Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 23)
— Один. Два. Три, — рахував упівголоса Кошкодур. — Принаймні три а’кеери. Десь чотириста коней. Перед самим носом у Сьомого.
Чоловік раптом широко усміхнувся із дещо диким виразом на обличчі.
— Нагадайте мені, навіщо я це роблю?
— Напевне, тому що ти дурнуватий і шалений, — Кайлін сунула шаблю до піхов та взялася за лук. Обкрутила віжки навколо луки кульбаки. — Як і ми всі.
— Це добре. А я вже боявся, що це через якусь дурнувату відвагу, геройство чи іншу хворобу.
Кочівники рушили в їхній бік.
Ласкольник вклав у губи свисток. Розворот. Розсипом. Галоп. Вони розвернулися й помчали.
Триста ярдів, які відділяли їх від се-кохландійців, — це чимало, особливо якщо зважити, що напасники мали пройти їх угору, а їхні коні, напевне, не були розігрітими. Тому коли вони нарешті виринули з-за пагорба, відстань, що розділяла обидва загони, збільшилася до чверті милі. Але Блискавки не відмовилися від погоні. Загін рушив за ними, його фланги відразу розтягнулися й вигнулися в широкий півмісяць. Кайлін кинула оком позаду себе. Схоже, це буде довга, виснажлива погоня. На конях не було стьобаних панцирів і, як вона добре бачила, до сідел не були приторочені жодні сакви чи інші пакунки. Блискавки знали, що будуть переслідувати легку кавалерію, і приготувалися до цього. А якщо так, то, напевне, і коней взяли найкращих для такої гонитви.
Тобто вони добре знали, кого гнатимуть. Вона заскреготіла зубами. Ласкольник знову мав рацію.
— І чому ж вони не пригостять нас стрілами?
Дивно, але Кошкодур виглядав щиро заінтригованим. Наче це питання стосувалося когось іншого.
— Бо вони знатимуть, за ким женуться. І будь-якою ціною намагатимуться взяти його живим.
— Ніби чому?
— Бо я, Сардене, — Генно Ласкольник, генерал Першої Кінної армії, переможець Битви під Меекханом, Сірий Вовк, — кха-дар говорив так, наче йшлося про іншого Генно Ласкольника. — І хто б там не командував Блискавками Завира, він знає, що так він може мати славу, яка проживе в Степах і сто років, бо переможець Сірого Вовка залишиться безсмертним. Якби зустріли звичайний роз’їзд, то могли б його проігнорувати, але такій спокусі точно не зможуть протистояти. А якщо мене схоплять живим… — він стенув плечима. — Моє ім’я досі має достатню силу, аби навіть Імперія з ним рахувалася. Маючи Ласкольника, можна виторгувати викуп або навіть нейтральність Меекхану. А за потреби зробити так, аби я помирав довго й болісно.
— Аби тільки вони нас не проґавили, кха-даре.
— Ні. Не проґавлять. Я ладен закластися на свого коня на те, що Блискавки мають когось у гарнізоні.
Чаардан забурмотів.
— Тихо, — Ласкольник звів долоню. — Як я й казав, за останні місяці ми втратили на пагорбах чотири патрулі. Але командир Сьомого висилав їх туди більше тридцяти. Решта не відчула навіть кінських вітрів, не кажучи вже про загін Блискавок. Генерал ґон-Саве тоді задумався, чому одні загони зникли, а інші — ні. Дійшли висновку, що ті, яких було вбито, в’їжджали в Ланварен випадково. Повертаючись з об’їзду або ж заблукавши в сутінках. Солдати ще не знають цієї території добре, тож таке було цілком можливим. От і виходить, що коли висилали патруль на пагорби офіційно, то Блискавки знали про це й ховалися. Але якщо хтось в’їжджав туди несподівано, то міг на них наштовхнутися — і його вирізали.
У гарнізоні, окрім гвардії, є близько семи сотень нерегулярів і зо три сотні помічників, кухарів, стаєнних і навіть кільканадцятеро пастухів, бо військо має власні стада скотини, аби не бракувало свіжого м’яса. І я не закладуся головою за жодного з них.
Він замовкнув та повів поглядом навколо.
— Цей спектакль на пагорбі був для того, аби всі — від командирів хоругв до останнього пахолка — знали, що Ґенно Ласкольник був вигнаний з гарнізону й поїхав у Літрев. Через Ланварен.
Навіть зараз ми ночуємо тут, щоби вість точно дійшла до командира Блискавок. Вони знатимуть, кого переслідують, запевняю вас.
Він дико вишкірився.
— Тож луками вони скористаються в останню чергу.
Обидві групи галопували пагорбом униз, потроху розганяючись. Попереду мали неглибоку долинку й новий підйом. Тут відстань між переслідуваними й переслідувачами повинна була зменшитися, бо на якусь мить чаардан Ласкольника галопуватиме вгору, а кочівники, швидше за все, пустять коней у повний чвал. Це була добра можливість, щоби розігріти коней.
Спереду почулося кілька різких свистів. Луки. «Голки».
«Голки» й «шила». Як більшість степових вершників, Кайлін мала два сагайдака з двома різновидами стріл. Перший містив легкі стріли із широкими, довгими й гострими як бритви наконечниками, другий — важкі, приблизно вдвічі масивніші, з гранчастими й короткими наконечниками. Легкі — «голки» — неслися майже на триста ярдів, важкі — «шила» — не більше, ніж на сто п’ятдесят. Перші добре ранили коней та людей, другі — з п’ятдесяти ярдів дірявили кольчуги, а людину без обладунку прошивали навиліт. Голки щоби колоти, шила — пробивати, як казали в Степах. Те, що Блискавки зняли зі своїх коней стьобані панцирі, могло бути помилкою.
Чаардан полетів дном долинки й почав сходити пологим схилом. Але йому довелося сповільнитися, щоби коні не втратили надто багато сил. Якщо тутешня місцина була такою, як і раніше, то попереду на них чекало ще чимало таких пагорбів і долин.
За спиною вони почули цокіт копит. Це а’кеери, які їх переслідували, перейшли у чвал, намагаючись максимально зменшити відстань і набрати розгін, аби таким чином здолати більшу частину схилу. Вона озирнулася. Півмісяць утратив форму, — його лівий фланг виразно відставав. Або ж вони натрапили на важкі терени, або командир а’кеера знав щось, про що вони не мали поняття.
Почулися два короткі свистки, що закінчилися протяжною треллю. Праворуч. Чвал.
Вони завернули одночасно, наче зграя птахів у повітрі, й похилилися над кінськими шиями. Понеслися разом, допасовуючи швидкість своїх румаків до коня Ласкольника. Вітер в обличчя, стукіт копит, м’язи коней, що працюють так, немов цей чвал мав би занести їх на інший кінець світу. Незважаючи на небезпечність ситуації, незважаючи на кількасот смертельних ворогів, що сиділи в них на карку, Кайлін хотіла верещати від диких радощів.
Ох! Як же вона це любила!
Гнали стрімголов у бік схилу, а праве крило погоні невблаганно наближалося до них. Вже майже можна було роздивитися обличчя, вона могла їх собі уявити: затяті, зосереджені, безжальні. Двісті ярдів.
Свист. Зараз! Вона натягнула лук і на повному ходу, в мить, коли всі копита Торина відірвалися від землі, послала їм стрілу. Як і решта чаардану. Ласкольник ніколи не наполягав, аби всі його вершники влучали з сідла із відстані ста кроків у мішень розміром із долоню, як начебто робили найкращі лучники се-кохландійських загонів. Йому вистачало, аби вони влучили в коня.
Ефект виявився саме такий, якого вона й очікувала від «голок»: кілька коней заіржали та сповільнилися, ще кілька спіткнулися, двоє чи троє не втримали рівноваги й на повному чвалі полетіли сторчма. Кайлін сумнівалася, що після такого хтось із них зумів би встати.
Вони розминулися з головою погоні на дистанції десь у сто п’ятдесят ярдів і за свистком повернули ліворуч, під гору. Тієї миті з-за пагорба, в місці, до якого вони спочатку їхали, вихопилася принаймні сотня кочівників. Якби Ласкольник не наказав їм звернути, вони би влізли точно під аркани.
Чотири, принаймні чотири а’кеери брали участь в погоні. І зовсім не було схоже на те, що вони мають намір відступати. Чаардан вилетів на хребет узгір’я та понісся далі. Починалася вбивча гонитва.
Ласкольник повів поглядом навколо, на мить затримуючись на кожному обличчі.
— Будуть гнати нас так довго, аж поки попадають наші коні.
Вони сидять тут вже місяцями, тож, напевне, непогано вивчили ці пагорби. Я не маю наміру змушувати когось, аби він брав участь у цій розвазі, бо існує ризик, що в них вийде. І…
— Навіщо бігати із ними навипередки, кха-даре? Чи не краще прочесати Ланварен військом?
— Чим, Дагено? Одним полком і жменькою чаарданів, які в нас тут є? Пагорби — це більш ніж сімдесят квадратних миль. Мені й самому знадобилося б двадцять тисяч коней, аби докладно обшукати цю місцину. Та й тоді я не був би впевнений, що мені це вдалося. Коли в Степах вирує бій, не вистачить і цілої кінної армії, аби вистежити кілька а’кеерів. Ні. Ми маємо влаштувати полювання з принадою. А принадою будемо ми, — скривився він. — Готуйтеся, діти, до довгої погоні.Вона не думала, що це триватиме аж так довго.
Гнали пагорбами й долинами, перестрибували над якимось кволими струмками, били копитами в намул біля їхніх берегів, аби за мить продиратися хащами та сухим бадиллям, здіймаючи за собою куряву аж до неба. І так раз за разом. Переслідувачі не мали наміру відмовлятися від гонитви.
Кайлін потягнулася до сагайдака по останню «голку» й кинула поглядом на коників Дагени, Леї, а потім — на решту чаардану. Всі мали добрих коней — найкращих, яких можна купити за гроші, здобути в бою або вкрасти; таких, яким багаторазово довіряли власне життя й які нерідко виносили їх з тарапатів. Але цього могло й не вистачити. Це не була територія, по якій можна просто пуститися чвалом, ринути вперед — і нехай переможе сильніший. Кляті пагорби, що поросли кущами, паршиві намоклі трави долини, що росли поміж ними. До того ж — потреба постійно рухатися вгору та вниз, вгору та вниз і знову вгору. Така гонитва вбила б будь-якого слабшого коня, але й деякі з їхніх румаків вже починали хрипіти. Зате коні се-кохландійців…