Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 44)
Бо торгівля була кров’ю Імперії, а шляхи — її венами. Коли надходила пізня весна, пізнє літо й осінь, коли сади й винниці угиналися від плодів і наближався традиційний час забою худоби, на дорогах Меекхану з’являлися десятки й тисячі купецьких фургонів. Зима та рання весна, як оця, що стояла зараз, були часом сповільнення, коли коліс на шляхах туркотіло все менше. Це тоді в таких малих заїздах, як їхній, наставали часи затягувати паски. Купці тепер заїжджали до них нерегулярно, якщо й заїжджали взагалі.
Корови привітали Дервана лагідним муканням. Він наповнив жолоб, кинув трохи сіна нетерплячій худобі й долив води в поїлки. Сіно також скінчилося. Один із прислужників, який працював тут довше за Дервана, стверджував, що заїзд будували без доброго планування. До Блереґа, який лежав на Півдні, було дев’ять миль, а до Валенера, що лежав на Півночі — десять. Купецький фургон, ідучи імперським трактом, без зусиль долав двадцять миль денно. Це було легко порахувати — більшість проїжджали шлях між двома найбільшими містами Лав-Онее без необхідності затримуватися на ночівлю. Тож в їхньому заїзді зупинялися ті купці, які могли собі дозволити лиш одного коня, а тому воліли не ризикувати, що він помре дорогою. Також їхніми постояльцями були ремісники, які подорожували пішки, мандрівні торгівці, весь скарб яких містився на їхніх спинах, фокусники й артисти та якась інша голота. Незважаючи на це, більшу частину року їх було так багато, що в заїзді ніхто не голодував і не нарікав на брак праці.
На подвір’ї форкнув кінь.
Дерван завмер, спершись на коров’ячий бік. Заблимав, ігноруючи сироти, що проступили по його тілу, і аж зігнувся, прислухаючись. Може, це йому здалося?
Кінь форкнув знову й ударив копитом об землю.
Хлопець роззирнувся темним хлівом: цеберко для води, кілька мотків мотузки, шматок ланцюга, вила. У голові проносилися дикі думки, що скеровували до одного-єдиного висновку.
Він не чув туркотіння коліс, тож це був не фургон, а вершник. Стояв блідий світанок, а західним небокраєм досі були розсипані зірки. До найближчого міста — дев’ять миль, а поблизу не було жодного села. Вершник, якщо він вирушив із міста, мав би виїхати темної ночі, але брами не відчиняли до сходу сонця, хіба якщо трактом не мчав кур’єр із якоюсь важливою новиною. Але кур’єр верещав би на все горло, аби його коня напоїли водою й подали вина для нього самого. А цей стояв мовчки.
Єдиним вершником, який міг би з’явитися цієї пори, міг бути якийсь бандит із гір. Олекади лежали близенько, а на передновку бандити також голодували. Відчайдухи. Вони могли вилізти з лісів і напасти на самотній заїзд.
Дерван знову глянув на вила.
Обережно, навшпиньки, підійшов до дверей та приклав око до шпарини. Кінь стояв серед двору сам, із порожнім сідлом, звісивши голову. Дервану досить було просто кинути оком, щоб зрозуміти, що це не тварина гірських розбійників. Ті їздили на малих, дебелих і кудлатих поні, а цей жеребчик був високим, рослим і довгоногим. Як коні кур’єрів. Проте в їхніх коней не було такої важкої, багато оздобленої збруї. До того ж вони не були обвішані саквами.
Йому знадобилося кілька ударів серця, аби зрозуміти, який це шанс. Самотній кінь без вершника, з напханими сумками на спині. Багатство.
Забувши про обережність, він штовхнув двері й вийшов на подвір’я.
Помалу, аби не сполохати тварину, почав до неї наближатися.
Кінь глипнув на нього оком і форкнув якось… із викликом. Дерван не знався на таких жеребчиках, найчастіше мав справу зі спокійними купецькими важковозами — флегматиками з широкими спинами й грубими кістками, спроможними цілий день тягнути навантажений віз. Їм ніколи не спадало на думку, що людину можна вкусити, копнути або затовкти копитами. Але цей здавався геть іншим.
Масивні груди, сильні ноги, міцний задок — пропорції швидкого бігуна. Ну й лише зараз він зауважив, що з-під в’юків стирчить сагайдак із луком та стрілами. Власник коня, ким би він не був, напевне, не вів спокійного життя. Світла смужка, що тягнулася вище правої передньої ноги жеребчика, не могла бути нічим іншим, ніж шрамом. Цей кінь не раз брав участь у битві, й судячи з того, як він бив копитом у землю, зовсім не боявся чужих. Бойова тварина.
Ця думка зупинила його на місці. Від бойових румаків його неодноразово застерігали. Така тварина могла й убити.
Кінь, ніби відчувши його вагання, став нерухомо. Опустив голову й завмер. Дерван почекав хвильку й, зібравши всю свою відвагу, зробив крочок уперед.
Жеребчик підвів голову й форкнув із явною насмішкою. Потім відвернувся задом і легко махнув правою передньою ногою, наче перевіряючи, чи знаходиться людина на відстані копняка. Хлопець відступив.
— Не розважайся, Торине. Він не намагається тебе вкрасти… мабуть.
Дерван аж підскочив.
Вона вийшла з-за корчми. Була мало не його зросту, світловолоса, вдягнена по-чоловічому. Волосся заплела в коротку косу, через що здавалася дівчинкою. Могла би справляти враження беззахисної, якби не шкіряний панцир і пояс, який вона саме застібала. З одного боку пояса звисала шабля, а з іншого — важкий кинджал.
— Він злий, бо не виспався, — пробурмотіла вона, обтріпуючи штани. — Й охоче б когось укусив або копнув.
Зміряла його зеленим поглядом.
— А якби ти спробував його вкрасти, мені б довелося потім половину дня відмивати його копита від крові.
Хлопець ковтнув слину, розуміючи, що рух його борлака скаже їй про все. І відразу відчув злість. Він же не був проклятим богами злодюжкою, а чесно заробляв на свій хліб!
— Я думав, що він приблукав сюди сам по собі. Закон тракту говорить, що такий кінь належить тому, хто його знайде.
— Я про це знаю, а тому й сказала, що, скоріше за все, ти не мав наміру його красти, — скривилася вона легенько. — Валенер звідси далеко?
— Десять миль, е-е-е… панянко.
Кайлін кивнула, а в її очах затанцювали іскорки.
— Панянко. Мило. А чи дорога до Кеглорена вільна? — вона клацнула пальцями, і кінь підійшов до неї, немов собака. Злостиво форкнув їй просто у вухо, але дівчина не звернула на те уваги, весь час споглядаючи на Дервана.
Кеглорен? Він пам’ятав, що тракт десь за три милі до міста відгалужується на Схід, у бік замку, де, як казали, розташовувалосяякесь військо. Але про саму дорогу він нічого не чув, бо жоден із їхніх гостей ніколи туди не вибирався.
— Не знаю, — завагався він. — Але якби щось було не так із шляхом, то ми бачили б імператорських будівничих, які їхали б у той бік. Два роки тому, коли один потік вийшов із берегів і підмив шлях, то до фортеці поїхало п’ятдесят возів із робітниками й матеріалами. Тож, мабуть, там все нормально.
Вона кивнула на знак того, що його роздуми її задовільнили.
— А де тут найближчий водопій чи річка?
— Три милі звідси, в бік Валенера, протікає Малава. Там купці часто напувають своїх тварин, але й тут у нас є добра криниця… — він вказав рукою. — Вода чистіша, ніж у річці.
Вона усміхнулася, мружачись. А далі, перш ніж він встиг зорієнтуватися, вже була в сідлі. Сиділа так вільно, ніби й народилася в кульбаці.
— Заощаджуйте її, — порадила. — І скажи корчмареві, що ті, хто наближаються, охоче заплатять за чисту воду, якщо ціна не буде надто високою. Але вони, напевне, не заночують у заїзді.
Розвернула коня.
— І ще скажи йому, що найближчими днями він може не боятися розбійників. Дякую за інформацію, — в повітрі блиснула срібна монета.
Дерван знав, що не розповість про цю вранішню гостю, бо корчмарка використала би це проти нього. Бо чому ж він не підмовив дівчину поснідати? Або чому не запросив до кухля гарячого пива? Та й узагалі, що це значить, що вони можуть не боятися розбійників?
Зрозумів це лиш опівдні, коли перші фургони заторохтіли окутими колесами по тракту.
Тільки-но Кайлін повернулася на шлях, то попустила віжки й дозволила коневі піти галопом. Думала сходити до вітру, а цей забутий усіма заїзд був єдиним закритим місцем з того часу, як вони виїхали з міста. Щоправда, залишався ліс, але вона воліла б подзюрити серед шляху, ніж в’їжджати між дерева.
Поки вона розмовляла з парубком, Дагена, Кошкодур та Янне добряче випередили її, але це було й непогано. У Торина був пре-паскудний настрій не лише через необхідність прокидатися до світанку, а й тому, що йому було холодно. У неї самої задок мало не примерзав до сідла; на Півдні весна вже давно вкрила би травами всі Великі Степи, а тут вони немов відступили в часі на добрий місяць. Поля й луки, які вона минала ліворуч, досі не зеленіли жодним стеблом, кожний видих виривався хмаркою пару, а від гір тягнуло холодним вологим повітрям.
Поконавши невеличкий пагорок, вона побачила решту групи десь у чверті милі попереду. Вони їхали ступом, стремено біля стремена, коні трохи парували на холоді. Схоже, вони також пройшли якийсь шмат дороги галопом. Дагена озирнулася за плече й помахала їй. Кайлін пустила коня коротким чвалом.
Наздогнала їх за кількадесят ударів серця. Торин неохоче сповільнився і пішов боком, гризучи вудило. Йому бракувало руху, перегонів і битв; замість цього вони мандрували вже десять днів імперським трактом: прямим, нудним і рівним, як стіл. Єдиним урізноманітненням подорожі були мильні стовпи із вказаними на них відстанями. Від нудьги Дагена рахувала їх, а останнього разу вона налічила сто п’ятдесят. Сто п’ятдесят миль за десять днів. Вона б у житті не помислила, що таке можливо.