Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 26)
— Та й не було б добре, якби Завир Геру Лом та Совиненн Дирніг надто швидко вирішили б свій конфлікт. Завир ризикнув. Якщо йому вдасться, то він знищить конкурента першим ударом і забере його землю й, напевне, війська. Він збільшить свої сили й стане вдвічі небезпечнішим. Але якщо він втратить трьох жереб’ярів і кількасот Вершників Бурі, то може статися, що сили вирівняються. Тоді битва між тими двома може скінчитися по-різному. Тому ми бажаємо, щоб Завир втратив усе, що він сюди вислав, і тому ми мчатимемо з ними навипередки, поки не знайдемо всіх шаманів. Зрозуміло?
— А потім? Скажімо, я можу порішити один-два а’кеери, але щодо жереб’ярів, то не надто в тому впевнений…
Цього разу вона впізнала Ніяра. Але якось ніхто не розсміявся з кепського жарту.
— Власне, кха-даре, якщо ми їх знайдемо — то що буде? — Кошкодур почухав потилицю, дивно кривлячись. — Нап’ємося пива? Запросимо їх додому? Порозповідаємо веселі історії, як під час зустрічі старих приятелів?
Ласкольник усміхнувся у вуса.
— Ні. Коли ми їх зустрінемо, то вб’ємо всіх до одного. Нехай Завир із клаххирів подумає над тим, що сталося з його людьми. Нехай вагається та діє обережно у незнанні, що відбулося. Чи то жереб’яри зрадили його, чи то загони перейшли на бік Совиненна, чи то він довідався про все та змів їх з поверхні землі? А якщо він довідався, то чи мав настільки гарних шпигунів, що знає тепер всі плани ворога? І так далі. Нехай роздумує та вагається.
Чаардан зашумів і стихнув.
— І ні, ми не зробимо цього самі, хоча я й вірю, що ви дуже цього б хотіли. Сьомий піде за нами. Наше завдання — притягнути на себе всю увагу Блискавок та їхніх шаманів. Щоб вони не могли розіслати розвідку, щоб жереб’яри використали все, що мають, і були смертельно втомленими, коли вдарять наші. Тільки тоді полк підійде до них непомітно. Це схоже на полювання на ведмедя, коли один мисливець репетує й привертає до себе увагу звіра, а інший заходить зі спини й стромляє йому в бік рогатину.
Ласкольник припинив усміхатися.
— Але може так статися, що нам це не вдасться, діти. Можемо прорахуватися із силами. Тож хто хоче, той нехай завтра вранці повертається до гарнізону. Бо якщо план не спрацює, до завтрашнього вечора ми всі будемо мертві.
Схоже, план не спрацював.
Ще одного жереб’яра вони знайшли через годину після розмови з посланцем. До цього часу переслідувачі трохи втратили свою наполегливість. Кочівники досі сиділи в них на карку, але вже не робили спроб божевільної погоні повним чвалом. Замість того гнали чаардан у запланованому напрямку. І не давали й хвилинки передиху.
Трималися в ста п’ятдесяти ярдах позаду так точно, наче хтось відміряв ту відстань мотузкою. Фланги погоні розтягувалися трохи сильніше, вони стали товстішими, тож було зрозуміло, що цього разу жоден несподіваний розворот не дасть крізь них пробитися.
Кайлін кинула оком ліворуч і праворуч. Дагена їхала, низько похилена, раз у раз торкаючись рукою якогось зі своїх амулетів; обличчя Янне було непорушним, як смертна маска, а очі — темними й напівмертвими. Його кінь хрипів, наче хтось насипав йому в горло степового пилу.
Але біг. Сунув ритмічним важким галопом, яким коні чаардану вміли гнати хоч пів дня. Щось підказувало Кайлін, що так бігтиме, поки його серце не розірветься, бо саме таким був цей кінь. Найкращим із тих, яких можна купити за гроші, вкрасти чи здобути в бою. Але в тому галопі супроводжувало їх ще щось. Розпач? Чорний, липкий та мерзотний. Такий, що відбирав останню надію та плутав думки.
Бо Блискавки гнали їх, куди хотіли. Кожна спроба змінити напрямок закінчувалася лютим чвалом якогось із крил погоні. Хотіли їх замучити, загнати до смерті. І хоча час від часу кілька коней відпадали від групи переслідувачів, Канавер Дару Ґлех вважав, що — варто. Ще чверть години, може, половина — й чаардан розсиплеться. Коні почнуть падати, а тоді вершники зламають шиї або ж, беззбройні проти кінних, дадуть схопити себе на аркан. До того ж вони мусили гнати в той бік, який визначав командир кочівників; Кайлін, дивлячись, як іде небом сонце, була готова посперечатися, що їх змушують бігти по спіралі. Вони потроху закручували велике коло посеред Ланварена, наближаючись до його центру і тримаючись подалі від Сьомого — тут і закладатися не треба було. Допомога не надійде, лис схопив принаду й утік від мисливця. Вона перехопила погляд Кошкодура, а потім — Леї. Не лише вона озиралася навколо так, мов хотіла останній раз глянути на приятелів.
«Не втечемо», — промовляли ці погляди. План не вдався, але вони напевне не дадуть взяти себе живцем.
Відчайдушність — сестра розпачу.
Чари перекотилися через пагорб повільною, шиплячою хвилею. Вона бачила їх як розтріпані імлисті смуги, що повзли понад самою землею; вони були темнішими з краю, ніж усередині, і непорушними, незважаючи на вітер, що саме посилювався. Пливли вниз із швидкістю лінивої прогулянки, пожираючи все на своєму шляху. Сухі трави й дрібні кущики скручувалися й розпадалися в сірий, липкий пил.
Блискавкам непотрібні були ще вершники, аби замкнути пастку.
Поворот! Ліворуч!
Коні мало не лягли на землю, роблячи різкий поворот. Полетіли вздовж отруєних магією теренів, маючи ліворуч стіну заліза, що наближалася. Вершники Бурі нарешті вирішили закінчувати розвагу.
Луки! Вона бачила загін, що саме наближався, бачила списи, що закінчувалися петлями, аркани й мотузки. Вони все ще хотіли впіймати їх живцем. Вона наклала на тятиву шило, залишивши останню «голку» в сагайдаку. Вороги були близько.
Зараз!
Вони дали залп. Згодом — наступний. Стріли летіли пласко, втикалися в людські й кінські груди, голови, шиї. Ласкольник не вимагав, аби всі стріляли з максимальною майстерністю, але декілька таких осіб було. А вона завжди мала хист до лука.
Першим «шилом» вона зняла з сідла се-кохландійця, який, на своє нещастя, надто низько опустив щита. Другим прострелила горло його товаришу. Чесно кажучи, цілилася в обличчя. Наклала третю стрілу, натягнула тятиву…
Дагена крикнула у засторозі, коли чаардан на повному чвалі влетів у сірі смуги. Чари, які до цього моменту ліниво пливли над землею, раптом рушили з місця й миттєво обкрутилися навколо кінських ніг. Від них віяло холодом, крижаним повівом з найглибших районів Всесвіту, із самого дна схльостаного морозними вітрами пекла.
Вершники Бурі припинили погоню, затримавшись за якихось тридцять ярдів перед самою межею чарів, що вкривали землю. Вони вже не були потрібні.
Коні чаардану відреагували диким, викличним іржанням і полетіли уперед. Було потрібно кілька довгих миттєвостей, перш ніж холод прогризе живе тіло, заморозить м’язи та сухожилля, кості та кров, перш ніж перетворить румаків на шматки мертвої плоті, що ламатиметься мов скло. Вони ще могли вирватися.
Але чари йшли за ними, наче прив’язані до кінських ніг. Хто б ними не керував — він був справжнім майстром, бо тепер тримав їх у кулаку.
Свисток Ласкольника пробився крізь тупіт копит.
Стояти!!!
Вони зупинилися, шарпаючи повід так, що деякі з коней присіли на задні ноги.
Раптом Дагена потягнулася до торби, що висіла біля сідла, вийняла жменьку кольорових камінчиків. Розкидала їх навколо широким хазяйновитим жестом, наче селянин, що засіває поле.
Сірий опар проковтнув камінчики, і якийсь час нічого не відбувалося.
Потім із місць, куди впали камені, здійнялися смути пару, почувся звук каштанів, що тріскаються на вугіллі та з’явилися невеличкі повітряні вири. А потім кожен із них немов вибухнув, щось розіпхнуло сірі пасма, вимело їх із землі, наче знизу повіяв вітер. Раптом чаардан опинився на вільному просторі, в колі, до якого вороги не мали доступу.
Кайлін поплескала Торина по спітнілій шиї і скривилася в бік Дагени.
— Племінна магія, га? Ти маєш колись познайомити мене зі своєю бабцею.
Чорноволоса дико посміхнулася.
— Та легко, Кайлін. Вона завжди зі мною, — витягнула з-під шкіряного панцира малий мішечок і трусонула ним. Всередині щось застукотіло. — Кайлін, оце моя бабця. Бабцю, познайомся з Кайлін. Як на меекханку вона непогано стріляє з лука.
Усі мовчки дивилися на мішечок.
Дух предка. Заклята в кількох кістках душа-опікунка, яка не обрала для себе дорогу до Дому Сну. Згідно із Великим Кодексом, власнику чогось такого загрожувала петля.
Хтось позаду кахикнув.
— Гм… Дивлячись на тебе, Даг, я сподівалася, що твоя бабця буде, гм… трохи вищою.
Запала тиша.
А потім вони зареготали — весь чаардан, як один. Ричали, пирхали й хихотіли як безумці. Хтось втулив обличчя в кінську шию, хтось інший давився та гарчав, ледве в силах перехопити дихання. Червоний як мак Кошкодур реготав так, що по його щоках стікали сльози, прокладаючи шлях по степовому пилу, який вкривав його шкіру. Завдяки якимсь племінним напівшаманським чарам вони опинилися в колі, видертому у вбивчої магії. Від Блискавок їх відділяло ледве кількадесят ярдів, але вони реготали геть гучно.
І з тим сміхом з них все стікало: страх, втома, отупіння й розпач із присмаком безнадії. Навіть коням передався той настрій, бо вони почали трусити головами, задирати хвости й нетерпляче тупцювати на місці.
Вершники Бурі стояли, відділені від них магією, межу якої вони не насмілювались переступити, й мовчки дивилися на потенційних жертв, що реготали просто навпроти них. І навіть найдурніший із них розумів, що переслідуваний загін не є групкою підупалих духом втікачів на загнаних мало не до смерті конях.