Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 14)

Вона затремтіла. Стільки ж ненависті було в цьому крику.

— Я їх уб’ю, чуєш, Кайлін?! Уб’ю їх усіх!!! Анд’еверса та інших. Увесь той фургонницький непотріб, який допомагав тобі ховатися.

Вона стиснула долоню руків’я шаблі. Сильно. Аж до болю. А він репетував далі:

— Вони палатимуть! Я приведу сюди ще більше братів, пришлю створінь із Урочища та розпалю вогонь, який очистить місто.

І першими на стос підуть верданно. А перед тим, як я піднесу до стосу вогонь, я накажу вийняти з їхніх ротів кляпи. Щоби ти чула, як вони верещать, відьмо! А потім буде Ласкольник. Та інші. Усі, кого ти кохала. Чуєш, мала відьмо?! Чуєш?!!

Вона пішла назад і за якусь мить вийшла із завулка за його спиною. Бачила, як він крутиться по колу, засліплений димом, вимахує мечем, кричить та лається.

Підняла шаблю для удару. — Не кричи, монаше. Я чую.

Він відстрибнув, відгороджуючись блискавкою клинка. Вона глянула йому в очі й затремтіла вдруге.

— Ага, — голос його був схожим на скреготіння каміння. — Тож я вірно здогадався. Ти…

— Я не та, за кого ти мене маєш.

— Ні? — миттєво заспокоївся він. — Я відчуваю в тобі старожитню й потужну ауру. Відчуваю Силу. Твою Силу, яка має виразний присмак смерті; вона дика, первісна… Ти маскуєшся, але її помітно, якщо знати, куди дивитися. Ми сиділи ввечері за сто кроків від Урочища, і я відчував ту Силу біля тебе. Якби ти володіла аспектованими Джерелами, тобі довелося б тоді напитися вина до непритомності, аби не з’їхати з глузду. Тож твоя Сила, виходить, одна з тих, за які посилають на стос. Проклята й небажана.

Він засміявся.

— Аспектована магія. Приписані Джерела. Колись я свято вірив, що де єдиний шлях для людей, шлях, благословенний богами. Я затято полював на тих, хто насмілився сягнути глибше. Так, Кайлін, глибше, бо аспектовані чари, наче пляма олії на поверхні океану. Райдужно міняться, багато обіцяють, але це лише тонка оболонка, під якою… — він почав гарячково жестикулювати. — Під якою знаходиться все: справжня Сила, справжня міць, дорога до… божественності… до всього, чого тільки забажаєш.

Кайлін його не переривала. Нехай балакає, нехай пнеться, бо якщо вже він тут — то не стане кружляти містом і нападати на людей із її чаардану.

— Скажи мені, — втрутилася вона, коли чоловік на мить замовкнув. — Скажи мені, коли ти перейшов на інший бік? Коли ти став Послідником?

Ловчий широко та щиро усміхнувся. Переклав меча в лівицю, а з правиці почав стягувати зубами рукавичку. Тільки тепер Кайлін раптом зрозуміла, що ніколи не бачила його без рукавичок, ані разу. Він здійняв голу долоню й поволі крутнув нею, щоб вона могла придивитися. Це була жіноча рука, невеличка, доглянута, із нігтями, оздобленими візерунками квітів. Долоня молодої шляхтянки.

— Бачиш, — прошепотів він. — Моя — і не моя. Я отримав від Володарів дещо, в чому мені відмовила Володарка Степів. Шанс на нормальне життя. Ценнея, моя наречена, вона… не знала, не вірила, до кінця не вірила, що я це зроблю. Але тепер ми разом, ближче, ніж будь-коли. Й залишимося разом до кінця світу.

Він глянув на Кайлін із виразом шаленої гримаси.

— Знаєш, що ця долоня не старішає? І не змінюється? Постійно така, як тоді, коли я її відрубував. А вона кричала так сильно, так сильно кричала. Кохаю тебе, кричала вона, кохаю тебе. Пам’ятай про це, Арі. Пам’я-а-а-ата-а-а-ай!!!

Видав із себе божевільне виття, здіймаючи руку догори.

З Кайлін було досить. Вона стрибнула на нього, наче її викинуло з катапульти, й завдала широкого горизонтального удару, який мав би позбавити його голови. Послідник тримав меча в лівій руці, його очі були заплющені, він репетував, його крик був, наче видертий з глибин проклятої душі. Мало вийти.

Він презирливо й без зусиль відбив удар. Кайлін мимоволі поставила блок, але чоловік не контратакував, а лише відступив і знову усміхнувся. Вона вже встигла зненавидіти ці його усмішки.

— Я втратив обидві долоні на службі Храму, — він атакував якось зневажливо, знехотя, проте сила удару ледь не вибила їй шаблю з руки. — Удар звичайною, насадженою насторч косою. А вони не змогли нічого з цим зробити. Не захотіли нічого з тим зробити! Може, якби я був сином графа або князя — то вони знайшли б засоби, закляття, Силу. Але для шостого сина якогось прикордонного барона? Вибач, хлопче, наша Володарка піддає тебе випробовуванню. Зноси його з гідністю!

Два наступні удари змусили Кайлін відступити на крок назад. Третього вона не намагалася парирувати, відчуваючи, що не дасть ради, відскочила від Послідника, збільшила дистанцію. Він повільно йшов до неї, крок за кроком.

— Скажи мені, Кайлін, скільки гідності в тому, аби просити старого слугу, щоби він знімав з тебе штани, коли ти маєш висратися, а потім — щоби підтер тобі зад? Скільки гідності в тому, що тебе кормить сліпий, беззубий старець, який дмухає в твою ложку та прикрашає кожну крапельками слини? Знаєш, як воно, коли тебе вкусить комар, а ти не можеш почухатися? І коли всі дивляться на тебе як на меблі? Твої давні товариші приходять у перші дні, співчувають, втішають, обіцяють допомогу. А через два місяці вони відводять погляди й минають тебе, переходять на інший бік майдану.

Він зробив такий швидкий рух, що його фігура перетворилася на розмиту смугу, і раптом виросла й нависла над нею, мов грозова хмара. Невідомо коли встиг перекинути меча в правицю й тепер засипав її градом ударів. Вона відступила, ледь-ледь парируючи та відчуваючи, що наступний удар може виявитися останнім. За мить сперлася спиною об стіну. Він загнав її туди, куди хотів, і тепер не було куди тікати.

Послідник наблизив своє обличчя до її лиця, дико вишкірився, його дихання смерділо гниллю.

— Я просив її лише про одну, Кайлін, просив її тільки про одну руку. Однаково, ліву чи праву. Жерці Володарів обіцяли, що з нами нічого не станеться. Але вона не хотіла, говорила, що ми дамо собі раду, що вона мене не покине. Що все буде добре, — в його очах спалахнуло божевілля. — Але все не було б добре — я бачив це в її погляді. Вона боялася, Кайлін… боялася та хотіла піти собі. Не сказала цього, але я знав. Тож відвів її в потаємне місце й забрав обидві руки. Вона померла там, стікаючи кров’ю, кричачи, що кохає мене, і що я маю про це пам’ятати. Що ми завжди будемо разом. Чи ти зможеш?.. Чи ти зможеш це зрозуміти, чаклунко?

Кайлін відчула дотик на рівні коліна. Могла й не дивитися. Нарешті з’явився Бердеф.

— Ні, Посліднику. Не зможу.

Вона сягнула до пса. Подумки. Волею. Глибоким і прадавнім прагненням. Він не опирався, поєднався з нею більш ніж охоче.

Світ не змінився, залишився таким само сіро-чорним. Змінилося те, як вона почала чути й відчувати запахи. Звуки навколо раптом пригасли й стали тлом, яке до цього часу було виттям вітру й далеким ричанням полум’я. Вочевидь, вони залишилися десь там, далеко, і більша частина її розуму ледве помічала їхню присутність. На перший план висунулися короткі, переривчасті відлуння, далекий брязкіт зброї, миттєво перерваний крик, натяг тятиви, ржання коней. Місто билося. Це добре. І запахи. Піт, страх, кров, лайно. Запахи з глибини міста. Розкопана могила, рана, вкрита хробаками, трупи дітей, що гниють десь у полі, потвори з Урочища у своїй істинній, повній подобі. Запах Послідника. Той стояв надто близько.

— Не зможу, — повторила вона.

Сперла ліву руку об його груди, хоча в ній все бунтувало проти цього дотику, та штовхнула. Усією своєю силою та силою, яку їй міг дати мішанець пастушого пса й вовка, що колись важив сто п’ятдесят фунтів. Бердеф. Його дух.

Колишній жрець відлетів назад на добрі п’ять кроків. На його обличчі з’явився вираз неземного здивування, тож якусь мить він виглядав навіть комічно.

Кайлін дісталася до нього одним гігантським стрибком і ось — це вже йому доводиться відступати. Вона вдарила: зверху, зверху, а потім — низько, в ноги, далі вийшла з-під контратаки блискавичним обертом і широким рубленим ударом проїхалася йому по грудях. Він зумів відсунутися, тож ледве його зачепила, але й цього вистачило, аби навіжений рик розідрав ніч. Його кров була чорною й смерділа, як… як кров трупа. Вона знову доскочила до нього й обсипала роєм ударів. Її накручували власні страх, відчай, лють і гнів. Силу й швидкість давав дух великого пса. Вона отримала його витривалість, енергію, тваринні рефлекси й інстинкти. Мало було серед людей таких рубак, які могли б у цю мить встати проти неї.

Проте він не був людиною. Не до кінця. Був ходячим трупом із долонями своєї нареченої, які поєднала із його тілом Сила Проклятих. З рани, якої вона йому завдала, витекла не лише кров. Раптом його оточили темні пасма, що тягнулися з рани, і хвиля чарів полетіла в бік Кайлін, змушуючи її до блискавичного ухиляння. Дівчина перекотилася через спину, але не встигла звестися на ноги, як із темної хмари вийшла потвора. Здавалася вищою та ширшою ніж мить тому, шкіра її блищала, наче була натягнута на занадто великий скелет, голова була ніби роздавлена ударом, одне око — виразно вище, ніс перетворився на діру, оточену схожими на п’явок чорними мацаками, губи всохли, відкриваючи конічні гострі зуби. Коли він біг, здавалося, що його ноги мають додатковий суглоб десь поміж коліном і стопою.