Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 21)
І тепер молодий вовк із піною на писку виганяв старого зі своєї території. Незважаючи на закони гостинності й на той факт, що він сам його і запросив.
Вони від’їжджали з гарнізону в сутінках. Горизонт уже ковтав скривавлений краєчок сонця, глибокий пурпур барвив вечірнє небо. Вечір був гарним — аж важко було повірити, що в кількох милях звідси лежить кордон, з-за якого будь-якої миті може вдарити дика армія. Але ніхто про це не забув, і оскільки вони виїжджали в степ проти ночі, чаардан ішов у бойовому шикуванні з двома вершниками, що їхали у ста ярдах попереду. Усі — зі зброєю під руками та з очами, що стежили навіть з-за потилиці. Двадцять чотири вершники — це багато й мало водночас. Багато, якщо вони налетять на звичайний в цих землях загін розвідки в кілька чи навіть у кільканадцять осіб. Мало, якщо натраплять на повний а’кеер. Хоча останнє було не дуже ймовірно. На терени, де перебував цілий полк, се-кохландійці вислали б або кілька шпигунів, або ціле бойове Крило, в якому налічувалося б принаймні тридцять а’кеерів. Проте це було б рівноцінно оголошенню війни, через що в їхнього чаардана виникли б інші проблеми, ніж безпечне повернення додому.
Солдати, які стояли на брамі, ані словом не прокоментували, що чаардан Ласкольника виїжджає з табору. Новина вже рознеслася, і вартівники обмежилися лише тим, що віддали честь. Жоден не обізвався.
Кайлін їхала в центрі колони, тримаючи шаблю під рукою, та розглядалася навколо, скориставшись останніми промінцями сонця. Слова «Великі Степи» трохи збивали з пантелику, бо їхнє звучання викликало перед очима розлогі, рівні, наче стіл, порослі травами простори, де лише зрідка поставав якийсь позабутий курган. Насправді частину Степів становили узгір’я, часом прорізані глибокими ярами та розпадинами. Там було легко ховатися й організувати засідку, тож у таких місцинах часто сиділи озброєні банди.
Шлях, яким вони вирушили на північ, в бік Літрева, спочатку вів прямо, і лише в кількох милях перетинав територію, яку місцеві називали Ланвареном. Ланварен мав тридцять миль завдовжки та понад двадцять п’ять завширшки, через що багато років був природним сховком для баніт різного виду. Меекханський тракт перетинав його в меекханському стилі, ріжучи на простріл пагорби та перестрибуючи мостами через розпадини. Але під час війни всі мости були знищені, а пізніше більшість дорожнього каміння також повиривали, або використати для відбудови міст і сіл. Захисні стіни виявилися важливішими за шляхи, через що мало не весь шлях, який вони мали подолати, був дикими землями. Для них це не було новиною, але Кайлін все одно через це злилася.
«Ні», — зізналася вона собі за мить.
Не через це.
Бердеф зник. Не з’являвся вже три дні, від тієї миті, як вони під’їхали до гарнізону, і вона не розуміла чому, тож починала дратуватися. Але навіть це не було істиною. Вона вилаялася собі під ніс, притягуючи погляд Дагени. Не дратувалася — відчувала наближення паніки. Бувало так, що Бердеф міг не показуватися навіть кільканадцять днів, але вона завжди інстинктивно відчувала його присутність. Адже не мала озиратися на власні сідниці, щоби знати, що її зад досі на місці. А зараз вона мала таке відчуття, ніби в неї щось ампутували. Місце пса зайняла пустка, мов… мов він пішов назавжди. Це тому вона була такою роздратованою, тому той пихатий чародій грав у неї на нервах, хоча, якщо подумати, він просто намагався таким недоречним чином бути ввічливим, і тому вона злилася на командира Сьомого. Виграла дюжину пляшок вина, але віддала б удесятеро більше, аби знову відчути знайому незриму присутність.
— Що діється?
Дагена нахилилася, придивляючись до неї своїми чорними, трохи розкосими очима.
— Нічого.
— Справді? Але ж я бачу. Погані передчуття?
Якийсь час вони їхали мовчки, Даг не наполягала на відповіді.
Це перевага спокійного ходу розлогими степами, де проста розмова могла розтягнутися на довгі години й багато миль. Немає потреби поспішати.
Нарешті Кайлін поволі кивнула. Йшлося не лише про Бердефа. Авжеж, вона мала погані передчуття, але не могла їх чітко окреслити.
— А ти? Ці твої чудові племінні прикраси щось кажуть? — запитала.
Дагена мовчки потерла шматочок кістки, який носила на шиї.
— Ти колись бачила Велике Бездихання?
Здається, розпочиналася розмова, що складається з обміну питаннями.
— Ні, — відповіла вона. — Але дядько розповідав про таке. Велике Бездихання, безвітряна завіса, тиша перед бурею. Це називали по-різному. Коли у степах починався сезон ураганів і вихорів — раз на кільканадцять років з’являвся смерч, який називали знищувачем міст. Це була справжня потвора, яка могла мати двадцять ярдів в основі та вкручуватися в небо із такою люттю, що могло здатися, ніби під тим натиском тріщить сам небосхил. Казали, що появі такого смерчу передував момент, коли все оповивала абсолютна тиша. Тварини й комахи тікали чи ховалися в найглибші нори, повітря застигало, світ завмирав у непорушності. Велике Бездихання.
— От від певного часу я щось схоже й відчуваю, Кайлін. Немов кожної миті небо готується впасти мені на голову.
В очах кочівниці не було ані тіні посмішки. Дагена непокоїлася, до того ж сильно. Кайлін закліпала і чи не вперше за три дні уважніше придивилася до приятелів. Кошкодур їхав, трохи горблячись, і був настільки напружений, що його біцепси мало не проривали кілець кольчуги. Лея, маленька та неслухняна Лея, яка перемогла у перегонах і яка зазвичай прикрашала кожну подорож нескінченною балаканиною, мовчала, відколи вони покинули гарнізон, а в сідлі сиділа так, наче хотіла пустити чвалом свого прудконого коника. Файлен, один із найкращих рубайл у чаардані, вдягнув на руку щита, а меча тримав спертим об луку сідла. Ландег задумливо брякав тятивою, притримуючи двома пальцями накладену на неї стрілу. Сокира Ніяра колисалася, підвішена на петлі до його зап’ястка. Прокляття, та вона й сама тримала шаблю в долоні, а вони ж були в Імперії та спокійно поверталися додому.
Вона глянула на Дагену. Її подруга замість звичайної куртки надягнула
— Ну нарешті, — губи Даг насмішкувато розтягнулися. — А я вже думала, що ти проспиш всю розвагу.
— Яку ще розвагу?
Чорні очі розкрилися ширше.
— Кайлін, — сказала вона тихо. — Перш ніж ми в’їхали до гарнізону, кха-дар зібрав чаардан і сказав, що ми тут не затримаємося більш ніж на три дні, і щоби ми не починали пиятики та нічому не дивувалися. І якщо хто бажає, то може залишитися в гарнізоні, бо зворотній шлях може виявитися небезпечним. Пам’ятаєш?
Напевне, це було тоді, коли вони зупинилися за пів милі перед табором. За хвилину до того вона відчула, що присутність Бердефа, яка супроводжувала її роками, кудись зникла. Всі стояли в колі. Ласкольник щось говорив, а вона розпачливо тягнулася своїми відчуттями навсібіч.
— Пам’ятаю, — сказала вона спокійно. — Просто трохи непокоюся. Як вважаєш, про що йдеться?
— А я знаю? — Дагена сіпнула плечима. — Але ми станемо табором за перехрестям, і тоді кха-дар, можливо, трохи нас просвітить. А поки — тримаймо очі розплющеними.
Місцем постою вони обрали невеличку котловину. Вона радше нагадувала діру в землі, ніж яр, який дав би їм притулок, але вистачило й цього. Захищала від вітру, а якщо вони розпалять вогнища — ніяка зрадницька іскра не викаже непроханим гостям їхнього місцезнаходження.
Ласкольник в’їхав туди першим, зупинився посередині та розвернувся до загону. Якусь мить придивлявся до кожного з них.
— Звідси до гарнізону чотири милі. Якщо хтось щось забув — може повернутися.
Ніхто не зрушив із місця.
— Добре, — кивнув кха-дар. — На світанку я перепитаю ще раз. Тож до роботи. Ночуємо тут, виїздимо до світанку. Варта — по шестеро. Кошкодур і Риута визначають черговість. Зброя — під руками. Не думаю, що мають бути проблеми, але краще підстрахуватися.
Дагена підняла руку.
— Які проблеми, кха-даре?
— Дійдемо до цього, донечко. По черзі. Коней розсідлати, нагодувати й напоїти. Лише два вогнища. Тільки на годину. Потім — збір.
Злазячи з сідла, Кайлін сягнула умислом навколо. Нічого, пустка. Втратила Бердефа.
Наступну годину зайняли звичайні табірні справи. Вона зняла сідло, вичистила коня, надягла йому на писок торбу із вівсом. Потім допомогла Леї викопати яму, в якій вони розпалили невеличке вогнище. Сушені кінські кізяки горіли повільно, майже на даючи диму. Над вогнищем поставили невеличкий казан, кинули в нього кілька жмень сушеного м’яса й трав. Ніч не обіцяла холоду, але було варто розігрітися перед ночівлею на землі.
Потім Ласкольник промовив кілька слів, і весь чаардан знову згромадився навколо нього. Кайлін, тримаючи в руці кухоль із супом, дивилася на командира. — Ну добре, діти, — чоловік блиснув зубами. — Час на пояснення. Поки ми тут стоїмо, Йавенир Дитина Коней, Батько Війни се-кохландійців, той старий сучий син, який виточив нам стільки крові, помирає.