Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 13)
Меленга, середній син римаря, не здавався задоволеним. Відчинив двері й відступив у бокову нішу, щоби вона могла пройти.
— Куди бажаєш піти, Кайлін?
— До «Вендору». Дорога вільна?
— Червоний коридор. У синьому — завали, бо кілька Блискавок намагалися там пройти.
— Дякую.
Літрев також мав свої таємниці. До того ж такі, яких не розголошували усім поспіль. Коли двісті років тому закладали місто — раніше, ніж за річкою виросло потужне се-кохландійське царство, — перші осадники відкрили, що під тонким шаром землі є м’який і легкий до видобутку та обробки жорняк, пісковик. Під кожним будинком блискавично з’явилися підвали, які доволі швидко поєдналися один із одним мережею тунелів. Тунелі були довгими, кривими, а підвали — багаторівневими: найглибші заглиблювалися під поверхню аж на сімдесят стоп. Усередині громадили запаси їжі, води, зброї, одягу й ліків. Вузькі проходи, які їх поєднували, могли захищати від цілої армії всього кілька людей.
Кайлін знала, що лише завдяки випадку кочівникам вдалося вбити частину містян. Тепер решта мстилася: грубо, безчесно, але згідно з найкращою традицією тих, кому бандити перервали спокійний сон. Стрілами з луків та арбалетів у спини, підступним ударом з-за рогу, мотузкою, натягненою на рівні голови кінного. Невеликі, по три-чотири особи групи ходили коридорами з підвалу й до підвалу. Тактика була простою й перевіреною: увійти до порожнього будинку, зачаїтися, дати залп по нападникам, які проїздили повз, і відступити. Коли обстріляний загін кидався штурмувати садибу й вибивати двері — то найчастіше він отримував наступний залп із сусіднього будинку. Якщо ті, хто атакував, знаходили вхід до тунелю, то вузький коридор, кілька кам’яних блоків, поставлених як запор, і пара арбалетників ставали неподоланною перешкодою.
Ласкольник якось стверджував, що здобуття мережі підземних тунелів було б неможливим і для полку імперської піхоти. А він зазвичай знав, про що говорив.
Кайлін бігла коридором, стіни якого були позначені червоною фарбою на приблизно однакових відстанях. Кілька разів вона схо-дила на нижчі рівні, деколи їй доводилося лізти наверх драбинками. Вона проминула кілька більших приміщень, що були порожні, бо старі, жінки й діти ховалися на найглибших рівнях підвалів, а чоловіки полювали на се-кохландійців у іншій частині міста. Шлях до «Вендору» тривав з кілька хвилин.
Хлопець, який стеріг вхід у підземелля, аж підстрибнув, коли вона вибігла на нього з-за рогу.
— Спокійно, це я, Кайлін.
Присоромлений, він усміхнувся й опустив тесака.
— Ласкольник повернувся?
— Ага, він у місті, — не мала часу на розмову. — Впустиш мене чи маю дати тобі в лоба?
Він відчинив дверцята, які вели до підвалу, та відступив убік.
Заїзд був підготований до бою. Двері замкнені та зміцнені кількома окутими залізом колодами, вікна на першому поверсі — й без того вузькі — додатково перегороджені сталевими штабами. Лавки, столи, дерев’яні стільці — все те, що могло би спалахнути від, наприклад, кинутого у вікно горщика з олією, віднесли до підвалу. Підлогу засипали піском.
Біля кожного вікна стояло по двоє стрільців: один із луком, другий із арбалетом. Вона впізнала кількох людей старого Бетта, кільканадцятьох мешканців і пару приїжджих. Схоже, дехто більше довіряв товстим мурам, аніж підземним коридорам.
Її привітав сам власник заїзду.
— Нарешті ви тут, — буркнув, наче принаймні годину чекав, поки Кайлін вийде з підвалу. — Де Ласкольник?
Здається, всі хотіли спитати її про одне й теж.
— Десь у місті. Маєш намір до нього долучитися? — вона тицьнула його пальцем у шкіряний панцир, який обтягував потужне черево. — Можуть бути проблеми з тим, аби пройти в двері.
Він засміявся коротко й без образи, махнувши в бік кухні.
— Там вони ширші, — тоді споважнів. — Я б вийшов, Кайлін, якби йшлося лише про Блискавок. Але… дивися.
Він вказав на охоронний знак, що розміщувався над одвірком: той виглядав ніби його розжарили.
— І так йде від самого початку. Коли я ставив тут «Вендор», віддав за цей
— He знаю точно… Блискавки намагалися сюди дістатися?
Він кивнув.
— Спочатку. Хотіли увірватися зненацька, але Ласкольник перед від’їздом сказав мені, аби ми особливо остерігалися цієї ночі. Тож скінчилося тим, що вони залишили на подвір’ї кілька трупів і поїхали собі вглиб міста. Де решта чаардану?
— Полює, хіба не чуєш? Прокляття, я надіялась, що знайду його тут або хоча б довідаюся, де він є.
— Погані новини?
— Їх більше, ніж ми сподівалися. Тут цілий бойовий а’кеер.
— Цим не переймайся, я зорієнтувався відразу після першого нападу, що їх понад сотня, а тому передав тунелями звістку далі. Якщо твій кха-дар встановив контакт хоча б із кимсь у підземеллі — то він вже знає про це.
— Добра новина, Аандрусе, — вона зітхнула із полегшенням. — Дуже добра. Випустиш мене?
Він придивлявся до неї впродовж кількох ударів серця.
— Це погана ніч для прогулянок, дівчино. Ти одна, тож ніхто й поганого слова не скаже, якщо залишишся тут.
— Знаю. А ти б залишився?
Він махнув рукою в бік кухні.
— Поряд із великими дверима є віконце, крізь яке ти можеш пролізти. Так буде швидше.
— Дякую, господарю.
Він криво усміхнувся.
— Ти мене присоромила, дівчино. Присоромила — і тепер я відчуваю себе старим боягузом.
Вона відмахнулася.
— Твій заїзд, твої гості, твої обов’язки.
Зникнула на кухні.
Здавалося, до міста навколо «Вендору» не торкнулася магія, тож дівчина могла би пересуватися тут хоч із зав’язаними очима. Йшла швидко, тримаючись поблизу будинків, переходячи з тіні в тінь. Вітер прогнав дим із палаючих складів вглиб міста й розігнав хмари на небі, тож стало ясно. Їй не можна було дати захопити себе зненацька.
Хвиля чарів вдарила її збоку й притиснула до стіни. Кайлін відчула, ніби в неї вдарила велика смердюча лапа потвори, яка все життя копирсалася в могилах із трупами та гівном. Чари збивали дихання, намагалися влізти їй до рота, в носа, у вуха. Смерділи й викликали бажання блювати, а місця, де вони торкнулися голої шкіри, німіли й пекли. Але вони не вбили Кайлін. Амулет, який вона отримала від Дагени, почав диміти й шкварчати, а потім розлетівся. Магічна атака вщухла.
— Ну саме так я й думав, сестро. Вмієш захиститися від Сили. Мої вітання.
З-за дверей сусіднього будинку з’явився Ловчий. Виглядав якось дивно: він був більшим, ніби той самий простір займали принаймні дві різні істоти. Здавалося, що він шкутильгає раз на одну, а раз — на іншу ногу, наче їхня довжина змінювалася за кожного кроку. Їй здалося, що тіло монаха рухалося не до кінця згідно з його намірами. Немов йому доводилося змагатися із тим тілом. Ловчий крутив головою на всі боки — блискавично і якось по-пташиному, але ні на мить не зводив з неї очей.
Широко посміхнувся, що у неї аж підігнулися коліна.
— Я знаю, хто ти, сестро. Знаю, чого ти прагнеш. Можу тобі допомогти їх заспокоїти. Ми можемо… бути разом… Кайлін.
Раптом відбулася трансформація — він знову став самим собою, Аредоном-гі-Циреном, Третім Клинком Володарки Степів, Ловчим. Із глузливим усміхом і завеликим носом.
Дівчина відліпила спину від стіни, встала на широко розставлених ногах і виставила перед собою шаблю.
— Не підходь.
— Як скажеш, — він зупинився в десяти кроках від неї. — Я звернув на тебе увагу, коли ти вела подвір’ям коня з чорними стрічками в гриві. А пізніше — біля Урочища, ми розмовляли, пам’ятаєш? Тебе оточує аура смерті. Невловима й повна неспокою, вона з’являється й зникає, а ти намагаєшся маскуватися — що, на мою думку, є розумним, але я тебе відчув. Прикордоння, яке вічно рвуть малі війни, це добре місце для когось такого, як ти, але без супроводу ти загубишся та загинеш. Хочу тобі допомогти, Кайлін.
Простягнув руку в запрошувальному чи братерському жесті. Про що йому йшлося? Вона пересунулася ліворуч, до вулички. Відчула подмух, який ішов з центру міста.
— Вважаєш, що тобі піде легко? — прохрипіла. — Твій план провалився: цих дурнуватих кочівників, яких ти обдурив, зараз убивають, як і твоїх приятелів. Не треба було нападати на моє місто, Посліднику.
Він скривився, наче згадка про цей титул приносила йому біль.
— Провалився? Бойовий а’кеер Вершників Бурі, гвардії Батька Війни, без причини нападає на меекханське місто. Імперія не зможе пустити того плазом. Скоро полки імперської кавалерії вирушать у Степи, аби відповісти на цю атаку. Кордон запалає ясним полум’ям. Буде багато крові, Кайлін. Дуже багато крові, — він облизнув губи.
Вітер прибув у потрібний момент. Вдарив їй у спину й блискавично наповнив вуличку димом і курявою. На мить вони загубили одне одного з очей.
Кайлін кинулася ліворуч, увірвалася в найближчий завулок і побігла уперед, наче за нею гналася зграя демонів. Що ж, якщо розповіді про Послідників не перегинали палиці — то це було істиною.
— Повертайся, чуєш! Повертайся, відьмо!!!
Відьма?! Відьма?
Вона загальмувала.
— Поверта-а-а-айся!..