Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 91)

Злодій обмив обличчя, перевдягнувся й зійшов до головної зали. Йому абсолютно не хотілося капусти з ковбасками.

Вони взяли його відразу після того, як Альтсін вийшов із заїзду: просто схопили за руки та втягнули у найближчий заулок. Четверо, хоча й цього здавалося забагато, оскільки кожен був на півголови вищим за нього і на око важчим на добрих сто фунтів. Двоє зарізяк поставили його під стіну, третій встав перед ним, стискаючи кулаки, четвертий зайняв позицію біля виходу до вулички, мало не повністю його блокуючи. Цетрон мав рацію, вулиці стали небезпечними для нових містян, а Альтсін, схоже, втратив інстинкти міського щура. Кількома роками раніше він би не вийшов із заїзду наче останній дурень, потрапивши просто в їхні лапи, а особливо зваживши, що гевали не здавалися надто розумними. Так, горлорізи, що заробляють на хліб тим, що ламають людям кістки й топлять їх у каналах. Були не схожі на тих, що вміють думати про кілька справ нараз. Може, саме тому вони були настільки добрими у виконанні доручень — коротких і таких, які складалися з небагатьох нескладних слів. Найкраще, щоб там були трилітерні, такі як «бий», «ріж» і «рви».

Він заспокоївся й набув пози переляканого простака.

— Але… але… але я нічого… я нічого не зробив… я нічого…

— Досить, — почулося з глибини вулички. — Можеш не вдавати.

Цей голос здавався знайомим. Альтсін глянув у той бік, звідки він долинав.

— Так, — чоловік в одязі найманого носильника кивнув. — Ти мене знаєш. Гундер-диц-Клів. Ми зустрічалися декілька років тому, коли я приносив Товстому доручення від анвалара.

— Пам’ятаю.

Гундера знали всі злодії в місті, бо це він був голосом анвалара, виголошував вироки, роздавав накази, нагадував усім, що ватажок стежить за ними. Начебто мав настільки добру пам’ять на обличчя, що колись упізнав на вулиці свою матір, яка кинула його раніше, ніж йому виповнилося три роки, після чого перерізав їй горлянку. Одна з міських легенд, яку повторювали в кожній злодійській норі.

— Альтсін Авендег, — Гундер підійшов ближче, а його щуряче обличчя скривилося в чомусь подібному на посмішку. — П’ять років. Усі говорили, що та дівка, яка була твоєю матір’ю, перерізала тобі горлянку, тільки-но ти біля неї опинився. Начебто ти не схотів заплатити, говорячи, що вона не повинна брати гроші від родини. То правду балакають?

— Правду. Як бачиш, я мертвий. Тож замість того, щоб витрачати час на розмову з привидом, може, ти займешся чимось розумнішим? Я бачив у порту новий корабель, повний ґевентійських моряків. Вони розпитували про тебе. Казали, що нудьгують.

Посмішка зробилася ширшою.

— Такий самий. Молодий, дурнуватий і нахабний. І абсолютно не розуміє, коли треба стулити писок, опустити оченята й хлипати, благаючи про милосердя.

— Скажи це так, аби я відчув твоє дихання, і хтозна…

— Зламайте йому два ребра.

Бурмило, який стояв перед Альтсіном, розвернувся та вдарив його ощадним рухом. Звук був такий, наче хтось гепнув палицею об ворок, сповнений вологим борошном, а Альтсін першої миті навіть не відчув удару — просто повітря витекло з легенів, а невидима сила підірвала його в повітря.

 

Різанина триває три дні. Він стоїть на площі посеред міста й дивиться, як його люди закінчують справу. Тридцять тисяч. Стільки трупів він тут залишить, але венлеґґи що наближаються, не знайдуть тут рабів і слуг.

Тутешні дурні відмовилися йти зі свого міста, а тепер навіть мармурові пам’ятники плачуть кров’ю. Все через те, що чужі оголосили, що приймуть усіх, хто захоче взяти кааф. Спокій, рівність, справедливість.

Він дав їм рівність у смерті.

Коли він вступив у браму, то побачив, що всі двері й вікна замкнені. Мешканці сховалися від його армії. Для нього це було зручно: він охопив Силою усе місто, і в один удар серця на місці дверей та вікон виросли кам’яні блоки. Тридцять тисяч людей стали в’язнями у власних будинках, тож він міг робити те, що хотів.

Привів лише тисячу людей — більше йому було не треба. Поділив їх на загони по п’ятнадцять і вислав до перших будинків. Його люди виламували кам’яні запірки, витягали мешканців на вулиці та в’язали їм руки за спиною, говорячи, що їх виженуть із міста.

А потім вели на ринкову площу.

«Стати на коліна перед каналом для стічних вод, нахилити голову, заплющити очі, ми випалимо знак зрадників вам на потилиці». Мечі догори. Вістря, викуті так, аби пробивати кольчуги та бригантини, без проблем входять у місце стику черепа й хребта.

Тіла стягують до храму Майхи.

Спочатку Володарка Війни розлючена. Він відчуває її гнів. Дивно, бо колись вона полюбляла такі жертви. Але вона не прибуде, щоби встати проти нього, вона надто далеко, та і гнів її, зрештою, швидко змінюється на збентеження, недовіру, а потім, коли вона нарешті розуміє, що це не звичайна профанація, — на переляк. Нарешті вона перериває будь-який контакт із власним храмом і тікає.

А він же пропонував їй союз.

Першого дня йому вдається встановити потрібну динаміку: мешканці піддатливі й легко вірять у казочку про вигнання, дають себе зв’язати, встають навколішки над канавою, воліючи знак зради, що врятує від смерті, і помирають. Храм наповнений на одну третину. Після кожної страти його люди відрами змивають кров до каналів.

Але потім хтось таки починає кричати, хтось противиться, деякі будинки доводиться здобувати силою, тутешні розпачливо захищаються, кричать, благають, шарпаються та лаються.

Жінки простягають дітей до його воїнів, верещать, щоби пощадили хоча б їх, а діти плачуть і чіпляються за вбрання матерів. Це заворушення чують у ще замурованих будинках, тож із кожним наступним стає все гірше. На щастя, деякі родини полегшують йому справу і вбивають одне одного самі. Після того, як вибивають запірки, знаходять лише тіла. Їх також зносять до храму, але принаймні не втрачають на це часу.

Від кожної вулиці він обирає одного молодого чоловіка. Їм і справді випалюють на потилиці знак зрадника, в’яжуть і саджають в кутку площі. Разом їх буде майже тридцять, він втішається, що наказав пощадити аж стількох, бо ввечері другого дня кілька з них уже мертві. Двоє помирають абсолютно без жодних зовнішніх ознак, один — відкушує собі язика, ще один, незважаючи на мотузки, б’ється головою об бруківку так довго, поки не трісне його череп. Нічого страшного, бо насправді йому б вистачило й шістьох посланців. Але він відішле більше, щоби звістка напевне дісталася до кожного з інших міст, чиї мешканці також вирішили опиратися.

Звістка коротка.

Я надходжу в своєму гніві.

Третього дня тіла ледве поміщаються в храмі, вже сягають рівня тридцяти стоп. І хоча рани не кривавлять надто сильно, але все одно сходами, що ведуть до будівлі, тече темно-коричневий струмок.

Закінчують вони разом із заходом сонця. Тридцять тисяч ударів вістрями. Тридцять тисяч тіл, які майже під дах наповнюють храм Володарки Війни. Він відчуває втому. Три дні й дві ночі він безустанно допомагає своїм, людям Волею, тримаючи їх у залізних лещатах, підтримуючи завзяття й гарт. Найгірше було з дітьми — доводиться силою ламати опір воїнів, призначених до страти, щоби ті підіймали й опускали зброю.

Виїжджаючи з міста, звільняючи таврованих бранців, він дає кожному коня й доручення, щоби вони передали його слова решті.

Ставить табір за мурами. Лягає спати під охороною начинь. Коли засинає, то послаблює вузли Волі.

Вранці сто двадцять його людей мертві. Перерізали собі вени, кинулися на мечі.

Ті, що пережили, мають випалені, наче жменя попелу, душі. В найближчій битві доведеться поставити їх у перші шеренги.

 

Біль вибухнув зліва, наче до його боку притиснулася медуза й оплела його тулуб мацаками. Неможливо було стримати той біль. Він витискав стогін крізь затиснуті зуби, повертався схлипами під час розпачливого втягування повітря. Альтсін мало не втратив силу в ногах, його коліна підігнулися й він раптом гепнувся на землю.

Вони його не притримали. Погано. Зараз стануть копати ногами.

Неважливо. Зате він вже не ходив вулицями чужого міста по кісточки в крові.

— Ну… ак од… зу… раще, — голос линув згори, ледве зрозумілий крізь шум крові у вухах. — …а…олінах… як належить. Підведи голову.

Він не послухав відразу, тож чиясь рука схопила його за волосся й потягнула голову вгору.

— Краще, — посмішка Гундера була такою ж, як і кілька хвилин тому. — Ти, напевне, подумав, що Аш вдарив тебе кастетом, еге ж? Але ні. Кастет він надягає, коли бажає когось вбити. Як ребра?

Зламані. Принаймні два. Дихати боляче, наче хтось увіткнув йому між кісток тупого кілочка.

— Вважаю, що принаймні два. Це не був по-справжньому сильний удар. Аш навіть не відступив, щоб узяти нормальний замах. Ну що ж. Я отримав доручення не вбивати тебе, перш ніж не переконаюся, чи ти можеш надатися. Почнімо з того, чи зумієш ти звестися. Якщо не встанеш на ноги, перш ніж я дорахую до десяти, хлопці трохи забруднять собі чоботи. Раз, два, три…

Рахував швидко, сучий син, без жодної затримки. «Чотири» почулося, коли злодій сперся долонями, щоб не ткнутися носом об землю. «П’ять», «шість» і «сім» мало не зіллялися в одне слово. Альтсін зціпив зуби, закусивши губу. Рот наповнився кров’ю, а тоді він із важким зітханням звівся на ноги. Чорні плями затанцювали перед очима, світ закружляв, а пекуча медуза, яка приклеїлася до боку, зустріла кількох сестер. Злодій застогнав і відступив на крок, шукаючи стіни за спиною.