Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 43)
Не пам’ятала, скільки часу так стояла. Годину? Дві? Це не мало значення. Спершу зсередини кузні доносилися лише звуки міхів, а їх супроводжував радісний танець тіней на стінах. А потім почалося.
Тихий шепіт, ще тихіша відповідь, наступні запитання, а тоді довші фрази, виштовхані з перехопленої жахом горлянки, короткий обмін словами. І знову. Запитання, відповідь, запитання… Вона не чула слів, не намагалася їх зрозуміти, лише вслухувалася в їхню мелодію. Спокій, рішучість і впевненість в одному голосі, страх, переляк і смуток — в іншому. Аж раптом у тому голосі з’явився спротив, відчайдушність. Хтось повторив запитання, відповідь була ще коротшою, її ніби супроводжував плювок. Схоже, в’язень відійшов від шоку та знайшов у собі рештки відваги.
Вона злегка передбачувала, що саме зараз відбудеться. Чергового питання не почулося, міхи запрацювали інтенсивніше, а потім — сичання. Обридливе, вологе й мокре, наче шмат заліза гартували в барилі. Не було крику — лише стлумлене, здавлене кляпом виття й звук тіла, що билося об землю.
А потім — наступні запитання, поставлені тим самим тоном, що й попередні. І шепіт: благальний, гарячковий, перерваний схлипуваннями. І звук кляпу, який втискають у горло. І знову дихання міхів і сичання.
І нові питання.
Вона стояла перед кузнею, коли горно розжарювалося й темнішало, а на тлі миготливого полум’я вгадувалася потужна фігура з молотом у руці. Тоді Кайлін чула щось, що могло бути лише звуком ламання кісток. Коли в’язень плакав, благав і схлипував. Коли блював і давився.
Нові запитання — одне за іншим — незмінно тим самим спокійним, байдужим тоном. Ласкольник, поволі розуміла вона, її кха-дар, був не лише ходячою легендою Степів. Він, як розповідали, починав як баніта, вигнанець, перш ніж доля та військова завірюха поставили його перед обличчям імператора. А під час війни? Скільки бранців він ламав отаким-от чином, бо інформація була в тисячу разів ціннішою за докори сумління? Напевно, не особисто. Вистачало й того, що він як генерал наказував допитати когось, що відсилав розвідку, аби взяла за язика, що вже призводило до припалювання п’яток та виривання нігтів. Що треба мати в собі, щоби робити такі речі? Як сплять після чогось такого? Вона тихенько відступила, розвернулася й пішла, поки не опинилася поза колом фургонів. Кузня стояла на краю Літрева, за її межами відкривався вид на Степи. Місяця не було, але завдяки цьому зірки світили особливо сильно. Вона сплела руки на грудях і сперлася об фургон. Пес досі супроводжував її, і цього разу його смуток був майже відчутний фізично. А може, це був її смуток? Вона потягнулася вглиб.
З того часу, як вони повернулися із бранцем в кузню, Кайлін відчувала її, як відчувають чиюсь присутність у до того часу порожній кімнаті. Вона була тут, не пішла. Чекала чогось, а Кайлін боялася до неї обізватися.
З’явилася раптом, без попередження. Подивилася на Кайлін.
Не мусила говорити цього вголос.
Тітка лише усміхнулася, а тоді торкнулася її щоки.
Вее’ра поволі похитала головою. Духи завжди були німі, позбавлені матеріальної постаті, не могли говорити. Хіба що знали анаго’ла.
Усмішка тітки була такою ж, як і раніше.
Щось промайнуло поряд і всоталося в ніч.
Кайлін усміхнулася до Вее’ри. Лише вона могла так сказати про свого вбивцю.
— Я кохаю тебе, тьотю, — сказала вона вголос.
Зникла тої миті, коли поряд із Кайлін встав Ласкольник.
— Він помер.
— Я знаю. Що він сказав?
— Не можу про це розповісти, донечко. Це справи… Дізнаєшся, але поки зарано.
Він замовкнув на мить, наче чекаючи на вибух її злості. Вона ж мовчала.
— Колись скажеш мені?
— Так. Обіцяю.
— Добре. Що з Першим? Коваль сказав?
— Ніхто, крім родини, не бачив його в сідлі. Вони мовчатимуть. Анд’еверс… еластичний. Але все залежить від Дер’ека. Чи зможе він нагнути свою, гм, фургонність. Розумієш?
— Авжеж. Я поговорю з ним. Я і решта. І… що ти пообіцяв дядькові?
Він навіть не здригнувся.
— На Фургонницьку височину можна дістатися, мандруючи на північ та оминаючи Олекади зі сходу. Вони мали саме такий намір. Це означало б, що десь п’ятсот, або й більше миль їм довелося би битися за кожен крок. Це самогубство.
— Отже?
— Я, Ґенно Ласкольник, — почав він тихо промовляти, — генерал Першої Кінної армії, присягаюся, що знайду їм інший шлях на Літеранську височину. Такий, якого ніхто не очікує. Для жінки, яка марила, аби знову поїхати в каравані, і яка з казанком супу встала проти п’ятьох озброєних бандитів. Присягаюся Гривою Чорної Кобили. Ти чула, Кайлін? Ти меекханка й наполовину прибрана донька верданно. Ніхто не був би кращим свідком.
— Я чула, кха-даре.
— Добре. Тож почуто.
Ласкольник розвернувся й пішов. Лише за мить вона відчула сморід крові та паленого м’яса, який тягнувся за ним.
Кожен сам несе свій камінь.
І все, що з ним пов’язане.
ОЦЕ НАША ЗАСЛУГА
Небо ще залишалося темним, а з гір дув холодний пронизливий вітер, коли Дерван вийшов із заїзду. Запахнув кожушанку, дихнув у захололі долоні, енергійно розтер їх. Мерзнув. Зима ніяк не бажала відступати, нагадувала про себе, а особливо в такі ночі, як ця, сріблячи памороззю землю. Цей старий скнара Омераль не дозволяв розпалювати піч частіше одного разу на день, тож вилазити з ліжка блідим світанком було серйозним викликом.
Ранкові обов’язки Дервана були прості: нагодувати тварин у хліві, принести дров від шопи, розпалити пічку в кухні та поставити воду на кашу. Усе мало бути готовим, перш ніж прокинеться решта мешканців. Така вже доля наймолодшого парубка в заїзді.
Дві корови та чотири кози не вимагали надто багато праці: трішечки сіна й одного цебра води повністю їм вистачало, дерево було порубане, а криниця — не надто глибока. Зазвичай все порання тривало десь чверть години.
Він підвів погляд, уважно оглядаючи стіну густого лісу, який, хоча й на відстані десь в половину милі, постійно будив у ньому незрозумілий страх. Дерван не любив того лісу, уникав його вдень, боявся вночі, а найбільший страх він відчував саме напередодні сходу сонця. Може через те, що ліс видавався особливо грізним, наче велике похмуре чудовисько, яке розкинулося під ногами могутніх гігантів і щомиті готове кинутися йому в горлянку.
Здавалося, над лісом каменем можна докинути — висіли Олекади. Висіли, похилені уперед, похмурі й неприступні. Дикі вершини, чорні на тлі вже освітленого неба, виглядали як фрагмент декорацій у величезному театрі тіней. За годину, коли посвітлішає, гори являть свою форму, відкриють світові порепані скелясті обличчя, насміхаючись з весни білими шапками, покажуть щербаті перевали, ніби лагідні, але такі ж непрохідні, як і обривчасті урвища.
Він широко позіхнув. Власне, Дерван любив ці вранішні миті. Жодних криків, штурханини й постійного підганяння на роботу. Він міг працювати в тому темпі, в якому йому було зручно, і ніхто йому через це не докоряв. Міг зупинитися, коли хотів, задивившись у бліде небо, обігріти долоні біля розпаленої пічки. Якусь хвилинку міг уявляти, що лишився сам-один у заїзді, що трійця інших парубків, старий Омераль та його буркотлива, злостива дружина зникли, виїхали, залишивши його самого. Тоді він міг би бути щасливим, і навіть стара каша, намащена кількома шкварками, смакувала б йому краще.
Позіхнув знову й рушив до хліва. Стоячи в дверях та ігноруючи нетерпляче помукування корів, кинув оком на дорогу, до якої притулився заїзд.
Двадцять чотири стопи завширшки й чотириста дванадцять миль завдовжки. Таким був цей тракт, який починався біля підніжжя Кременевих гір, перетинав Ґоденську височину, Ловен, Лав-Онее, аби закінчитися в Дюлевеї, біля східного кінця Ансар Kipper. Праця, вкладена в будівництво цієї дороги, перевищувала будь-які людські очікування. Бо меекханці не визнавали існування чогось на кшталт природних перешкод. Аби хтось провів вздовж тракту лінію — виявилося б, що протягом усієї довжини дорога не відхиляється від ідеальної прямої більш ніж на пів милі. Та й це могло статися радше через помилки у вимірюванні, аніж через сили природи. Надто прямовисні узгір’я прокопувалися, річки перестрибувалися мостами, багна осушувалися, засипалися озера й прорубувалися похмурі ліси.
Дерван знав від купців, які мандрували вздовж східних провінцій, як виглядає увесь тракт; знав також і те, як його будували, але все одно ледве міг собі це уявити. Гігантські армії робітників, які, наче мурашки, проривають шрам на обличчі світу. Причому — роками поспіль. Перш ніж він потрапив сюди, мешкав поблизу каменоломні, звідки брали матеріал для будівництва, й на власні очі бачив, що всі оповістки про впертість південців були правдою. Лише вони могли зробити щось таке: вирвати, видряпати половину гори, а потім перенести її на нове місце й покласти на землю у вигляді кам’яних плит. Завжди, коли він виходив на дорогу, пізнавав мало не містичне відчуття: ого, це він іде горами, людською силою пониженими до рівня землі. І все лише для того, аби мати змогу торгувати.