Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 12)

— У меншій кількості? То скільки вас тут насправді?

— Повний бойовий а’кеер. Сто тридцять шість коней.

— Хай йому грець! Даг! Залишися з ним — він іще може надатися. Я спробую знайти Ласкольника, треба його застерегти.

— Зачекай, — Дагена відірвала від кінської вуздечки продовгувату кістку з кількома привішеними до неї перами: одну з небагатьох, які там ще лишилися. — Візьми із собою, може стати в пригоді.

Кайлін наділа амулет, вскочила в сідло та, розвернувши коня, ще встигла крикнути:

— Перев’яжи його, аби він не помер. І пильнуй.

Могла віддавати такі накази, зрештою вона була в чаардані довше.

Цей нічний галоп містом, огорнутим хаосом, надовго залишився в її пам’яті. Кілька разів вона губила дорогу в диму й темряві. Хтось вистрелив у неї з арбалета — ймовірно, хтось із мешканців. Потім вона надибала трьох кочівників, що були зайняті вибиванням дверей одного з будинків.

Замість тарану вони користувалися старою поїлкою, видовбаною зі шматка колоди: двоє тримали її спереду, один ззаду і лупили в двері — геп, геп, геп. Завіси скрипіли, зі стіни сипалася курява. Вони почули стукіт копит, але не стали обертатися, що стало помилкою. Бо це не був хтось із їхнього загону. Не сповільнюючись, Кайлін проїхала повз нападників, а того, що тримав поїлку, тяла згори, звівшись у стременах. Вдарила під кутом, відразу над ключицею. Шабля рівно увійшла в тіло й так само гладко з нього вийшла. Той, кого вона вдарила, дивно забулькотів, випустив поїлку й схопився за шию, намагаючись стримати струмінь яскравої, пульсуючої крові, що била навсібіч. Поволі впав на коліна, наче виконував якийсь релігійний ритуал — вже майже мертвий, хоча все ще намагався битися. Не було сенсу займатися ним довше.

Розігнаний кінь поніс її далі, але саме в той момент нога Торина відмовила. Жеребчик оглушливо заіржав і різко зупинився, мало не викинувши її з сідла. Сильно шкутильгаючи, зробив пару кроків і встав, дивлячись на неї із обуренням. Кайлін зістрибнула на землю, розвернулася до пари се-кохландійців. Бердеф, де ж ти є, коли ти так потрібен? Чоловіки вже встигли відкинути свій таран й отямитися від подиву.

Йшли на неї повільним, зіграним кроком, обидва мали важкі се-кохландійські шаблі, які звалися фаетонами, і обидва точно вміли ними вправлятися. На перший погляд були вищими і вдвічі важчими за неї. Коли зрозуміли, що проти них жінка, то на їхніх обличчях виповзли презирливі усмішки. Вона мала б розвернутися і втекти, заховатися у лабіринті вуличок, але ж Торин не міг рушити з місця, а залишати коня ворогу — це як кинути товариша по чаардану. Сором і ганьба на все життя.

Вона не чекала, поки вони зайдуть на неї з обох боків, а стрибнула до того, що був ліворуч, і швидко схрестила з ним шаблі: згори, знизу, згори, знизу, розвертаючись так, аби він хоча б на мить відгородив її від свого товариша. Його шабля була важчою та дещо довшою, хоча спочатку здавалося, що вона зуміла захопити його зненацька — два перші удари він ледве відбив, але третій парирував уже без проблем, а після четвертого нападу перейшов у контратаку. Тяв, наче блискавка, широким, пласким ударом, який міг позбавити її голови, і якби вона прийняла удар на вістря, це зв’язало б її зброю з його шаблею. Він був більшим і вже точно сильнішим, тож легко переміг би у такому двобою.

Кайлін присіла, клинок кочівника свиснув у неї над головою, і тоді вона вдарила сильно та нечесно, в коліно, туди, де ногу захищав лише шкіряний панцир, і відразу пхнула його, зробивши ще крок, плечем під пахву, вкладаючи в той поштовх усю свою масу. Се-кохландієць завив і відсмикнув другу ногу, щоби втримати рівновагу, але розрубане коліно підломилося під ним, і він упав. Дівчина відскочила поза засяг його шаблі та криво посміхнулася.

Сучі сини, це не піде вам легко.

Тепер вони були сам на сам. Другий се-кохландієць вже не шкірився. Вийняв з піхов біля стегна довгий ніж і рушив на неї трохи під нахилом, прискорюючи кроки, наче розлючений бик. Раптом ніч прошило люте ричання, і з найближчої вулички вистрибнула потвора із шерстю кольору піску. Шістсот фунтів ікл, пазурів і м’язів впали на кочівника, який, вдарений потужною лапою, зігнувся навпіл і дивно захрипів, а потвора присіла на задні лапи, вміло, майже презирливо, підтяла людину, і коли та перекинулася, нахилилася й затиснула щелепи на його черепі. Кайлін почула тріск — і все скінчилося.

Потім вона могла лише дивитися, як звір розвертається до другого пораненого кочівника і стрибає. Це був не бій, це була страта.

Тварина повільно обійшла обидва тіла, кинула оком на Торина. Той відступив на крок, але не втік, а лише заіржав і виклично вдарив копитом об землю. Цієї миті місяць пробився крізь завісу диму й показав їй всі подробиці: це був вин-неро, напівміфічний степовий лев, який начебто жив лише в найвіддаленіших, північно-східних землях континенту. Велика тварина пшеничного кольору, про яку говорили, що навіть голодні гірські ведмеді сходять з її шляху. Лев присів на задні лапи та глянув Кайлін просто в очі.

Під її черепом задзвонили чужі думки.

Кайлін — розпізнання, підтвердження. Дівчина-стая. Кінь-стая.

Мить перерви.

Йди Кайлін, йди вождь. Скажи багато люди-ворогів. Скажи три люди-потвори. Темне повітря, темні думки.

Люди-потвори? Послідники!

— Послідники? Одного я недавно вбила, — її голос не затремтів, з чого вона могла пишатися.

Здавалося, що лев принюхується.

Так. Вірно. Поганий запах, Кайлін, залізо. Гарна дівчина.

Він усміхнувся, але не звичайно, а переказав ту усмішку просто їй у голову.

Добре Пахуча Трава гордий, що Кайлін-стая.

Добре Пахуча Трава?

Кошкодур?

— Кошкодур?

Кіт нахилив голову, глянув уважно.

Таємниці, дівчина-пес. Таємниці не говорити. Важко… Важко мова-думка. Не час. Ти йти. Йти вождь. Попередити.

Авжеж. А що ж вона, хай йому грець, намагається зробити? Вона хотіла сказати йому це, але лев розвернувся й у два стрибки зникнув у найближчій вулиці. Шкода, бо добре було б мати його поряд із собою в таку ніч. Вона усміхнулася через абсурдність цієї думки. У таку ніч добре було б мати поряд із собою абикого з чаардану, хай навіть цим абихто був би Двоформний у постаті великого лева.

Особливо, виправилася вона, особливо Двоформний у постаті великого лева.

Вона підійшла до Торина й провела його до найближчої стайні. Копняком виламала простий засув і завела коня до середини.

— Стій тут — будеш у безпеці. І тихенько. Я повернуся пізніше.

Вона вийшла в ніч, намагаючись якось упорядкувати думки. Дагена була племінною чаклункою. Її амулети не були дешевими цяцьками з базару, з яких жерці могли б у кращому випадку посміятися. Вони мали Силу, вони стримали хвилю чарів Послідника. Ще п’ятдесят років тому за використання неаспектованої племінної магії саджали до ями або відразу відсилали на ешафот. Кошкодур був Двоформним, а на них в Імперії полювали від початку її існування. За кожного з них можна було отримати чималу нагороду. Лея? Лея пророкувала, бачила на відстані — таких, як вона, не вбивали, але зачиняли у вежах, де вони до кінця життя пили маковий відвар. Чи знав це Ласкольник? Дурнувате питання. А чи знав він про неї? Ця думка була настільки несподіваною, що вона аж зупинилася. Кха-дар завжди підбирав людей відповідно до незрозумілої схеми. Найбільших тутешніх забіяк він відкидав — замінюючи їх ким? Дівчиною, вихованою верданно? Потім. Потім з’явиться час, щоби подумати над тим. Вона рушила швидше. Тепер мала роботу.

* * *

Вона йшла на звуки бою, які раз у раз вибухали десь попереду, в темряві. Здавалося, що чаардани Ласкольника й Веторма нарешті знайшли ворога. Се-кохландійці, схоже, не очікували, що захисники повернуться настільки швидко. Розпорошені містом кочівники не могли скористатися кількісною перевагою, яка танула доволі швидко, оскільки Літрев також доволі швидко прийшов до тями від потрясіння та вишкірив зуби в ніч. За кілька хвилин Кайлін знайшла чотирьох се-кохландійських коней та сім трупів. Усі загинули від стріл: з луків та арбалетів. Шаленому Вепру варто було себе запитати: яким дивом невелике місто, що було розташоване на самому кордоні, майже за двадцять миль від річки, яка відділяла Імперію від Степів, і не було оточене ані муром, ані звичайним гостроколом, змогло вистояти?

Також він мав би поцікавитися, звідки береться сірий жорняк, з якого було побудовано більшість будинків у Літреві.

Кайлін вже набридло блукати в темряві. Поки всі Послідники не будуть вбиті або не втечуть, чари обманюватимуть та збиватимуть її зі шляху. До того ж, рухаючись пішки, вона не мала шансу швидко знайти чаардан. Тож Кайлін підійшла до найближчої садиби. Двері, на щастя, були відчинені, всередині — порожньо, всі мешканці зникли.

Вона зійшла в підвал крізь відчинений люк, освітлюючи собі шлях смолоскипом, запаленим від решток жару з огнища. Замасковані двері в стінці були майже непомітні — хіба що хтось точно знав, де шукати.

Вона стукнула три рази, а потім раз і ще два. Найпростіші шифри — найкращі.

За дверима щось зашурхотіло.

— Хто?

— Кайлін, чаардан Ласкольника.

Відчинилося маленьке віконце. Блиснуло око.

— Це ти, Меленга? — запитала Кайлін. — Залишили тебе самого й пішли розважатися, га?

— Я прозакладався.