
— Привіт! Я думала, ми зарано йдемо, але схоже, що ні. Ніколи ще не бачила стільки люду.
— Так. І це чудово, правда? — Табіта сьогодні вдягнула картате пальто і замотала шию червоним шарфом. — Щороку так. Люди приїжджають з усіх околиць… Тільки в нас невеличка неприємність. Алістер Геґґі, органіст, застудився. Тож живої музики не буде.
— Ми що, співатимемо різдвяні гімни без акомпанементу? — вжахнулася Елфріда. — Я цього
— Ну не все так кепсько. Пітер зателефонував Віллу Крофту з телебачення, і той нас виручив. Поставив магнітофон. Тому співатимемо під записи. Звісно, не орган, але краще, ніж нічого.
— Ох, як шкода… Бідолашний Пітер.
— Нічого не вдієш. Ходімо! Якщо пощастить, сядемо всі на одну лавку.
Вони зайшли крізь відчинені ворота і ступили на доріжку, що вела до широких церковних сходів і подвійних вхідних дверей. Сьогодні вони були відчинені навстіж.
Ізсередини лилося світло. Елфріда почула співи. Хор. Він співав різдвяний гімн.
Звук був якийсь неживий, штучний, наче з консервної банки. «Чимось схоже на музику з транзистора на пікніку, — подумала Елфріда. — Не те. Зовсім не те. Недоречно і не відповідає настрою».
Аж раптом запала тиша. Чи то касету заїло, чи то хтось випадково висмикнув магнітофон із розетки.
— О ні! — озвався Рорі. — Тільки не кажіть, що магнітофон теж застудився.
Та за мить почалося. Ринули гучні, потужні звуки органа. Церкву залило акордами, накрило хвилею музики, яка полилася з відчинених дверей у ніч.
Елфріда стала як укопана. Затим глянула на Табіту, але та відповіла їй невинним поглядом. Якийсь час вони мовчали, а тоді Елфріда наважилася запитати:
— Це Пітер сьогодні телефонував Оскару? Приблизно чверть на дванадцяту?
— Гадки не маю, — відказала Табіта, знизавши плечима. — Ходімо, діти, пошукаймо собі місця.
І вона побігла сходами зі своїми дітьми й Люсі.
За хвильку за ними попрямувала й Елфріда. На неї вже чекав приємний бородатий чоловік.
— Добрий вечір, місис Фіппс, — сказав він і вручив їй книжечку з гімнами.
Вона взяла її машинально — не глянула ні на книжечку, ні на бороданя. Увійшовши у церкву, побачила, що там уже й голці ніде впасти. Парафіяни розсідалися по місцях, перемовляючись із сусідами. А музика гриміла, заповнюючи порожнечі високих арок стелі, луною відбиваючись у довгому нефі. Елфріда повільно рушила до його головної частини, обгородженої колонами й вимощеної червоною і синьою плиткою. Здавалося, вона йде у хвилях музики, у морі звуків.
Хтось торкнувся її руки, і вона спинилася.
— Елфрідо, сюди, — покликала Люсі. — Ми зайняли місця для тебе, Сема і Керрі.
Але вона не звернула уваги на її слова. І не поворухнулася.
Між амвоном і аналоєм стояла розкішно вбрана сяйлива різдвяна ялинка. За нею, біля північної стіни, здіймалися труби органа. Органіст сидів за дубовою стінкою, тож його не було видно. Та Елфріда стояла, а не сиділа. Крім того, вона була доволі висока. Лампи світили просто на органіста, тож вона чітко бачила і його профіль, і густе біле волосся, розтріпане від ейфорії виступу.
Бетховен. «Пісня радості».
І Оскар Бланделл, який у гру вкладає всю свою душу. Чоловік, який з усім примирився. І повернувся, туди, де йому і належить бути.
Дві матері
Розамунда Пілчер[47]
Моя мама народилася на Оркнейських островах у сім’ї працьовитого фермера. Дітей у родині було восьмеро. Коли мама була підліткою, настали важкі часи. Припускаю, що дідусь запив, але не знаю цього напевне. Ферму продали, і сім’я переїхала у Ґлазґо. Усі хлопці й одна сестра емігрували у Сполучені Штати, лишилося лише три сестрички. Давіна вийшла за лікаря і переїхала у глушину в Західний Гайлендс. Друга сестра, Нен, вийшла за милого чоловіка, який під час Першої світової служив сержантом в Арґайл-сатерлендському гайлендському полку. Він працював у Ґлазґо, і вони оселилися в затишному багатоквартирному будинку, де у спільному дворі була натягнута мотузка для білизни, а вітальні завжди були готові до приходу гостей.
Моя мама, Гелен, вийшла за мого батька, Чарльза Скотта. Він служив у Королівському військово-морському флоті. Я думаю, що вони познайомилися, коли його корабель став у порту, але це лише мої здогадки. Вони ніколи нам цього не розповідали. Хай там що, але вони заручилися, і моя мама поїхала в Гонконг, де вони одружилися у місцевому соборі й провели дводенний медовий місяць у Коулуні. Коли батько залишив службу на флоті, вони перебралися в Австралію. Батько думав, що стане там фермером і розбагатіє. Але не так сталося, як гадалося, і їм довелося повернутися додому. Батько продав рушницю, щоб купити квитки. На той момент в родині їх уже було троє — у 1919 році в Террамеррі народилася моя старша сестра.
Припускаю, саме тоді мама познайомилася з татовими батьками. І вона їм не сподобалася, бо його рідні вважали і, можливо, мали слушність, що їхній старший син міг би знайти собі кращу партію, а ще їм страшенно не подобалося, що моя старша сестричка, якій тоді виповнилося вже п’ять років, говорила із сильним австралійським акцентом. Мама так і не пробачила їм холодного прийому, і їхні стосунки все життя залишалися напруженими й холодними. Варто зазначити, що саме мама трималася осторонь. І дуже шкода, бо я пам’ятаю, що мої численні тітки й дядьки завжди любили мене і добре до мене ставилися. Я б дуже хотіла частіше бачитися з ними і дружити зі своїми двоюрідними братами й сестрами.
Після Першої світової життя було непросте і знайти роботу було важко. Нарешті батькові її запропонували, але аж у далекій Бірмі — працювати на уряд. Він мав керувати днопоглиблювальними роботами на річці Іраваді в затоці Ранґун, щоб річковий порт завжди міг приймати кораблі з тиковим деревом і рубінами, які прямували з Мандалая.
Оскільки робота була дуже відповідальна, то і житло батько також отримав. Мама, яка вже була вагітна мною, не поїхала з ним і мусила думати, де жити й ростити своїх двох дітей. Зрештою вона зупинилася на Корнволлі — колись гостила там у подруги. Зваживши всі за і проти, мама вирішила, що якщо вже ростити двох дітей самій, то варто обрати красиве місце.
Ми поселилися в Леланті, у гирлі річки Гейл, лише за п’ять кілометрів від Сент-Айвса. Спочатку мама зупинилася в маленькому пансіонаті, де сільська акушерка прийняла у неї пологи — народилася я, а потім орендувала будинок. Він називався В’язи, і прожили ми там до 1939 року і Другої світової війни.
У ті часи сім’я без батька не була дивиною. У більшості родин чоловіки виїжджали в Індію, Малаю, Африку — вирощували каучук, працювали на Британську імперію, служили у війську. Я батька ніколи не знала і тому не скучала за ним, чого не скажеш про мою сестру Лалаґу, яка дуже за ним сумувала. Вона п’ять років прожила у повноцінній сім’ї і дуже любила тата. Переїхавши у Бірму, він фактично покинув нас, оскільки додому приїздити міг лише раз на три-чотири роки на кілька місяців. Літаки тоді майже не літали, дістатися дому можна було лише кораблем — а це три довгі тижні через Індійський океан, Суецький канал і Середземне море. Телефону не було, а в надзвичайних ситуаціях ми могли лише надіслати телеграму. Він писав нам щотижня — ми отримували старанно надруковані листи, на які так само старанно відповідали. Але для маленької дівчинки, яка страшенно за ним скучила і дуже страждала, цього явно було замало. Щоб упоратися з утратою, сестра занурилася у книжки. Вона рано навчилася читати, і книжки стали її порятунком від випробувань і розчарувань повсякденного життя.