Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 45)
— Ну і як заїзд? — Кошкодур усміхнувся у вуса.
— Діра. З тих найбідніших.
— Якісь гарненькі корчмарки?
— Не звернула уваги, але був цілком непоганий парубок. Можеш повернутися, як є бажання…
— Може, на зворотному шляху. Якщо він добряче поголиться…
Янне усміхнувся, Дагена закотила очі. Такий був ефект від десятиденного перебування в дорозі у постійній розвідці, у постійному перебуванні вчотирьох. Через два дні в них закінчилися нормальні теми для розмов, а місцина навколо не давала приводу для нових. Праворуч вони весь час мали похмурий ліс і гори, що висіли над ним, а ліворуч — таку ж похмуру височину, яка становила більшу частину Лав-Онее, найпаскуднішої та найсмутнішої провінції Імперії. Імлиста, дощова та волога країна, про яку говорили, що Свято Літа й Свято Осені тут припадають на один день. Вранці оголошують перше, а пополудні, коли сонце зазирне туди на кілька хвилин, — друге. Насправді головним багатством Лав-Онее були рунні вівці й довгошерсті кози, з вовни яких ткали плащі дляімператорської армії та сукно для кожного, хто шукав дешевого й солідного матеріалу. Ці тварини були такі ж численні, як і невибагливі, що забезпечувало місцевим можливість існувати. Їм та, вочевидь, імперському тракту, яким щороку пливла ріка живності. Її батько завжди повторював, що якби не торгівля — провінція повиздихала б із голоду.
От тільки зараз тракт буде заблокований принаймні на десять днів, а може, й на довше. Імператорські накази повинні виконуватися без жодного спротиву.
— І коли має бути відгалуження в бік гір? — запитав Янне.
— Через три-чотири милі. За річкою.
Даг кивнула.
— Власне, річка. Хтось має бажання проїхатися й перевірити, що там із мостом? Як вона взагалі зветься?
— Малава. Там, начебто, є водопій, тож має бути похилий підхід до води. І ще одне — не розділяємося. Коли доберемося до місця, тоді й побачимо, що воно і як. Якщо щось буде не так, то встигнемо повернутися й попередити решту.
— Добре.
Знову запала тиша. Вони й так перемовлялися більше часу, ніж за весь вчорашній день. Що ж, учора не було таких захопливих подій, як сцяння під муром поганенького заїзду та перевірка стану найближчого мосту. Хоча, якщо той будували імперські інженери, то він точно стояв як скеля. Але навіть скеля має свою межу витривалості, а на цей міст чекає чимале випробовування.
Кайлін кинула оком по боках. Дагена, Янне, Кошкодур. І вона. А ще Ніяр, Лея та Файлен позаду них. Семеро. Цієї миті лише стільки залишилося від чаардану Ласкольника. Зрештою, вони не були впевнені, чи ще можуть так зватися. Бо що воно за чаардан Ласкольника без Ласкольника?
— Я звуся Ґенно Ласкольник, хоча, як, напевне, хтось із вас знає, «Ґенно» — це лише прізвисько. Моя матір дала мені ім’я прапрадіда, Вульґрефґерех. Я волію, аби мене називали Ґенно. Як ви всі знаєте, в мені немає ані краплі меекханської крові, проте я став генералом Імперії і, як стверджують підлабузники, створив першу справжню кінну армію Меекхану. Це неправда, я її не ство-рював. Це зробили меекханські офіцери, я лише два роки не дозволяв використати її в битві, поки не впевнився, що вона дасть собі раду. До сьогодні дехто злиться на мене через це, вважає, що я чекав задовго і через це зволікання ми програли битву під Ґренолитом, де полягло вісімнадцять тисяч солдатів. Але я знав тоді, і знаю досі, що я вчинив слушно. Командири піхотних підрозділів, які скривавилися у сутичках із се-кохландійцями, надіслали до столиці прохання виділити кавалерію або кінноту, яка підтримала б їх у полі. Бо правда в тім, що піхота може відігнати вершників, може витримати кілька атак, може навіть змусити ворогів тікати, але ніколи їх не розіб’є й не виріже. Бо для того, аби вирізати кінноту, потрібна власна кавалерія. Тож перші два роки війни Імперія вишколювала полки кавалерії, брала найманців із південних рівнин та відсилала їх на допомогу загонам піхоти. Потроху до кожного. Тому завжди, коли доходило до битви, кочівники мали десятеро кінних на одного нашого. Потім з’явився я, а імператор надав мені повноважень з питань кавалерії, і в наступні роки війни піхота майже завжди билася сама.
Наближалася північ, коли вони зібралися у звільненій для цього стайні. Старий Аандурс запевнив, що ніхто не стане їм перешкоджати. Кожен, згідно зі звичаєм, приніс малий каганець, свічку чи оливну лампадку, і тепер усередині приміщення світили лише вони. Двадцять чотири нетривких вогника.
— Оце й уся моя заслуга: два роки поспіль я не дозволяв, аби новостворені підрозділи кавалерії відсилали до битви по одному чи по двоє. Я хотів створити повну кінну армію, принаймні в тридцять тисяч шабель, бо без неї Меекхан програв би війну. І мені вдалося, але за ті два роки в кількох великих чи менших битвах загинуло десь вісімдесят тисяч солдатів, а кочівники спустошили половину північних провінцій. Бо це друга правда про бій піхоти з кавалерією. Якщо піхота зламає кавалерію, то ніколи не може її наздогнати та вбити. Якщо кавалерія зламає піхоту, то зробить це завжди. Вісімдесят тисяч вбитих солдатів — ось моя заслуга.
Усі затамували подих. Кайлін стояла трохи збоку, віск, що стікав маленькою свічечкою, обпікав їй пальці. Не бреши перед вогнем — це було звичаєм, відомим і виконуваним усіма. Він був завезений меекханцями під час завоювання, але закоренився на Сході дивовижно швидко. Тут його звали Розкриттям. Простий, мало не магічний, обряд. Коли ти, тримаючи свічку, каганець або навіть шматочок дерева, що палає, стоїш між друзями — ти повинен говорити правду. Говориш, дивлячись на полум’я, а воно поглинає твої слова, записує їх у собі, і ти вже ніколи не зможеш від них відмовитися. Молоді складають одне одному присягу, тримаючи в руках свічки, купці підписують найважливіші умови, тримаючись однією рукою за лампу. Тому, хто помирає, запалюють свічку, щоб він не відходив у темряві, щоб його останні слова не щезли. Полум’я — це правда й очищення.
— Після переможної битви за Меекхан на мене пролилися всі почесті, які лише можуть впасти на людину. Досі я користуюся привілеєм звертатися до імператора по імені й мати в нього аудієнцію за першим бажанням. Це, зрозуміло, не враховуючи золота, земель і титулів, — Ласкольник замовк, і здавалося, що він, задивившись у полум’я, бачить ті давні дні, красиві паради в столиці, прийоми та бенкети на свою честь. — Оце моя заслуга. Перші роки по війні я був у Новому Меекхані одним із найважливіших людей. Чоловіки намагалися опинитися за моїм столом, жінки — аби від того стола потрапити в ліжко. Я мав… я маю садибу під містом, де стоїть палацик, зведений з мармуру та алебастру, і займає стільки місця, як і чверть Літрева. У виноградниках, якими поростають навколишні узгір’я, можна було б вибудувати і п’ятдесят таких містечок. Я розводив коней, які мали б бігати швидше вітру і — волоссям Лааль клянуся — мені це вдавалося. П’ять років поспіль мої кобили посідали перші місця у Великих Імперських Перегонах, я був прославлений, багатий і повносилий. Але я не був меекханцем чистої крові, а імператорський двір — це майданчик для розваг нудьгуючих аристократів із Ради Перших. Для них я мав бути пішаком або ж, найбільше, мало значимою фігурою, диким варваром, який тимчасово підбився під ласку імператора, — кха-дар дивно посміхнувся, вишкіривши при цьому зуби, наче справжній вовк. — Ось моя заслуга. Я дозволив втягнути себе в придворні інтриги, допоміг вистежити й покарати змовників, які намагалися здобути для себе нові привілеї. І заплатив за це. На шостий рік, перед самими Великими Перегонами, хтось отруїв трьох моїх найкращих кобил. Потім хтось поширив поміж найманих працівників чутку, начебто я служу Небажаним і складаю жертви з людей, тож половина винограду зогнила, бо не було кому йо-ro збирати. Пізніше мені намагалися підкинути компрометуючі документи. А потім хотіли звинуватити у зґвалтуванні.
Він знову блиснув дикою посмішкою та замовкнув. За мить, досі вдивляючись у вогник, продовжив розповідь.
— Я знайшов особу, за дорученням якої отруїли моїх коней, а оскільки це виявилася княжна високого роду, то я викликав на двобій її найстаршого сина та вбив його. Потім згадав, що в неї є ще двоє синів, які не можуть відмовити мені в сатисфакції. Так я перетворився зі звичайного ворога на ворога смертельного. До праці у винницях я стягнув людей із віддалених місцин, щедро їм переплачуючи. Компрометуючі папери я показав імперським Щурам, а вони на раз-два відшукали того, хто їх сфальшував. Сім’ю дівчини, яка хотіла звинуватити мене у зґвалтуванні, я наказав поставити перед імператорськими ясновидцями. Більше я про неї не чув. Оце моя заслуга.
Вперше Ласкольник відвів погляд від свічки та роззирнувся. Це він наказав прийти сюди з вогнем у руці найдовшої зимньої ночі, коли в засніжених степах шаліли морозні вихори. Кайлін не розуміла, навіщо, але навіть сліпий помітив би: щось коїться.
Після смерті тітки, після невдалої спроби викрадення Ласкольник жодного разу ніде не з’являвся сам. Його завжди супроводжувало кілька людей. Поміж Літревом і навколишніми гарнізонами почали курсувати посланці, гості з далеких регіонів Імперії приїздили та просили про зустріч із генералом, а поблизу міста постійно крутилася якась хоругва. Тепер, щоби викрасти чи вбити Ласкольника, треба було кількадесят озброєних людей.