Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 11)
Коли вони наблизилися до міста, виявилося, що ситуація не настільки погана, як виглядала здалеку. Палали склади Кеверса й кілька стаєнь на околиці міста. Більшість садиб залишилися недоторканими. Сірий жорняк, з якого були зведені їхні стіни, не горів.
Перші сліди боїв вони побачили відразу, щойно в’їхали до міста. На вуличці стояв кінь. Бойовий жеребчик із се-кохландійським сідлом, умащеним кров’ю. Літрев вмів кусатися, і треба було дещо більше, ніж кілька десятків Вершників Бурі, щоби вирвати йому зуби.
Це «дещо більше» вони знайшли за мить. Чаардан Веторма вже розпався на кілька груп, кожна з яких на власну руку намагалася дістатися ринкової площі. Кайлін і Дагена трималися разом, їх супроводжувало ще троє місцевих добровольців, які без спротиву сприйняли, що накази їм стануть віддавати дівчата. Врешті-решт ті були від Ласкольника.
Кайлін знала місто — провела в ньому кілька останніх років, могла проїхати тут із заплющеними очима. Зараз між вуличками вітер ніс густий, смолистий дим, обмежуючи видимість до кільканадцяти кроків, але проблема була не лише в цьому. Їй здавалося, наче із простором і відстанями щось сталося. Вуличка, що повинна була мати кільканадцять кроків, вела вперед лише на десяток ударів копит, аби раптом закінчитися сліпою стіною. У Літреві, який вона пам’ятала, такого місця просто не було. Один з добровольців застогнав і тихо вилаявся: за чверть години блукання рідним містом він був близький до паніки.
— Ви двоє! Ліворуч! Гляньте, чи вільний там шлях, — вона не збиралася дозволяти їм неробства: Ласкольник завжди повторював, що якщо невідомо, що діється, то треба принаймні знайти людям хоч якусь роботу. — Даг, відчуваєш?
Чорноволоса кивнула.
— Чари, потужні. Як в Урочищі, але інші. Хтось намагається збаламутити наші голови. Амулети поводяться дивно.
І справді — кістки, пера та мішечки, якими вона обвішала себе та коня, коливалися, але в асинхронному ритмі, наче із кожним бавилася окрема пара маленьких невидимих рученят.
Раптом почулося дике іржання. Зі стіни випірнув спінений кінь. Розкидав їхніх тварин і намагався перейти у чвал, але ноги відмовилися його слухатися, тож він затнувся раз, другий, а потім зарився ніздрями в землю. Вершник, вибитий із сідла, пролетів кілька ярдів і гепнувся на вбитий тракт. Мертвий. Блискавка. З його спини стирчали арбалетні стріли.
Стіна зробилася прозорою та розвіялася в повітрі, наче темні випари. Вуличка виходила на невеличку, всипану піском площу. Кілька смолоскипів, увіткнутих у стіни сусідніх будинків, давали достатньо світла, аби побачити чоловіка, який стояв посеред площі. Вдягнений мов заможний купець, у зелене й темно-синє, він саме нахилявся над тілом, що розтягнулося на землі. У правиці тримав короткий прямий ніж.
На мокрому від крові піску лежав молодий се-кохландієць. Був іще живим, хрипло дихав, намагаючись відповзти на спині від темної постаті, що височіла над ним. На мить Кайлін здавалося, що вона дивиться на якусь картину, на якусь міфічну сцену з часів Воєн Богів, що зображувала потвору Небажаних, яка похилилася над жертвою.
Бо людина ця, незважаючи на святковий одяг, блискучі чоботи, білосніжні манжети й комірець, людиною не була. Обличчя, що нависло над лежачим, було великим, напухлим і кострубатим, наче кістки його черепа були поламані та абияк складені наново. Його шкіра металево блищала, губи кривилися, показуючи зуби. Замість носа виднілася друга пара вуст: круглих та зі шпичастими червоними зубами. Очі ж були немов залляті смолою.
Послідник. Чоловік був Послідником, який надто глибоко сягнув у Морок і тому був спотворений. Побачивши їх, він підвів голову й посміхнувся. Обома парами вуст.
Дагена звела коня дибки й першою вилетіла на площу. Послідник випростався, чари завирували навколо нього темними й чорними пасмами і вдарили в дівчину.
Кайлін, коли була дитиною, полюбляла бавитися кульбабами. Зривала їх цілими оберемками і, дмухаючи щосили, розвіювала навсібіч дрібне насіння. Цей спомин пронісся перед її очима, коли чари вдарили в Дагену. Кульбабка під натиском подиху вітру. Кінь і дівчина завмерли на половині кроку. Амулети, які висіли на них обох, раптом шарпнулися, ніби в них вдарило міцним бурханням, а потім дівчина полетіла назад, а за нею потяглися паси диму. Дагена крикнула лише раз.
Кайлін минула подругу, копита Торина провалювалися в м’який пісок, але це його не сповільнило — через два удари серця він опинився перед чаклуном. Чоловік вправним зміїним рухом зійшов із дороги, заходячи ліворуч. Вона навіть не намагалася тяти шаблею, а просто висмикнула ногу зі стремена й копнула його в груди, вкладаючи в удар масу та розгін. Стусан мало не вибив її з сідла, але це було того варте. Послідник полетів назад, немов отримавши удар обложним тараном, гепнувся об стіну найближчої стайні та почав сповзати нею, видаючи здавлений стогін. Проте він не дістався землі — стріла із зеленим пір’ям брязнула біля вуха Кайлін і пришпилила його до муру. Дівчина не стала чекати, що станеться далі, вже зістрибувала з сідла, тнучи в глибокому випаді — горизонтально, трохи заглибоко, бо вістря скреготнуло об камінь, але це не мало значення. Голова Послідника полетіла в темряву.
Вона озирнулася, Дагена саме накладала на тятиву наступну стрілу.
— Немає потреби, Даг.
— Є, — прохрипіла та. — Цей сучий син мало мене не засліпив.
Лук брязнув іще раз. Якийсь вони час стояли, важко дихаючи.
— Як ти почуваєшся?
— Наче мені плеснули в обличчя гарнцем киплячої олії, — чорноволоса обережно торкнулася щоки й засичала. — Будуть шрами?
— Ні. Морда в тебе червона, але все ціле. Племінна магія, га?
— Бабця пишалася б, — Дагена зболено усміхнулася. — Якби не амулети — в мене б м’ясо з кісток зійшло.
— Якби не твої амулети, він убив би нас обох. Де решта?
— Втекли… мабуть, втекли. Коли ти мене проминула, я наче чула стукіт копит за спиною. Здається, кавалерія переплутала напрямок, — Дагена вийняла із сагайдака наступну стрілу. Вказала помахом голови. — А з ним що?
Се-кохландієць, зараза, вона ж зовсім про нього забула.
Кайлін підійшла до вершника, що лежав на землі. Той дихав важко, хрипло. Під час зустрічі з Послідником хвиля чарів, схоже, вибила його із сідла. Панцир звисав шматками й димився, а ноги здавалися зламаними. Такі рани не виникали від звичайної зброї.
Вона не стала ховати шаблю у піхви. Не стерла з неї кров. Навіщо два рази морочитися із тою самою роботою?
Схоже, він прочитав це на її обличчі, бо звівся на ліктях і якусь мить намагався здаватися гордовитим і презирливим. Важкий фокус, коли тобі лише сімнадцять і ти стікаєш кров’ю на плацу, вкритому кінським та коров’ячим лайном.
—
— Не силься, хлопче, — вона підійшла ближче та присіла, із задоволенням дивлячись на те, як стають пурпуровими його щоки при словах «хлопче». — По-перше, вже чимало років Вершники Бурі зобов’язані знати меекханський принаймні на тому рівні, аби розпитувати бранців про шляхи. По-друге, ти, схоже, мене розумієш, чи не так, хлопче?
Він не відвів погляду, як вона очікувала, а лише трохи кивнув.
— Закінчи, — гарикнув.
— Охоче, але трохи пізніше. Спершу ти скажеш мені, навіщо ви напали з Послідниками на наше місто.
Він аж захлинувся, схоже, сподіваючись чого завгодно, але не цього звинувачення.
— Ми не нападали із
— То я що, його слуга, га? — Кайлін вказала на пришпилений до стіни труп. — А довбешку я йому зрубала, бо він мало мені платив, так?
Якийсь час він водив поглядом від неї і до трупа.
— Але жрець… ваш жрець сказав, що це тут. Сказав… що виведе із Літрева збройних, і тоді ми із загоном Ловчих очистимо місто. Вранці мають прибути підкріплення, аби захопити заїзд.
— Який жрець? — її спину обдало льодом.
— Ловчий, Аредон-гі-Цирен.
Дагена вилаялася. Кайлін повільно видихнула.
— Спокійно, Даг. А з тобою — давай по черзі. Ти з якого Крила?
— 3… — він завагався. — …з Червоних Вепрів.
— Хто командує?
— Акелан Дану Кредо.
— Я чула про нього. Шалений Вепр, правильно?
— Так.
— Коли ж цей ніби-Ловчий до вас приїхав?
— Десять днів тому. Мав знак, меч Храму, тростину миру наших жереб’ярів… Усе.
— І що він вам розповідав? Ні, мовчи, я сама знаю. Вразив вас історією про групу Послідників, які ходять туди-сюди кордоном: раз — на один бік, раз — на інший. Назвав усіх жертв, описав мерзотні звичаї й таке інше. Я маю рацію? Сказав також, що Храм Володарки Лааль не має достатньо сил, щоби самому оточити й вибити ту банду. Так? Запропонував спільну атаку.
Поранений кивнув.
— Що він казав іще?
— Розповідав, що банда захопила місто. Що сидять тут, наче князі… Що вже змінили більшість мешканців та, користуючись тим, що проклята земля неподалік, збиралися робити потужні чари.
— І вам не здалося дивним, що він наказав вам зупинитися під містом?
— Він сказав… сказав, що приспить чуйність Проклятих. Що вони не здогадаються, що ми хочемо зробити, коли ми з’явимося спершу в меншій кількості…
Вона відчула холод.