Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 22)
Вона майже випустила кухоль з руки. Йавенир помирає. Це… це майже неможливо. Батько Війни був завжди, скільки себе пам’ятала. Жив десь на сході, в наметі із золоченого шовку, звідки розсилав кінні загони грабувати і вбивати. У дитинстві вона уявляла його собі гігантською, товстою, як вепр, потворою, що сидить на стосі подушок, а на сніданок жере печеню з меекханських дітей. Пізніше це уявлення не надто сильно змінилося. Йавенир був… постійним і незмінним, наче сходи й заходи сонця. Ймовірність, що він звичайний смертний, який може сконати, як і всі інші, була майже неймовірною.
— Сучому сину має бути десь під дев’яносто.
— Ага, Файлене, може, це не зовсім так, але ми не знаємо точно. Та й сам він, напевне, не пам’ятає, коли народився, — кха-дар іронічно скривився. — Захворів десь рік тому й навіть найпотужніші жереб’яри не можуть йому допомогти. Але в його віці це абсолютно не дивно. Що важливіше, це вірна відомість. Кілька людей померли, щоби її доставити, бо останній рік вісті про хворобу Батька Війни — це найбільша таємниця Золотого Намету.
Ласкольник повернувся до них боком і почав проходжуватися. Три кроки вліво, поворот, три кроки вправо, поворот. Під час довгих промов він завжди ходив, а тому, схоже, очікувалось тривале пояснення.
— Але три або чотири місяці тому плітка пішла світом, а разом із нею — клопоти… — він завагався, наче не розуміючи, з чого почати. Нарешті зупинився і виставив перед собою розчепірену долоню.
— Вам відомо, що є п’ять Синів Війни: Аманеве Червоний, Кайлео Гину Лавйо, Каг Дану Кредо, Завир Геру Лом із клаххірів та Совиненн Дирніг, — після кожного прізвища він загинав один палець. — Разом ця п’ятірка утворює військовий кулак Йавенира. Але з двома Синами є клопіт. Аманеве — це ґлиндой, плем’я якого приєдналося до се-кохландійців понад сорок років тому. Совиненн — напівкровка-ковенг, командує тим, що залишилося від племен, які раніше мешкали на нашому кордоні. По-перше, вони не се-кохландійці та лише теоретично мають право боротися за титул Батька Війни. По-друге, обидва вони завдячують своєю позицією виключно Йавениру, а новий Батько Війни необов’язково захоче визнати їх за Синів. По-третє, вони люто ненавидять інших трьох командувачів.
Він зробив паузу і знову рушив. Кайлін усміхнулася під ніс — що б там не було, але промовцем Ласкольник був поганим. Якщо й любив щось менше за довгу балаканину, то хіба ситуації, коли йому самому доводилося багато теревенити.
Якусь мить панувала тиша.
— Будуть різатися? — Дагена кинула питання легко, немов ішлося про ігри малих дітей.
Ласкольник зупинився на половині кроку.
— Ми сподіваємося на це… Сподіваємося на битву поміж Синами Війни, щойно над Золотим Наметом з’явиться зламана стріла. А потім, коли все стихне, а переможець витре ніж об одяг переможених, очікуємо, що він спробує вирушити на захід. Бо нічого не цементує владу серед кочівників краще за добру війну, що приносить купу трофеїв, — він замовкнув і навіть у темряві було помітно, як у нього грають жовна.
Всі чекали. Нарешті Кошкодур кахикнув.
— А що на це Батько Миру? Й Сини Миру? Чи вони не повинні щось там говорити стосовно таких справ?
— Батько Миру не виходить із Золотого Намету вже тридцять років. Сини Миру — також. Відсуваючи їх від влади, Йавенир скористався тим фактом, що ніхто ніколи не укладав формального миру з Імперією. Ми навіть не знаємо, чи вони досі живі. Коли кочівники вирушать, Меекхан має сам дати собі раду.
— Але ж це не ми їх затримуватимемо, правда, кха-даре? Нас трохи замало.
Командир усміхнувся собі під вусом.
— Якщо буде така потреба — що ж, така наша служба. Навіщо ж ми стягуємо сюди гвардійські полки? Показуємо ікла й сподіваємося, що цього вистачить. Але тут, на Сході, гра розпочалася вже якийсь час тому. Сини Війни переміщають вірні собі загони таким чином, щоб якомога швидше кинутися ворогам до горлянки. Крила Блискавок, жереб’яри й менші шамани літають туди-назад усіма Степами. А найкумедніше те, що всі всіх запевняють у своїх найкращих намірах, — він усміхнувся ширше. — Найближче до кордону розташував свої війська Совиненн Дирніг, найслабший із Синів Війни, і командує такою собі збираниною напів скорених Йавениром племен і родів. Ми вважаємо, що він має десь зо три тисячі вірних собі Блискавок, десять-дванадцять тисяч легкої кавалерії, кількох жереб’ярів і жменьку племінних шаманів. Власне, він може бути впевнений, що наступник Йавенира, ким би той не виявився, протягне його труп Степами, бо решта братів його не люблять. Тож він намагається озброїтися, всюди розсилає посланців, шукає союзників. Не може розраховувати на титул Батька Війни, тож найохочіше відірвав би від се-кохландійських земель територію в сотню миль на схід від Амерти й оголосив би себе великим вождем. Але, як я й казав, гра вже ведеться, і він — не єдиний гравець.
Він знову зробив паузу, наче опинився на місці, звідки вже не знав, куди рухатися. Засопів та роздратовано замахав руками.
— Яка гра, кха-даре? — Дагена вирішила, що необхідно прийти йому на допомогу.
— Хтось із братів розмістив за його спиною ножа. Ми не знаємо, хто саме, але вважаємо, що тільки-но почнеться забава, Совиненн першим віддасть душу богам. А ми хочемо цей ніж вибити з руки, яка його тримає.
Запанувала тиша. Схоже, Ласкольник вирішив, що сказав усе, що хотів. І промовцем він таки був настільки ж кепським, наскільки був добрим кавалеристом.
— Кха-даре, — Кошкодур знову кахикнув, переступив із ноги на ногу. — Але я не все зрозумів. Давайте по черзі: що ми шукаємо?
Командир окинув його похмурим поглядом.
— Хочеш помінятися зі мною, Сардене?
— Та ні, кха-даре. Але я не надто розумний, тож хочу упевнитися, чи я все зрозумів добре. Готується громадянська війна поміж кочівниками?
— Так.
— У будь-який момент?
— Так.
— Те, що сьогодні сталося, має зв’язок із тим?
Схоже, їм трапився настільки ж добрий промовець.
— Так.
Чаардан зашумів і замовкнув. Те, що сталося… усе це вигнання їх з гарнізону було якимсь… спектаклем?
— Про що тут ідеться?
— Ми вважаємо, що в Ланварені ховається сильний загін Блискавок, який, найімовірніше, належить Завиру Геру Лому, із двома, а можливо, й трьома жереб’ярами. Загін, який має вдарити в Совиненна тієї миті, коли Сини Війни офіційно зчепляться. Совиненн пересунув загони на схід своїх земель, розраховуючи, що Імперія прикриє йому спину, але Блискавки Завира якось прослизнули й тепер сидять тут. Коли рушать — матимуть перед собою вільний шлях і легко дістануться Совиненна.
— Наскільки сильний цей загін?
— П’ять, а може, шість а’кеерів.
— Звідки про це відомо?
Кайлін не зауважила, хто це запитав, але всі голови майже одночасно кивнули. Ласкольник знизав плечима.
— Щодо кількості ми не знаємо точно. Військові чародії щось відчувають. Щось перешкоджає. Обережні порушення в найближчих Джерелах. Балаканина магів. Але останні чотири місяці поблизу від Ланварена зникли чотири патрулі, вислані з гарнізону. Два складалися з гвардії, два — з нерегулярів. В останньому було сорок коней, чаардан Калега-кон-Бертиса, він мав із собою мага. Навколо немає такої сильної банди, щоби загорнути й вирізати до ноги такий загін, не кажучи про тих, що зникли раніше, — він знову почав проходжуватися. — Разом ми втратили понад сто коней. Хтось би втік, хтось би вирвався, хіба що переслідувачів було по-справжньому багато і їм допомагали б чарівники. Тому ми сподіваємося на п’ять або шість а’кеерів, але не на більше, бо тутешня місцина не прогодує такої кількості коней, та й нападів на купців і села не було. Ми очікуємо на Блискавок, бо для такої місії я б і сам обрав кращих з найкращих. Самі по собі Вершники Бурі значать не надто багато, але жереб’яри…
Він міг не закінчувати. Шамани кочівників були потужними й небезпечними.
— Шість а’кеерів, — Кошкодур кивнув, наче щось підраховував. — Сімсот-вісімсот коней. Троє жереб’ярів. Гм, не хочу наріка-ти, кха-даре, але нас точно малувато. Вони проковтнуть нас, як вовк мишу. За чверть години.
— Якщо ми трохи їх поганяємо — ні. Тому ті, хто наважаться поїхати, мають розгрузити коней — треба залишити тут в’юки, їдло, корм, запасні ковдри й одежу. Взяти лише трохи води й кілька жмень вівса.
— Жоден кінь не обжене стріли.
Ласкольник зупинився та дивно посміхнувся.
— Я не думаю, що вони стрілятимуть, діти…
Вранці, після нервової та неспокійної ночі вони рушили прямо поміж пагорбами. Перед самим світанком Ласкольник зібрав усіх і ще раз повторив, що кожен, хто хоче, може повернутися. Йому відповіло кілька насмішкуватих пирхань. Чаардан — це чаардан, його не кидаєш, щоб урятувати шкуру.
Їхали ступом, щоби спокійно розігріти коней, зі зброєю в руках і спостерігачами, розставленими широко по боках і попереду. Загін поглинав милю за милею. Здавалося, що ще до вечора вони спокійно проминуть Ланварен і виїдуть на тракт до Літрева.
Були приблизно на пів дороги, коли Янне Неварив, який їхав попереду, затримався й підняв ліву руку. Проблеми.
Вони виїхали на вершину пагорба й вже знали, що все погано. За якихось триста ярдів попереду з імли, що лежала в неглибокій долинці, почали виринати рівні шеренги кінноти. Довгі списи й високі шоломи, увінчані кінським волоссям, мигдалеподібні щити. Блискавки Завира з клаххирів. Саме так, як передбачував Ласкольник.