Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 89)

— Володар Битв?

Цетрон кивнув, кисло посміхаючись.

— Так. Бо все це вони роблять в ім’я Реаґвира. Граф — його фанатичний шанувальник. Назвав своїх зарізяк із мечами Праведними й наказав їм стати міською вартою. Трясе Раду. Підігрівав ненависть поміж Виссеринами й ґур-Доресами так довго, аж поки не виявилося, що обидва роди вже неважливі, а насправді містом править граф. Зрештою, не сам. Ієрархи Храму Реаґвира зустрічаються з ним так часто, що могли б уже й переїхати до Високого Міста.

— А інші жерці? He протидіють цьому?

— А що вони мали б зробити? Адже граф не суперечить богам, просто очищає місто від бандитизму й гріха. Як їм засуджувати битву зі злодіями?.. Ґригас також нічого не робить. Повинен був уже рік як тому відіслати повідомлення в Раду, що Ліга не дозволить так себе сприймати. Та замість цього він сидить у Варильні та вдає, що нічого не діється.

Альтсін знав, як виглядають такі повідомлення для Ради. Раптове зникнення патруля варти чи кількох урядників середньої руки, які не володіють наукою дихання водою з каналів. Таким був сигнал, що Ліга Капелюха не бажає, аби її права в Низькому Місті піддавали сумнівам. А коли це не допомагало, капітани, купці й ремісники, пов’язані із членами Ради Міста, починали один за одним згортати свої справи. І тоді Рада Понкее-Лаа або бралася за розум, або кидала всі сили міської стражі на охорону своїх людей, припиняючи гонитву за Лігою. А та досягала бажаного результату.

Вочевидь, Рада могла продовжувати баталії, але це означало б війну на знищення: палаючі кораблі й склади, трупи на вулицях Високого й Низького Міст, найманих убивць, що бігають дахами. Ніхто б не виграв від цієї війни, а навіть якби так сталося, то переможець вийшов би з неї настільки ослабленим, що потім роками б зализував рани. Обидві сторони воліли зберігати нестійку рівновагу.

Але щоб так відбувалося, Раді Міста мала протистояти сильна й відповідно керована Ліга Капелюха. Окремими дільницями й навіть вулицями керували напівнезалежні злодійські гільдії, але всі ватажки складали клятву анвалару, великому отаману Ліги. Віддавали йому десяту частину прибутку, очікуючи взамін вирішення суперечок, стояння на сторожі кодексів і посередництва в конфліктах із законом. Чимало злодіїв вийшли з підвалів після того, як відповідні суми були передані відповідним людям. Чимало вироків були змінені з ламання колесом на галери, з яких можна втекти, або на вигнання, з якого можна повернутися.

Але в ситуації, коли Лігою керував невдаха типу Ґригаса, а кожній гільдії доводилося самій протидіяти нападам графа та його фанатиків, неможливо було стримати різанину. Нічого дивного, що Товстий готувався до війни. Якщо й було щось, що він кохав більше за місто — це була Ліга Капелюха, а точніше — її ідеалізований образ. Але Альтсін мав визнати, що мало хто надавався на звання анвалара краще, ніж Цетрон-бен-Ґорон.

— Ти збираєш сили проти Ґригаса? Бажаєш стати новим анваларом? Ти ж ніколи не мав таких амбіцій.

Товстий стенув плечима.

— Це, скоріше, справа необхідності, аніж амбіцій. Люди приходять до мене з розбитих гільдій і з тих, які лише знаходяться під загрозою. Чангор, ґес-Бріґд, Онверс, Вантимайла — всі вони відчувають вістря півтораручника на своїх шиях, якщо вже висловлюватися мальовничо. Боягузи поховалися по різним дірам, але це нічого не дає. Пам’ятаєш Каракатицю? Той намагався сховатися в каналах під старими доками. Стражники й Праведні викурили його звідти за два дні.

— І що? — Альтсін не міг приховати здивування. — Він отак просто вклав лапки у скрипиці? Сам накинув собі петлю на шию? Я бував у тих каналах — їх би й тисячі людей не захопили, якби Каракатиця цього не схотів.

— Хіба що хтось віддав би на це по-справжньому великі гроші. А граф не заощаджує. Він має доступ до скарбниці міста. А якщо потрібно — то наймає шпигунів, магів і банди зарізяк, які підтримують стражників і його сраколизів. Проти Каракатиці він послав триста людей разом із кільканадцятьма чарівниками й цього вистачило. А наймав він не вуличних магів, а майстрів з великих гільдій.

Вони доходили до кінця вулички. Альтсін затримався, озирнувся та сперся об стіну, уважно оглядаючи околиці. Нізащо не зумів би сказати, хто саме серед людей, що кружляли вуличками, працював на Цетрона. Або вони були по-справжньому добрими, або ж кілька років поза містом позбавили його необхідних вмінь.

— Які тут твої? — запитав він нарешті.

Цетрон криво вишкірився.

— Ти не слухав, хлопче. Тому я позичив гроші, а цьому дозволив рік не сплачувати чинш, а третьому, — махнув рукою в бік магазинчика з морським знаряддям, — витягнув із підвалів двох синів. Ще іншому прислав як презент єство трьох сволот, які намагалися зґвалтувати його доньку. Це була остання спроба зґвалтування в цій місцині. Всі ці люди — мої. До єдиного. Розумієш?

— Розумію. Ти був би хорошим анваларом.

— Ні підлизуйся. Ти розмовляв із графом?

Питання було несподіваним, а Альтсін почув у голові застережний виск. Тим самим тоном Цетрон колись допитував одного зарізяку з-під міста. Тоді вперше в житті злодій бачив, як паливода, з в якому було двісті п’ятдесят фунтів і майже дев’ять стоп зросту, плакав, шморгав і сцявся зі страху в штани.

— Перед тим, як він наказав мені виїхати з міста, — правда прозвучала на диво недоречно, — ми довго не розмовляли.

«Погано», — скривився Альтсін, — «ти починаєш виправдовуватися».

— Що він казав?

Знову цей спокійний тон, змішаний зі звичайною, незагрозливою допитливістю. От тільки мур за спиною Альтсіна раптом зробився крижано-холодним.

— Не пам’ятаю точно. Я був поранений, в мене все боліло, я втратив чимало крові. Головним чином він говорив про себе. Про Реаґвира, про якесь дивовижне зцілення, про обов’язки воїна й іншу таку дурню. І про політику. Що він не піддався на інтриги Евеннета-сек-Ґреса й баронеси Левендер. І все.

Цетрон дивився на нього й посміхався. Сам того не бажаючи, Альтсін ковтнув слину.

— Ти вбив барона, а баронеса Левендер невдозі виїхала з міста, відразу після цього. Більше про неї й не чули. Мене цікавить саме граф. Бендорет Терліх. Чи те, що він говорив про Реаґвира, звучало поважно? Чи він насправді вірить… вважає себе слугою Володаря Меча? Поки що Храм Реаґвира не підтримує його офіційно, але він має там все більше симпатиків, а дехто з ієрархів постійно крутиться поблизу нього. Чи він користується ними, чи вони ним? Га? Жерці досі пам’ятають славу Легіонів Володаря Битв і охоче її воскресили б. Не всі, але дехто — авжеж. Я намагався зрозуміти графа, зібрати про нього інформацію, але надто небагато тих, перед ким би він відкривався. Тож?

Альтсін сягнув пам’яттю в ту ніч, коли демон провідав його вперше. Слабкість після пробудження, напівморок раннього світанку, бинти, які ледве дозволяли рухати рукою. Тоді він був відданий на милість графа. Пам’ятав смак вина, тихий голос, який говорив із внутрішньою силою. Коли граф говорив про Реаґвира, в ньому з’являлося якесь тепло.

— Він вірить по-справжньому, — почав. — Він політик та інтриган, як і всі в Раді, але він вірить, що був обраний Володарем Битв. І не думаю, щоб жерці мали змогу маніпулювати ним, бо Терліх вважає, що Реаґвир вилікував його для якоїсь мети, і якщо буде потреба, то він сам обере нових ієрархів. Але я не знаю, що тепер для нього важливіше. Минуло… п’ять років. Я можу розповідати тобі про графа, який мене відпустив, але мало знаю про того, який зараз б’ється із Лігою: чи це радник, який бажає захопити повну владу в місті, чи це фанатик, який має місію до виконання.

Цетрон закивав.

— І хто з них відпустив тебе?

Це було питання вагою в життя.

— Другий. Той, який судив двобій і вірив, що Володар Битв був би незадоволений, якби мене тоді вбили.

Альтсін чекав і дивився, цілком розуміючи, що зараз вирішується його доля. Якщо Товстий вирішить, що він збрехав, а його поява тут і зараз є частиною якоїсь інтриги, яку приготував граф, то нічні кошмари виявляться найменшою його проблемою. І скоріше за все, вони просто не встигнуть навідати його. Злодій намагався не вертітися, хоча йому здавалося, наче він спирається на брилу криги.

Нарешті Цетрон трохи примружився й посміхнувся кутиком вуст, а мур за спиною Альтсіна зробилася нормальної температури. Йому також вдалося стримати глибоке зітхання, чим він по-справжньому пишався.

— Скільки в нього тих Праведних? — запитав він, аби хоча б щось сказати.

— Чотирнадцятеро. Десятьох я знаю поіменно. Головним чином це молодші шляхтичі з провінції. Але про чотирьох я й досі нічого не знаю. Усі вони — холоднокровні сучі діти, позбавлені сумління й милосердя, які можуть виставити за мури міста вагітну жінку з чотирма дітьми, бо в неї немає чоловіка й вона жебрає на вулиці. Зазвичай вони ходять парами і в товаристві кількох стражників, які навіть не вдають, що вони — щось більше, ніж просто пахолки для брудної роботи.

— Чому ж вони досі живі? Ні-ні, — Альтсін звів долоню, — я знаю, що це означало б офіційну війну з Радою. Але якби один чи другий забризкали кров’ю бруківку — то решта трохи втратила б свій запал, хіба ні?

— А ти дійсно вважаєш, що інші гільдії дали себе вирізати виключно через повагу до закону? — Цетрон скривився, наче в нього болів зуб. — Ти бачив їхню зброю? Бачив. А бачив, як вони нею володіють? Наче одержимі. За двома з них Різьбяр якось послав тридцятьох своїх хлопців. Ті перестріли Праведних у сліпому завулку. Я потім дивився на те місце, й бачив самі руки, ноги, тельбухи. Ці сучі діти вбивали максимально видовищно. І жоден не отримав навіть подряпини. У них стріляли з арбалетів, намагалися отруїти, накладали закляття. Дарма. Їх охороняють якісь чари. А коли доходить до бою віч-на-віч… — плювок на бруківку був надто промовистим. — Нам потрібна Ліга. Уся. Сильна та єдина. Яка могла б купити собі допомогу добрих чарівників, яка могла б зламати Праведних і, нарешті, якщо і це не допоможе, яка могла б дістатися до графа. Або ми, або він.