Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 105)
Була лише четверта година, та на землю вже опустилися сині сутінки, а в сапфіровому небі сяяв ніжний молодик, тоненький, наче серп. Вкриті снігом пагорби ледь помітно мерехтіли в цьому дивному світлі, а відплив оголював піщане узбережжя. Кроншнепи й досі літали над пляжем, але решта пташок уже змовкли — на сьогодні вони своє відспівали.
Великий «діскавері», блимнувши задніми вогнями, зник за поворотом. Оскар і Елфріда постояли біля дверей, аж поки стих звук двигуна, а тоді повернулися в будинок.
— Я не хочу йти, — сказала Елфріда. — Не хочу їхати. Не хочу, щоб цей день закінчувався.
— То, може, побудемо тут ще трохи?
— Якби тут був чай, я б тобі заварила.
— Поп’ємо, коли приїдемо додому.
Оскар утомлено опустився на диван — туди, де сидів Сем. Сьогодні Оскар добряче находився з молоддю і трохи втомився. Елфріда підкинула у вогонь останні полінця, сіла навпроти й простягла до тепла задубілі пальці.
— Ми ж тут житимемо, правда, Оскаре? — запитала вона.
— Якщо ти хочеш.
— Я хочу. А ти?
— Так. Хоча визнаю, що сумнівався. Але тепер, коли ми ще раз оглянули дім і Сем запропонував стільки чудових ідей, вважаю, що ми цілком можемо сюди переїхати.
— Це так цікаво. Новий початок. Архітектори, будівельники, все стане новим. Я обожнюю запах мокрої штукатурки. Один з моїх найулюбленіших. А на другому місці — запах свіжої фарби.
— А що робитимемо з меблями?
— Поки що обходитимемося тими, що тут є. А потім, може, пошукаємо щось симпатичне на розпродажах. Але спершу треба зробити будинок таким, яким ми хочемо його бачити: теплим, світлим і просторим. З плитою і красивою кухнею. А головне — він повинен бути теплим. Не розумію, як майор Біллікліфф прожив тут стільки років і не помер від переохолодження.
— Він був людиною давнього гарту. Теплий твідовий піджак, теплі підштанки — і холод його не лякав.
— Ти ж таким не станеш, Оскаре? Я не переживу, якщо ти почнеш носити теплі підштанки.
— Ні. Якщо пощастить, то я їх ніколи не вдягну.
Тіні стали довшими. Темрява вже огорнула голі дерева за вікном.
— Мабуть, треба їхати, — зітхнула Елфріда. — Не можна всі справи звалювати на Керрі…
— Почекай. Я ще хочу поговорити.
— Про що?
— Про нас.
— Але…
Вона хотіла сказати: «Ми цілий день тільки те й робили, що про нас говорили», але Оскар її перебив:
— Будь ласка, просто вислухай мене.
Він промовив це так серйозно і наполегливо, що Елфріда встала з крісла і сіла поруч із ним на старому дивані. Він накрив її руку своєю долонею.
Вона згадала, що колись він уже так робив — коли вони сиділи за кухонним столом у Ґранжі після загибелі Ґлорії і Франчески й не могли підібрати слів, щоб утішити одне одного.
— Я слухаю, — сказала Елфріда.
— Ми робимо новий крок. Разом. Беремо на себе зобов’язання. Ремонтуємо цей будинок, витрачаємо немалі гроші, переїжджаємо. Крім того, з нами житиме Люсі. Можливо, настав час одружитися? Стати чоловіком і дружиною. Я розумію, що це формальність, бо, хоч як старайся, ми навряд чи зможемо стати ще більш близькими, ніж уже стали. Але варто скріпити наш союз… не в моральному сенсі, а просто… ніби підтвердити нашу віру в майбутнє.
Елфріда відчула, як на її очі навернулися зрадливі сльози.
— Ох, Оскаре… — Вона витягла свою руку з-під його руки й почала шукати хустинку. «Старі люди, — сказала вона собі колись, — мають жахливий вигляд, коли плачуть». — Ти не зобов’язаний цього робити. Ще й року не минуло, як вони загинули. Ти ще не відгорював, не оклигав. А про мене не думай. Я не така людина. Я щаслива прожити з тобою решту життя, але не хочу, щоб ти вважав, що зобов’язаний одружитися зі мною.
— А я так і не вважаю. Я тебе кохаю і поважаю і без шлюбу. До того ж ні ти, ні я не переймаємося думкою оточення. Якби все лишалося як є, я б нічого не змінював. Жили б собі й далі, як живемо. Але тепер у нас є Люсі.
— І що це змінює?
— Ох, люба Елфрідо, ти подумай ось про що. Мешканці Крейґана щиро, навіть трохи поблажливо прийняли нас із тобою. Ніхто ні про що не розпитував. Жодна душа не кинула в нас камінь, навіть камінчик. Але з появою в нашому домі Люсі все зміниться. Вона піде в місцеву школу, а діти не завжди добрі. Підуть чутки. Так, навіть у наші дні вони чудово ростуть-ширяться. Ми не знаємо, як відреагують батьки її однокласників на наше спільне проживання. Тому я не хочу, щоб Люсі довелося пройти через усе це. Крім того, треба зважати й на нового чоловіка Ніколи. Ми ж про нього нічого не знаємо. Можливо, він хороша, мудра людина… А може, й ні. Може, він виявиться одним із тих пихатих телепнів, для яких жорсткі моральні принципи — понад усе. Колись Нікола з ним таки приїде до нас. Ми ж не хочемо, щоб у них з’явилася цілком серйозна причина забрати Люсі в Клівленд проти її волі.
— Ти хочеш сказати, що Ніколин чоловік може не схотіти лишати дівчинку з нами лише тому, що ми живемо «у гріху»?
— Саме так.
— Отже, ми повинні одружитися заради неї.
— Звучить не дуже романтично, але, по суті, так воно і є.
— Але Ґлорія…
— Ґлорія б зрозуміла нас як ніхто інший.
— Минуло замало часу, Оскаре.
— Знаю.
— Ти впевнений, що так можна?
— Упевнений. Бо я можу точно сказати одне — саме ти допомогла мені почати нове життя, саме ти зробила найтемніші й найболючіші часи не лише стерпними, а й певною мірою радісними. Я вважаю, що ти сама — радість. Повернутися в минуле неможливо. Для нас обох життя вже ніколи не буде таким, як раніше, але воно може бути іншим — і ти довела мені, що воно справді може стати хорошим. Я завжди казав, що ти здатна розсмішити мене. А ще ти зуміла закохати мене у себе. І тепер я не уявляю життя без тебе. Будь ласка, виходь за мене. Я б навіть став на одне коліно, якби в мене не задубіли від холоду ноги.
— От тільки цього робити не варто, — відказала Елфріда, нарешті знайшовши хустинку і висякавшись. — Але я справді, справді охоче і залюбки вийду за тебе заміж. Дякую, що зробив пропозицію.
Вона сховала хустинку, і Оскар знову взяв її за руку.
— Отже, ми заручені. Розповімо всім нашим? Чи поки що ні?
— Поки що ні. Пропоную трохи порадіти потай.
— Маєш слушність. Відсвяткуємо Різдво, потім я відвезу тебе в Кінґсферрі, куплю обручку з діамантом, і тоді розповімо про наше щастя всьому світові.
— Відверто кажучи, я не прихильниця діамантів, — знічено прошепотіла Елфріда.
— А що ж тоді тобі подарувати?
— Може, обручку з аквамарином?
Оскар розсміявся і поцілував її. Вони могли б ще довго сидіти отак, насолоджуючись щастям і спокоєм, але дрова в каміні догоріли, і в будинку стало холодно. Треба було повертатися додому. Надворі теж зробилося морозно — зима повернулася. З півночі налетів вітер і завив між гілками великого бука, що ріс навпроти їхніх воріт.
Елфріда, засунувши руки в кишені, роззирнулася. Місяць підіймався дедалі вище, з’явилася перша зірка.
— Ми повернемося, — сказала вона, не звертаючись ні до кого конкретно.
— Звісно.
Замкнувши двері, Оскар взяв її за руку, і вони рушили до воріт доріжкою, всипаною морською галькою. Горас біг поруч.