Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 90)

— І тому ти готуєшся до війни з Ґригасом? Бажаєш стати спасителем Ліги?

— Це погане питання, хлопче. Воно повинно звучати так: якщо не Ліга, то хто зуміє втримати Терліха та його Праведних? І що станеться потім? Відновлення Клятви Меча? Відновлення Легіонів Реаґвира й нові релігійні війни? Спроба підкорити сусідні землі? Як відреагує Ар-Міттар? Вільні Князівства? Меекхан, врешті-решт? Що зробить князь? У нього немає справжньої влади над містом, але формально ми й надалі є частиною Фіінланду. Ті, хто вважають, що можуть повернути час назад і що решта світу буде на це байдуже споглядати — дурні. А дурні не повинні правити в Понкее-Лаа.

— У твоєму місті?

— У моєму місті.

Якусь мить вони мірялися поглядами, і Альтсін зрозумів, що не отримає тут підтримки. Цетрон вліз у війну за владу в Лізі Капелюха, а потім хотів перемовин із Радою про спільне управління містом, тож не мав ані часу, ані засобів, щоб допомагати колишньому підвладному. До того ж поява тут когось, в чиїх снах гостює демон, могло б виявитися для нього небезпечним. Створіння з-поза Мороку любили кров і насильство.

Він задумався.

— Зорстін досі мешкає в Д’Артвеені?

— Так. Але на твоєму місці я не ходив би туди просто зараз.

— Ти мені забороняєш? З якого часу ти керуєш тамтешніми чарівниками?

— Не я, — Цетрон похитав головою. — Ти знову не слухаєш. Я казав, що граф оголосив опір злочинам і порушенням. А згідно з деякими думками, особливо з думками жерців, немає злочину більшого, ніж неаспектовані чари. Це вже не звичайна храмова балаканина. Поки що Рада не має ані сміливості, ані засобів, щоб вдарити по гільдіям, які не підкоряються старим меекханським законам, але вона стає дедалі сміливішою. А Д’Артвеена завжди славилася своїми чарівниками й тим, де саме вони мали ті заборони. Тож, оскільки наш вельмишановний граф поки не ризикує почати магічні битви посеред міста, вирішив взяти їх голодом. Його люди встали по всіх вуличках навколо дільниці й чатують. Не роблять нічого, тільки стежать за кожним, хто туди входить, фіксуючи: навіщо, з якою метою, як довго тут перебуватиме і таке інше. Здебільшого цього вистачає. Місто відчуває, що щось висить у повітрі, тож всі почали оминати ту дільницю. Вже третя частина її мешканців виїхала з Понкее-Лаа, а ті, що залишилися, впадають у все більший відчай. Немає клієнтів, немає грошей. Утім якщо ти впевнений, що ніхто з людей графа тебе не впізнає, то ризикуй. Але…

— Але?

— Ти сам по собі. Так. Ти сам по собі. Ти не моя людина. Якщо потрапиш до підвалів — то розраховуй лише на себе.

— Розумію. Навіщо ти витрачаєш на мене свій час?

— З двох причин. По-перше, я хотів переконатися, хто саме повернувся до міста, чому саме зараз і чому граф колись випустив тебе з рук, хоча повинен був убити. А по-друге, через старий борг, — погляд Товстого набув рішучості. — Я тоді заборонив тобі гратися в помсту. Ти не послухався. Виявився нахабним, зверхнім мерзотником, який не знає, коли треба зупинитися. Ти грався в інтри-ги, наче і справді був рівноправним гравцем шляхті з Високого Міста.

Альтсін розтулив комір, показавши синій шрам.

— Це була моя гра, і я заплатив за це.

— Не лише ти. Граф раніше передав мені відомість, щоби я не втручався. Коли ж, незважаючи на все, я не зумів простежити за тобою, він прислав іншу людину, мотивуючи це тим, що добрий ватажок завжди несе відповідальність за вчинки своїх людей.

— Дійсно страшне. І що, ти так цього злякався?

Цетрон посміхнувся, і мур за спиною Альтсіна перетворився на крижану брилу.

— Він наказав убити Керлана. Прислав мені його голову.

Це було так, наче крижана брила тріснула й звалилася йому на голову. Він відчув…

 

Лють. «Не брати полонених!», — гарчить він і стискає Волю, а його люди занурюються в кривавий амок. Сотня мечів, сокир і списів здіймаються й падають, здіймаються й падають. І в цьому немає нічого від шляхетного військового танцю, де воїн постає проти воїна. Лише звичайна різанина.

А коли останній ворог падає мертвий, коли мечі, сокири й списи припиняють здійматися, він дивиться на котловину, де чужинці знайшли собі сховок, і посміхається гримасою шаленця. Ще дві тисячі. Він ніколи не зрозуміє, чому їх залишають тут, занурених в летаргію, виплітаючи дивний саван із Сили. Це вже третє гніздо, яке він знайшов за останній місяць. Його ніколи не охороняють воїни, тож достатньо сотні людей, щоби за той час, за який можна пробігти милю, земля була очищеною.

Проте його воїни похитуються, наче їх дісталася якась хвороба, блюють, а дехто навіть і плаче.

І він мусить все сильніше стискати Волю на їхніх серцях, щоб розпочати танець мечів.

Наступного разу доведеться взяти з собою інший загін.

А ці в найближчій битві підуть у першу шеренгу. Кан'на підтримала сестру, насмілилася його атакувати.

Сука повинна відчути, що вона не безсмерт…

 

…смак заліза в роті, краплі поту на чолі, тремтіння пальців. Він сплів руки на грудях, щоби приховати цей дрож.

— Нічого не скажеш, Альте? Ти зблід, спітнів і замовк. Треба так розуміти, що тебе пройняло?　

Злодій ковтнув слину. Йому здавалося, що крізь його горлянку стікають залишки якогось алхімічного експерименту. Те, що він побачив мить тому, не мало жодного значення.

Керлан. Скільки він пам’ятав, Керлан залишався правою рукою Цетрона. Дитиною Альтсін учився в нього бою ножем і нічному прокраданню. Керлан загинув… через нього?

— Я маю йти, — простогнав він. — Щось я погано почуваюся.

Цетрон кивнув.

— Іди. Але не швендяй тут найближчими днями. Вулиці зараз неприязні, — він зробив промовисту паузу, — для прибульців з-поза міста.

Несподівано обійняв його та поплескав по спині.

— Пам’ятай. Дві причини.

 

Центр міста палає, а він пильнує, щоб пожежа не згасала. Місто збудували розумно, на високій скелі, оточили потужним муром, зібрали чималі запаси води й їжі. Зібрали з навколишніх місцин воїнів і всіх, хто вмів збирати Силу. Поклонилися Володарці Скель. І це зробило їх зверхніми. Вони вважали, що зуміють йому протистояти, що їхня слабенька богиня дасть їм охорону.

Він прибув під ці стіни з невеличким супроводом: ледве кільканадцять начинь та менш ніж сотня людей. Але місцеві перелякалися так, що забарикадували брами й поховалися в будинках.

А він же не потребував забагато, хотів ледве тисячу чоловіків і хлопців, які мали покинути місто, аби підкоритися його Волі. Жінки могли залишитися, щоби народжувати наступних.

Вони вислали до нього гінця. Самотнього старця з очима, що палали внутрішнім вогнем.

«Ми не станемо твоїм плідним стадом», — сказав він, перш ніж потрапив на палю.

Що ж.

Як не хочуть — то не мусять.

Він зламав їхні захисні бар’єри за десять ударів серця, хоча ті ставили йому затятий опір. Він заблокував брами. І одарив місто дитиною свого гніву. Колоною вогню, висотою в половину милі, яка виросла посеред міських мурів. Потім він наповнив рови скельною олією та підпалив їх також.

 

А тепер він стоїть на близькому узгір’ї й споглядає.

Вогонь у серці міста пнеться угору, поглинаючи нові й нові будинки, штовхаючи жителів до мурів. Ті душаться й помирають на стінах, дехто падає та конає, інші стрибають униз, а ще інші ріжуть собі вени. Але не можуть втекти. Стовп диму вже має кілька миль заввишки.

Добре.

 

Пробудження було важчим, ніж інші. Він приходив до тями поволі, наче сон був смолою, яка липне до його душі й намагається втягнути його в чорну безодню. Довгий час він не міг змусити себе розплющити очі.

Він це відчував. Нескорений, безкінечний гнів і презирство. Але ці емоції якимись чином були холодними. Це не був гнів, який відчуваєш під час зіткнення з рівним собі ворогом. Для демона люди — хробаки, які нічого не варті. Це ті, чиєю єдиною метою було існування заради підкорення Волі й перебування знаряддям в його руці. Кожну спробу опору він топив у крові. Топив так, аби зламати дух інших — потенційних бунтівників.

І знову: холод, місто палало, двадцять тисяч мешканців помирали, а потвора в його голові не відчувала навіть мстивого задоволення. Наче була садівником, який поливає окропом мурашник. І усвідомлення: ця різанина — лише епізод. Він уже брав участь у таких, де вбивали сотні тисяч.

Демон використовував людей як іграшки. А ще були й інші — такі ж, як і він. Пам’ятав імена й прізвиська, а за прізвиськами таїлося знання про ті риси, які ці прізвиська описували. Він вів разом із ними війну проти потвор, чия чужість якимсь чином одночасно притягувала й відштовхувала його. Вів війну і проти богів, імена яких він знав, і смертні у тих змаганнях мали не більшу вагу, ніж пішаки на дошці, а ще точніше — ніж пил, який ту дошку вкривав.

Найгіршим було те, що відразу після пробудження якась тінь цих емоцій залишалася в ньому: люди — це комашня, бруд, хробаки. І якби в цю мить якийсь бог стер Понкее-Лаа з поверхні землі, злодій просто перекинувся б на інший бік і задоволено заснув, бо нарешті йому перестав би перешкоджати галас із вулиці.

Він урешті розплющив очі та сповз із нар, які слугували за ліжко. Мало що пам’ятав з учорашнього дня: зустріч із Цетроном і розмова з ним не викликали жодних вражень. Здавалось, імла зберігала навіть два попередніх видіння, які впали на нього посеред білого дня. Для зовнішнього спостерігача ті сни тривали не довше, ніж удар серця, але як довго йому буде так щастити? Демон ставав щоразу сильнішим.