Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 47)
— Ви працювали на такого шляхтича?
Вона кивнула.
— Ми тримали шматок землі. Працювали важче, ніж біднота в Літреві, а їли гірше, ніж жебраки. А все під ласкавою протекцією баронів і графів із гір.
— Ха, якщо тут усі такі… Не зрадіють, коли нас побачать.
— Ні. Але обмежаться ігноруванням. Зрештою, перед нами йде імператорський наказ, а для тутешніх слово Імператора — святе. Крім того, більшість має замки, побудовані вище в горах, і рідко звідти виходить. Я не очікую проблем. Але привітання хлібом і запрошення під дах також не буде. З’їзд — осьо.
І справді, від головного тракту відгалужувалася бічна дорога. Така ж широка й солідна, хоча, вочевидь, рідше використовувана.
— Дорога веде прямо-прямісінько. Фортеця в дванадцяти милях попереду. Що далі — гадки не маю.
Вони вдивлялися у стіну лісу та гори, що з неї виростали. Тепер увесь план здавався шаленством. І не просто шаленством, але результатом хворого маячіння, багатоденної гарячки. Янне кахикнув.
— Ви впевнені, що знайшли шлях на протилежний бік? Крізь Ці скелі? Це ж треба мати крила як у птаха…
— Начебто вже знайшли, — Кошкодур стенув плечима. — Так стверджує Ласкольник, а я йому вірю. Він дав слово. То що, Кайлін? Проїдемось трошки до фортеці, чи станемо чекати тут пів дня? Тільки-но світає. А інші приїдуть ближче опівдня.
Прокляття, вона й сама не знала, як це сталося, що решта запитує її про рішення. Мабуть, це мало щось спільне з тим фактом, що вона походила з цієї місцини, а також із тим, що гори породжували в її товаришах неспокій. Вони озиралися навколо. Мильний стовп із вирізаними в камінні відстанями до міста та фортеці, відвідний рівчак і порожнє поле, що поросло пожовклою, ще минулорічною травою. Паморозь, розтанувши, перетворила землю в болото. Вони могли стирчати тут половину дня, розглядаючи околиці.
— Ну добре, нічого не станеться, якщо ми трохи проїдемося до гір. Тільки залишимо знак для решти Дагена вийняла з торби шматок деревного вугілля та мазнула ним по стовпу трохи нижче знаків, що інформували про відстань до замку.
— Їдемо.
— Оце моя заслуга. Звуся Дагеною Оанитер з роду Вегейн племені геарисів. Я народилася в рік Дикого Коня, через три роки по тому, як ми втратили більшість земель через Золотий Намет. Моя матір була Бачинею, моя бабця — Слухинею. Одна бачила духів, а інша їх чула — обидві вміли користатися їхньою допомогою. В Імперії ця магія заборонена. Згідно з Кодексом, Сила може бути керована лише через живий, свідомий розум мага. Так діють аспектовані Джерела. Чародій черпає Силу, сплітає її, змінює та використовує згідно зі своєю волею та вмінням. Кожен аспект трохи інший, але всі вони мають величезну силу, — Дагена легенько торкнулася одного зі своїх кулонів. — У магії мого народу духи допомагають приборкати Силу. Духи предків, тих, хто не відійшов у Дім Сну, духи тварин, духи, що мешкають у рослинах, землі, воді, вогні й повітрі. Якщо ти їх Бачиш або Чуєш, то можеш запропонувати служити. Деякі з них прагнуть краплю крові, інші — тепла людського тіла, шматочка тіста або трохи пивної піни. Більшість не вміє нічого робити, поки їх не заклянуть у матеріальну річ. Вона ворухнула рукою, а кістяний браслет на її зап’ястку тихо застукотів.
— Великий Кодекс говорить, що таке використання Сили — це погано, що ніколи не можна бути впевненим, чи не підуть духи проти чарівника і чи не прорвуться на волю задля знищення, чи не притягнуть вони з-поза Мороку щось іще гірше. Що лише розум повинен контролювати Силу без жодних посередників. Оповістки мого роду сягають сорока поколінь, і я не знаю жодної, де йшлося б про духів, збунтованих проти шамана. Але для охоронців Кодексу цього замало. Тож, як і більшість прикордонних племен, ми приховуємо своїх чарівників та чарівниць. І доки Імперія потребує лояльності наших воїнів більше, ніж виконання Кодексу, доти у нас немає потреби надто старатися.
На мить у стайні запала тиша. Це правда — більшість племен, які мешкали на кордоні, користувалися магією, про яку вглибині Імперії не можна було навіть згадувати. Але в обмін на вірність цих людей Меекхан прикривав на це очі.
— Мої матір і бабця були потужними чарівницями, але навіть їхніх умінь не вистачило б під час сутички із се-кохландійськими жереб’ярами. Духи наших предків не можуть протистояти їхній силі. Колись мій народ налічував двісті тисяч голів, і хоча вони були поділені на племена, але викликали страх у серцях ворогів. Сьогодні нас менше половини від цієї кількості, хоча вже багато років панує мир. Багато молодих відкидають традиції предків і шукають щастя в містах, багато хто наймається в армію або охоронцями в караванах, інші будують кам’яні будинки та селяться на землі, як меекханці. Це дуже турбувало мою матір, а ще більше — бабцю. Вони навчили мене всього, що вміли, а одна з них взяла на себе роль духовного щита, аби я не ставала самотньо проти місцин поміж нашим світом і Мороком. Отак я стала останньою Бачинею й Слухинею в роді Вегейн із племені геарисів. А коли настав час обирати свій шлях, я вирішила піти стежкою лука й шаблі, перш ніж духи предків не скажуть мені, якою має бути моя доля.
Вона усміхнулася з викликом.
— А якщо комусь із вас це не подобається, ми можемо вийти назовні й порозмовляти про це. Оце моя заслуга.
Дорога, яка вела до фортеці, нічим не поступалася головному тракту. Двадцять чотири стопи — це, схоже, було улюбленою меекханською шириною. Але Кеглорен вважався одним із найважливіших замків у цій провінції під час останньої війни, коли кочівники обійшли Олекади з півдня та влилися до Лав-Онее, палячи та вбиваючи, навіть не намагаючись його захопити. Ще одна причина, чому дорога, яка вела до нього, нічим не поступалася іншим шляхам.
Протягом усієї війни війська, які стояли в цій місцині, непокоїли се-кохландійців наїздами на рівнину, будуючи власну криваву легенду. Кайлін ніколи не бачила замку зблизька, але чула про нього навіть у рідному селі. Говорили, що це справжнє орлине гніздо, поставлене на верхівці гори. Їй було цікаво, наскільки ці розповіді правдиві.
Відгалуження тракту перетинало ліс, який ріс біля підніжжя гір. Дерева на сто кроків навколо дороги викорчовували, а місцеві мали пильнувати, щоби пуща не відвоювала втрачених територій. Люди радили собі найпростішим із можливих способів — це Кайлін зрозуміла, побачивши стадо кіз, яке гнали кілька підлітків. Місцеві кози, як вона пам’ятала, жерли все, що мало хоча б якийсь зв’язок із рослинами. Вони могли прожити якийсь час, поїдаючи навіть очерет і стару кору. Поки їх випасали на цих теренах, дерева не мали ані найменшого шансу.
Хлопці кинули на них сонні погляди й повернулися до пильнування стада. Четверо озброєних вершників, які ідуть у бік замку, — це не привід для здивування. Лише один, здається, наймолодший, помахав їм. Янне відповів так само, а потім усміхнувся та простягнув руку вбік. Зафуркотіло — на рукав куртки присів яструб. Шкіра поскрипувала під пазурами, птах замахав крилами та всівся зручніше. Хлопець застиг із відкритим ротом.
— Оце моя заслуга. Звуся Янне Неварив. Моя родина походить звідси, зі Сходу. Батько був офіцером, кавалеристом в Чотирнадцятому Легкому полку, а мати — меекханкою. Вони познайомилися під час війни і одружилися відразу по ній.
Янне завагався, стиснув губи у вузьку смугу, каганець у його руці затріпотів.
— Не люблю, не вмію багато говорити, але треба. Полум’я в руці — не можна брехати… їхня любов… не зуміли… вона хотіла, щоб він узяв її прізвище — ні-Ландос — або принаймні почав писати своє на меекханський манер — нев-Арив або ще краще — ні-Варив. Багато хто так робив, це полегшувало кар’єру в армії… Було простіше отримати звання… або стати високим чиновником… Він не хотів. Пишався своїм прізвищем, Неварив — це старий шляхетський рід… Був знаним і шанованим ще при Храмі… Він не хотів зрікатися власних гордощів. Коли… коли мені було шість років, мати вирішила розлучитися з батьком. Згідно з меекханським законом, вона могла це зробити, якщо він не задовольняв умов життя, до яких вона звикла. Не знаю, до яких саме умов вона звикла, але ми мали великий дім, слуг, вози. Батько служив у званні лейтенанта і як шляхтич мав також чималий клапоть землі, який здавав в оренду іншим. Ми жили гідно… Моя мати… умови, до яких вона звикла, це запрошення на бали… зустрічі… — почав Янне. Здавалося, що далі він вже не піде. — Ні, не стану про це говорити. Вони… розійшлися. Було стільки гніву, що я боявся, аби він її не вбив. Потім, якось уночі, батько прокрався крізь вікно до нашої спальні, розбудив мене й забрав у Степ. Кинув службу, дезертирував. Наступні дев’ять років ми жили як вигнанці, баніти. Двоє коней, два луки, дві шаблі. Інколи місяцями ми їли лише те, що нам вдалося вполювати, інколи цілими днями ми взагалі не їли… Від… від чужих людей ми довідалися, що в батька конфісковано маєток, що його позбавили звання і що нас увесь час шукають. Мати була впертою. Але я швидко зростав: коли мав вісім років, то виглядав на десять, а коли мав дванадцять — на шістнадцять. Нас не знайшли…
Кайлін дивилася на нього так, ніби бачила вперше в житті. Янне завжди був тихий і мовчазний. Зі своїми широкими плечима й більш ніж шістьма стопами росту він здавався втіленням маломовного й не дуже меткого велетня, який вимахує сокирою, наче шабелькою і завжди останнім сміється з жартів.