Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 10)
— Добраніч.
— Добраніч, монаше.
Чвал.
Чвал крізь Урочище. Вночі, просто в імлу, просто в червону заграву, що шириться видноколом. Просто в смерть.
Її розбудив крик. Розпачливе, протяжне виття, що рвало нічний спокій на шмаття. Вона опинилася на ногах ще до того як розплющила очі. Шабля, вихоплена з піхов, пройшла пів кола та завмерла. Напасників не було. Не було й Ловчого.
Вона побігла в той бік, звідки долинав крик. Лея. Сиділа на землі, трималася за живіт і ревла. Навколо вже збиралися люди. Ласкольник присів біля дівчини та поклав їй долоню на чоло.
— Що сталося, Лею?
— Вони помирають.
— Хто?
— Дас, Кренна… Всі… Не встигли сховатися, а тепер всюди вогонь. Вони згоря-а-а-ать!!! — завила вона.
— Хто, Лею? Хто на них напав?
— Блискавки… в’їхали до міста вночі… озброєні… — дівчина дивилася в темряву загубленим поглядом, по її підборіддю текла слина. — Палили, вбивали кожного. «Вендор»… «Вендор» захищається, але вони не намагаються його штурмувати… Вбивають усіх у місті.
Ласкольник звівся. Обличчя мав наче вирізане з каменю.
— Де Ловчий?
— Узяв коня та від’їхав десь з годину тому.
— Куди?
— Не казав, кха-даре. — По конях!
За мить усі були в сідлах. Ласкольник звівся в стременах і вказав на північ. На виднокраю з’явилася червона заграва.
— Блискавки атакували. Літрев палає. Треба поспішати. Хто іде зі мною?
Кайлін ледь не стенула плечима. Треба поспішати, а це значить, що вони поїдуть крізь Урочище. Їй було цікаво, чи знайдеться хтось, хто не відповість на виклик Генно Ласкольника.
Не знайшлося. Навіть Веторм кивнув і наказав своїм людям зайняти місце в строю.
Вони мали помчати галопом пліч-о-пліч, стремено при стремені. Шістдесят вершників мали це зробити.
Увесь план пішов собаці під хвіст, ледве вони в’їхали в імлу Урочища. Незважаючи на місяць, який наближався до повні, поле зору скоротилося до кількох кроків. Кайлін їхала праворуч від колони, маючи перед собою Дагену, а ліворуч — Кошкодура. Вона ледве бачила вершника попереду Дагени, а назад навіть не озиралася, зосереджуючи всю увагу на утриманні строю. Торин був незадоволений, що вона витягнула його зі стайні. Травма ноги досі давалася взнаки. Імла також йому не подобалася. Він виказував злість, форкаючи й намагаючись гризнути коня Кошкодура. Після третьої спроби Кайлін нахилилася над кінським карком та гарикнула:
— Якщо ти негайно не припиниш — то щойно ми доберемося до міста, я зроблю з тебе валаха! Немає часу на розваги.
Тітка Вее’ра колись стверджувала, що така погроза діє на будь-якого жеребчика. І схоже, вона мала рацію.
І тоді праворуч вона побачила створіння. Спочатку їй здалося, що потвора складалася з імли, що вона лиш ілюзією, форма, зіткана з туману, який вони потурбували своєю гонитвою. Крізь фігуру створіння вона бачила траву й кущі, які швидко втікали назад. Потім створіння двома гігантськими стрибками наблизилося до неї — і Кайлін роздивилася всі подробиці.
Бестія була схожа на величезного худорлявого хорта, якого хтось позбавив хвоста, очей, вух і поголив до голої шкіри. М’язи та сухожилки, вкриті сітківкою блакитних вен, рухалися під шкірою, наче ошалілі від страху змії, на голові бракувало не лише очей, а й навіть очних ям. Була лише гладенька кістка черепа, якапереходила у видовжений писок. Потвора обернула голову в її бік, немов приглядаючись, та розхилила пащу. Чорні, склисті ікла, немов виточені з обсидіану, блиснули в пародії посмішки.
— Увага-а-а! — донеслося від голови загону.
Запізно, вибухнуло пекло.
Імла наповнилася розпачливим кінським іржанням і репетуванням людей. Кайлін не стала чекати нападу й трохи стримала коня, а коли дезорієнтована потвора вирвалася вперед — узяла праворуч, повним галопом наїхала на створіння і вдарила згори. Шабля пройшла крізь потвору майже без опору, наче її тіло складалося не з кісток і м’язів, а з хрящів і слизу. Торин розтоптав напасника, поклавши вуха й перелякано ржучи. Нарешті щось його перестрашило.
Загін пішов урозсип. Кожен із вершників пустив коня учвал, аби лише швидше, аби лише подалі від блідих, напівімлистих фігур, які вистрибували з опарів та рвали обсидіановими іклами. Повз Кайлін проминуло клубовисько з кількох пекельних псів, що билися за фрагменти чогось, що хвилину тому ще було людиною. Дві бестії відірвалися від трупа. Почали заходити до неї з боків, праворуч і ліворуч, вміло координуючи свої рухи, ніби одна була дзеркальним відображенням іншої.
Вони вдарять одночасно, подумала Кайлін. Одна зробить вигляд, що нападає, а друга стягне мене з сідла. От тільки яка? Ну, сучі діти, яка буде першою?!
Третя фігура випірнула з імли ліворуч поміж Торином і бестією. Бердеф. Мчав, витягтись при землі, його палеве тіло майже зливалося з травами. Потвора відскочила, наче отримавши в бік потужного копняка. Бердеф гиркнув, а бестія, хоча й була більшою за нього, не прийняла виклику. Загальмувала й зникла в імлі.
Почувся брязкіт тятив, і потвора праворуч затнулася, ринула головою в землю та залишилася позаду.
З імли перед Торином з’явилися фігури двох вершників. Кошкодур і Дагена. Пера, кістки й камінчики, з яких дівчина зробила свої амулети, шарпалися на шнурках навсебіч, стукотіли одне об одне, шелестіли й клацали. Кінь чоловіка мчав уперед важким, неритмічним галопом, плямуючи землю темною, майже чорною кров’ю. Вона зрівнялася із Кошкодуром. Кинула оком убік, але Бердеф, вочевидь, зник.
— Кайлін! Вже недалеко. Я чула свисток Ласкольника! — Дагена в галопі накладала на тятиву наступну стрілу.
Кошкодур не відізвався. Похилений над кінською шиєю, він щось шепотів тваринці у вухо. Жеребчик спіткнувся раз, другий, шматки піни, що крапали з його морди, стали рожевими. Кайлін наблизилася ще.
— Перестрибуй! Торин зможе!
Дві примарні істоти вистрибнули з імли. Перша, в яку вдарила стріла, скорчилася на льоту й зникла в темряві, друга стрибнула високо, цілячи іклами в шию Торина. Жеребець опустив голову й ринув уперед, ударяючи потвору грудьми.
І раптом вони виїхали з імли. Випхана з туману бестія, лиш опинившись під місячним світлом, люто завила й кинулася назад. Кайлін більше нічого й не побачила, бо неслася далі.
Попереду, на тлі шарлатової заграви, виднілися фігури вершників. Вона кинула на них погляд. Десь зо п’ять десятків. Більше, ніж сподівалася. Вони призупинялися.
— Випари лише півмилі в діаметрі, — Ласкольник під’їхав із лівого боку. — А ці створіння напали, коли ми вже були на середині дороги. Якби нині імла була ширшою…
Не було сенсу закінчувати. Тоді із туману ніхто не виїхав би живим.
Кошкодур не дивився на кха-дара. Зістрибнув на землю, схопився за віжки й притулив обличчя до кінської шиї. Кайлін тепер виразно бачила бік його коня. Те, що вона раніше сприйняла за клапоть, відірваний від попруги, було чимось довгим, овальним та лискучим. Кишка. Кінь Кошкодура чверть милі біг із розірваним черевом. Тепер його вершник щось шепотів йому на вухо.
Потім різким рухом вихопив із піхов біля стегна довгий ніж та увіткнув його тварині під передню ногу. Кінь впав на коліно, зітхнув — дуже по-людськи — та завалився на бік. Задні ноги його шарпнулися в кількох спазмах та знерухоміли.
Кошкодур повільно витер ножа об штани.
— Я їздив із ним п’ять років, — вихрипів.
Кайлін зачепило, як саме він це промовив: не «на ньому», а «з ним».
— Хто, кха-даре? Хто це зробив?
— Ми довідаємося, Сардене.
— Було б добре, якби ми довідалися швидко.
По її спині пройшов мороз від самого його голосу.
— Довідаємося в Літреві. Скоро. Лише чотири милі, Сардене. І було б добре, якби ти взяв іншого коня.
Чому він так це говорить? Поволі й спокійно, як до великої, озброєної зведеним арбалетом дитини.
Кошкодур похитав головою, неспішно вклав ніж до піхов.
— Жоден кінь зараз не понесе мене, кха-даре. Не той запах. А я не хочу їхати із залізом у кулаці. Ця кров має змитися інакше.
— Сардене…
— Не непокойся за дівчат, кха-даре. У кожної з них — свої таємниці. Ти добре обрав.
Рушив уперед. У міру того, як він віддалявся, його фігура, здавалося…
— Кайлін! — Ласкольник шарпнув її за плече. — Робота чекає.
Ані словом не прокоментував того, що відбулося.
— Ти й Дагена долучаєтеся до чаардану Веторма. Він втратив більше людей. Розділяємося тут. Ви поїдете зі сходу, ми — із заходу. Намагайтеся не розпорошуватися у місті. Якщо боги дозволять — зустрінемося на ринку. Вперед!
Намагайтеся не розпорошуватися. Легше сказати, ніж зробити. Літрев насправді було плутаниною вуличок і завулків, втиснутих між найрізноманітнішими, зведеними будь-як, без ладу й складу будинками. Якщо в’їхати в такі вулички, то ними неможливо пересуватися інакше, ніж вервечкою, кінь за конем. «Не розпорошуватися»: для загону вершників це завдання у таких умовах було практично неможливим до виконання.