Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 46)
Чаардан також працював. Вона сама їздила з листами в різні місця, до військових гарнізонів, до міст-таборів Фургонників-верданно, до дивних людей, яких вона в житті не запідозрила б у знайомстві з кха-даром. І це дедалі більше її дратувало. Ласкольник і слова не сказав про те, що він дізнався у викрадача-невдахи, її родина певного дня спакувалася й переїхала до Манделлена, Бердеф з’являвся та зникав за власним бажанням. Вона ж відчувала себе трісочкою, яку підхопив струмок і несе в невідомість.
А потім випав сніг і на кілька днів усе завмерло. Уже місяць всі сиділи в місті й кисли в здогадках. А це ніколи не обіцяло нічого хорошого.
Ласкольник продовжував.
— Наступні десять років я розважався в столиці як один із Ради Перших. Здобув союзників в інтригах, знайшов ворогів, які віддали би половину свого достатку, аби лише мене знищити. Але поки армія стояла за мене стіною, а імператор приймав мене вдень і вночі, я був надто міцним горішком. І мені це подобалося. Влада, приниження неприятелів, нагорода від лояльних, погляди й шепотіння, коли я йшов коридорами імператорського палацу. І думки: оце я, варвар зі Східних Степів, напівкровка, який не знає власного батька, йду в шовках та оксамитах по підлозі з алебастру, а ви тримайте шию нижче, сучі діти, — закінчив Ласкольник крізь стиснуті зуби. — І сталося так, що жінка, яка колись наказала отруїти мені коней і якій я за це вбив сина, втратила і двох інших дітей. Я не мав із тим нічого спільного, цього разу це була не моя гра, але коли останній з її синів сконав, заколотий стилетами найманих убивць, вона зустріла мене в коридорі та сказала: «Ти такий само, як ми. Ми перемогли, генерале Ласкольнику».
Кайлін подивилася на обличчя, які її оточували. Усі здавалися захопленими розповіддю, наче чули її вперше. Навіть ті, хто їздив у його чаардані від самого початку.
— Я пам’ятаю, що почувши ці слова, я став як укопаний, і деякий час не міг і кроку зробити. Бурмотіння старої, зламаної жінки у вдовиній сукні, мало не ошалілої від болю, не мало б нічого значити, але я відчув себе так, ніби мене хтось шмагнув батогом поперек спини. Я підійшов до найближчого дзеркала і глянув у обличчя чужинцю. Гладко поголеному, із волоссям, вкритим гелем та модно обсипаним золотим пилом, в оксамитному кубраку та гаптованому шовковому плащі. Чужинцю, якого я не впізнавав. Очі його нагадували шматочки скла: тверді, безжальні й холодні; це були очі когось, кому я не довірив би й обрізаного орга. Переді мною стояв один із тих, ким я досі гидував, — інтриган і дворянин. Тож правда була такою, що я не втік зі столиці від інтриг, які проти мене плели, але я втік від тих, чиїм творцем був я сам. Я втік від чужинця у дзеркалі.
Кха-дар похилив голову, прикрив очі. На мить здавалося, що він більше не заговорить.
— Я закінчу пізніше, якщо дозволите. Я відкрив, тож я й закрию сповідь полум’ю.
Міст виглядав, як і більшість меекханських мостів. Мав ширину таку ж, як і дорога: чотири арки та бар’єр висотою у п’ять стоп. Власне, кожен міст, який вони проминали на шляху, виглядав майже так само — різною була лише кількість арок, а найдовший мав їх аж вісімнадцять. Блоки для цього мосту могли бути вирубані та оброблені у каменоломні за сотні миль, після чого їх перевезли сюди та вклали на місце. За необхідності їх можна було б використовувати для будівництва схожого мосту в будь-якій частині Меекхану. Імперські будівельники вже давно дійшли до висновку, що одноманітні конструкції — це основа успіху.
— Ну добре, хто з’їде зі мною до річки?
— Ти називаєш це річкою, Кайлін? Я можу з цього місця висцятися на інший берег. Навіщо тут взагалі будувати міст?
Здавалося, Кошкодур мав рацію. Малава не текла, а точніше, сочилася дном мілкого русла. Напевне, її можна було б переїхати конем до протилежного берега, навіть не намочивши тварині черева. Потік мав десь із двадцять кроків завширшки, лише одна опора мосту стояла в річці, а інші — на суходолі. До того ж з’їзд до води був широким та зручним і, що найважливіше, виглядав безпечним. Висипаний галькою берег гарантував, що тварини не загрузнуть у намулі. Дагена поплескала коня по шиї.
— Схоже, місцевим було соромно визнати, що в них протікає такий недострумок, от вони й підкупили картографа, який назвав це невідомо що річкою. Якщо Валенер таке ж місто, як Малава — річка, то ми застанемо там три мазанки та курник, еге ж, Кайлін?
— Ми не ідемо до Валенера. Маємо чекати на решту біля розгалуження в бік гір — там і затримаємося. А тепер — завдання тобі. Глянь на опору праворуч.
— Дивлюся — і що?
— На її основу.
— Дивлюся на основу. І що?
— А тепер переведи погляд вище і скажи мені, на якій висоті уриваються сліди від водоростей та іншої водяної рослинності.
Уся четвірка замовкла на хвилину.
— От же ж ти… — Кошкодур глянув на річку, потім на міст і знову на річку. — Аж так високо? Це ж скільки буде? Десять, дванадцять стоп? Вона махнула рукою.
— Принаймні п’ятнадцять. Коли в горах нарешті розтануть сніги, уся та вода потече сюди. Я на власні очі бачила, як маленький струмок за годину перетворювався на потік, а за дві — на річку, забираючи в людей здобуток усього життя. За кілька чи кільканадцять днів тут ревтиме вода і до того ж так сильно, що якщо хтось впаде в неї, то течія занесе його аж до моря. Не смійтеся з місцевих річок, бо це дикі й підступні чудовиська.
Вони спостерігали за лінивим потоком.
— Краще, аби ці сніги врешті почали танути, бо інакше може забракнути води внизу річки, — заявив нарешті Янне. — Де має бути той з’їзд до Кеглорена?
— Милю звідси.
— То їдьмо.
Вони проминули міст. Дагена під’їхала до неї та штурхнула в бік.
— Якісь спомини, Кайлін? Останні три дні ти майже не розмовляєш.
Вона замислилася. Власне, повинна була щось відчувати, знайти в собі якісь спомини або хоча б слід від них. Але тут — нічого. Олекади відбилися в її пам’яті неглибоко, хоча вона й прожила тут половину життя. Гори не вросли в неї, не вирізали слід у кістках або в серці. Може тому, що її родина оселилася тут лише два покоління тому, шукаючи кращої долі та знайшовши лише необхідність гарувати від світанку до ночі на шматку землі, відданої під обробку місцевим бароном. Вона пам’ятала розповіді батька про початки господарювання. Земля була такою кепською, що навіть кози не мали з неї пожитку. Але ж вони — спробували. Вигрібали з полів каміння, посадовили кількадесят низеньких морозостійких яблунь, розвели маленьку отару овець та кіз.
Билися.
І програвали.
Однією з речей, яку вона пам’ятала виразно, було те, що земля може народжувати каміння. Щороку навесні вся родина виходила в поле й збирала їх, складаючи в чималі купи. Тільки потім починалося орання землі й сіяння збіжжя. А наступної весни знову спершу прибирали з поля каміння і лише потім засівали. І так без кінця. Це вона також добре пам’ятала: їхній шматочок землі, оточений віночком кам’яних курганів, з яких найстаріші вже порослиякимись травами й ожинами. Кайлін гралася поміж тими пригорками разом із братами, нетерпляче видивляючись зрілих плодів. Майже завжди ходила голодною. Це тому разом із хлопцями вона навчилася стріляти з лука, перш ніж їй виповнилося сім років. Заєць, байбак чи навіть білка — не було створіння негідного її стріли. Усе, що могло потрапити до казанка, а потім до черева — ставало ціллю.
— Голод, холод і бідність, — сказала вона нарешті. — Тут можна вигодовувати лише кіз та овець, мало що виросте на тутешньому камінні, а власник землі відбере в тебе кожний грошик, який ти заробиш на ріллі. Якщо хтось має голову на плечах, то мріє лише про те, аби звідси завіятися.
Найкраще вона пам’ятала той день, коли батько вирішив поїхати на Південь. Після війни з кочівниками провінції біля кордонів Степів із відкритими обіймами вітали кожну пару робочих рук, обіцяючи роки звільнення від податків, дармову землю та численні привілеї. Батько після довгої розмови з матір’ю викопав прихований у кутку хати мішечок зі жменею срібла, поїхав до міста й повернувся з фургоном, запряженим парою коней. Два коня! Вперше в житті вона бачила тоді коня зблизька — до цього часу вони користалися для орання сусідським волом, оплачуючи кожен день його праці.
Вона нахилилася й знову поплескала Торина по шиї. Хто б міг подумати, еге ж?
А потім була подорож на Південь, виїзд у Степи, що розкрилися перед ними, наче чудова країна, яка пропонує нескінченні можливості. І нічна зустріч із бандитами.
І паличка, яка колола її в сідниці.
Вона зітхнула знову, так глибоко, що їй мало не закрутилося в голові. Ні, Олекади напевно не були її домом. Уже ні.
І все ж доля знову загнала її сюди, хоча вона цього не просила. Майже відчувала, як ця стара шахрайка гладить її по голові та бурмотить зверхньо: «Хто б помислив, правда?».
Якийсь час вони їхали мовчки. Дагена не підганяла розмови.
— Ми мешкали ще далі на Північ, десь триста миль за Валенер. Та місцина… Там живе одна шляхта, графи та барони, меекханці старої крові. Осіли тут відразу після підкорення цих земель, після перемоги над Храмом Дресс. Майже триста років тому. Той храм опирався довго й затято, на всіх Олекадах залишилися розвалини від його гірських фортець, які меекханцям довелося здобувати одну за одною. Зрештою, начебто Кеглорен також колись був фортецею-храмом дружини Володаря Гроз. Під час тих воєн майже вся місцева аристократія загинула, а після підкорення Меекхан поселив тут чимало солдатів, багатьох із них нагороджуючи шляхетськими титулами. Дід мені розповідав про це, коли я розпитувала його, чому ми поселилися саме тут. Місцева шляхта… — вона завагалася, шукаючи відповідних слів, — …більш меекханська, ніж сам імператор, і охоче поселяє в своїх селах меекханських переселенців. Таких, як моя родина. І вона переконана, що ті повинні відчувати гордощі через те, що вони працюють на землях меекханців чистої крові. Навіть якщо людина голодує і мерзне від світанку до ночі. Багато років вони одружуються лише між собою, вважаючи, що мішаний щлюб — це ганьба для роду, а кожен, хто не має принаймні десять документованих поколінь меекханських предків, — взагалі не повинен показуватися їм на очі.