Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 24)
Кайлін вже не озиралася, бо те, як бігли ці тварини, просто лякало. Коні виглядали так, наче взагалі не змучувались. Гнали уперед, тримаючи стрій: чи чвалуючи по дну долини, чи галопуючи на вершину чергового пагорба, але виглядали так, ніби тільки-но розпочали гонитву. Жоден із них не спіткнувся, не дихав важко, шерсть жодного не зліплювалася від спіненого поту.
Але се-кохландійці не давали їм передиху.
Щомиті від головної групи відривався менший загін і гнав чвалом, намагаючись обійти чаардан із флангу. Тоді вони також пускали коней із найбільшою швидкістю, на якій, якби хто спіткнувся, то скрутив би собі карк, а за мить переслідувачі відмовлялися від чвалу. А якщо ні, то втікачі розверталися та засипали їх стрілами, що зазвичай погано закінчувалося для кількох Блискавок, і тоді група переслідувачів таки сповільнювалася. Але перш ніж чаардан встигав втішитися тою тимчасовою перемогою, наступна група виривалася вперед і починала дихати їм у потилицю. І знову розпачливий чвал і безголоса молитва, аби жодне копито не потрапило в кролячу нору або на гострий камінчик. І знову наставала хвилька перерви, коли Вершники Бурі сповільнювалися. І так щоразу. Командир кочівників міг посилати у такі ривки нові й нові загони, змінюючи їх і заощаджуючи сили інших коней, але в чаардану таких можливостей не було. Рваний темп: чвал, лютий галоп, чвал, хвилька перепочинку, знову чвал — був убивчим. Скоро надійде час, коли їхні коні вже не дістануть із себе ані крихти сили. Тоді до них дістанеться група вершників, що висунулася найдалі, а потім — інші.
І візьмуть їх живцем.
Вони відстрілювалися різко й точно. І нехай родові духи верданно будуть свідками, що їхні стріли вибили вже кожного десятого коня, але се-кохландійці все одно не відплачували їм тим самим. Хоча мали луки й могли ними скористатися — не стріляли.
А коли Кайлін знову кинула оком назад, то побачила, що кілька вершників тримають у руках аркани й довгі списи, що закінчуються ремінними петлями. Як і казав кха-дар, вони хотіли взяти їх живцем.
Розуміння цього було схоже на крижаного хробака, що повзе вздовж хребта. Йшлося про Ласкольника, про Сірого Вовка, людину, яка затримала кінну се-кохландійську армію біля воріт Меекхану, розбила її та погнала назад, на схід. Це він був їхньою метою. Він був безцінним, але якщо лишиться живим. Та коли хтось інший потрапить їм до рук…
Усі ці думки пролетіли в її голові зі швидкістю стріли. Вона глянула на Дагену. Та, мабуть, думала про те ж саме, бо стиснула ліву руку в кулак і торкнулася губ, а потім грудей, посміхаючись із викликом. Через цей простий жест у Кайлін перехопило подих. «До останнього подиху, до останнього удару серця». Вона глянула Даг в очі й кивнула.
«Тільки скажи коли, сестро».
Коли ми розвернемо коней та ринемо назад, аби стикнутися з тією стіною заліза за нами й дамо іншим кілька хвилин.
Бо вона не мала сумніву, що цю гонитву мав пережити лише Ласкольник. Решта чаардану стане щонайбільше розвагою для зморених воїнів. Дико вишкірилася. Вона дасть їм трохи більше розваги, ніж вони того прагнули.
«Якби зі мною був Бердеф, то її могло стати стільки, що пізніше вона би їм снилася», — подумала. Але, може, це й на краще, що він зник. Незважаючи ні на що, було б трохи егоїстично забирати його на останню поїздку, яка виявиться короткою та болісною.
Свисток спереду відірвав її від похмурих думок.
Увага.
Чвал!
Дивовижно, але коні наче за нечутним сигналом самі витягнулися в божевільному бігу. Рушили вгору. Вершина наближалася в безумному темпі, вони проскочили її і…
Праворуч! Праворуч! Праворуч!
Вони звернули відразу за верхівкою, на кільканадцять секунд приховані від поглядів переслідувачів. Кайлін глянула в той бік, куди їх гнали: наступна долинка, наступний пагорб. Їй починало здаватися, що се-кохландійці женуть їх по колу.
Але тепер вони щосили чвалували поперек схилу. І реагували на наступні накази. Клин. Тісно. Шаблі.
Чаардан, який ішов у нещільному шику, згрупувався, збився у стрій, схожий на наконечник списа. «Ох», — промайнуло в її голові, — «але ж вони й добрі в цьому». Ласкольник не наполягав, аби брати до себе найкращих рубайл чи лучників, але якщо йшлося про маневри — наказував їм тренуватися до сьомого поту. І вони тренувалися, бо були в чаардані Сірого Вовка. І зараз нічим не поступалися імператорській гвардії або й самим Блискавкам. Перш ніж пронестися сто ярдів повним чвалом, вони перетворилися із групи з нещільними рядами на збитий клин із двома вершниками попереду й шістьма в основі строю.
Тепер вони йшли стремено до стремена так, що від першого й до останнього вершника можна було б пройти, переступаючи по кінським спинам. На чолі в першій десятці були Ласкольник, Кошкодур, Файлен, Ніяр та кілька інших рубайл з великими, масивними кіньми. Решта зосередилися за ними. Луки пішли до сагайдаків, у руках заблищали шаблі, мечі й сокири. Торин вишкірив зуби, незадоволений таким тісним строєм, але коротким ривком віжок Кайлін закликала його до порядку. Немає часу на розваги.
Правий фланг се-кохландійського півмісяця вилетів з-за пагорба в розпорошеній формації. Напевне, кочівники сподівалися черговий раз побачити жертв, що галопують униз, аби за мить важко, зі щоразу більшим зусиллям подолати наступний пагорб.
Чаардан, що чвалував поперек схилу, вдарив під прямим кутом у Блискавок, як сталевий молот у кілька нещільно складених цеглин. Ті коні, які опинилися просто навпроти втікачів, були зметені разом із вершниками — в мить зіткнення загін Ласкольника мав силу, напір і масу чотирьох коней, які ідуть бік-о-бік. Лише кам’яний мур міг би їх втримати. Поки клин пробивався назовні, все інше перетворилося на короткий вир, що тривав буквально один удар серця. Жоден із Вершників Бурі не мав у руці шаблі чи сокири. Ті, що їхали на фланзі, мали довгі списи з петлями на кінцях і аркани, абсолютно непридатні для бою обличчям до обличчя. Кайлін махнула шаблею вбік, розтрощуючи плече се-кохландійцю, який майже виїхав на Торина, хльоснула в голову якогось коня і вже була назовні. А свисток підганяв.
Розпорошитися! Швидко! Швидко! Швидко!
Тож вони похилилися в сідлах і погнали шаленим, диким чвалом.
Вже останнім, як зрозуміла вона, побачивши, що один із коней затинається, відновлює рівновагу й затинається знову. Шерсть тварини блищала, наче хтось вишмарував її олією. Його вершник, Янне Неварив, був мовчазним, лагідним гігантом із флегматичним характером. Він умів махати своєю сокирою, як тростинкою, і Кайлін вже доводилося бачити, як Янне розрубує нею шоломи й розбиває щити. Мав статуру професійного борця, тож його кінь ніс на спині вдвічі більшу вагу, ніж Торин. Навіть від такого сильного жеребчика не можна було вимагати більшого.
Вони зустрілися поглядами, і дівчина на мить відчула тиск кістлявих пальців на серці. У погляді чоловіка не було нічого, крім згоди із долею. Він сам обрав її, бо поїхав за Генно Ласкольником, тож ні про що не жалкував. Послав їй смутну посмішку, кивнув кудись уперед і приклав лівий кулак до вуст і грудей.
Вона вже знала, хто перший розверне коня, аби дати всім іншим кілька хвилин.
Позаду панував хаос. Вони захопили кочівників зненацька, вихопилися поміж крил півмісяця й втекли з пастки. Частина переслідувачів вже навіть зрозуміла, де саме поділася здобич. Коли вони виїхали з-за пагорба, то застали лише порожню долину та пошарпане праве крило. Командир а’кеерів, ким би він не був, по-требував кількох довгих хвилин, щоб зрозуміти, що сталося, й рушити знову в гонитву. А кожна секунда віддаляла чаардан від погоні.
Здавалося, що вони вперше отримали свій шанс.
На тупотіння копит, яке чулося за спиною, варто було озирнутися. Якусь мить вона просто дивилася назад, не в змозі збагнути, що бачить.
А’кеери, які гнали їх, винеслися з-за пагорба ідеальним шиком і пішли чвалом за ними. Та як пішли! Наче коні тільки-но побігли після довгого відпочинку й відповідному розігріву. По них не було видно, що за їхніми спинами лишилося чимало миль божевільної погоні. Кайлін вирішила, що вони перемінилися, що група, яка полювала на них, залишилася за пагорбом, а це якесь підкріплення, в останню мить введене в гонитву командиром Блискавок. Це була абсурдна, але хоча б трохи втішна думка. Відтак можна було дійти до висновку, що вони мали справу із живими людьми та справжніми тваринами, а не з чудовиськами, породженими в глибинах Мороку. Але ж якщо це той самий загін, який розпочинав облаву… З таким самим успіхом вони хоч зараз могли розвернути чаардан і дати їм останню битву. Поки коні й люди мають хоча б трохи сил.
Кінь Янне Неварина коротко заіржав і знову перечепився. Чоловік випростався в сідлі, роззирнувся, наче в останній раз прагнув натішитися видом Степів, та ласкавим жестом попестив румака по шиї. Потягнувся за віжками, прив’язаними до луки.
Біля нього раптово з’явився Ласкольник. Нахилився, торкнувся шиї плямистого жеребчика Янне й кивнув. Підняв свисток. Галоп! Розпорошитися!
Зламав стрій і сповільнився, хоча, здавалося, що такий маневр суперечить усьому їхньому досвіду.
Клусом!
На мить вона була впевнена, що не розчула. Мабуть, так подумали й інші, бо чаардан продовжував галопувати.