Роберт Вегнер – Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід (страница 9)

Кайлін заплющила очі.

— Я подорожувала на південь з батьком, матір’ю й двома братами. Саме там ми мали шукати щастя, кращої долі. У горах ми обробляли невеличке орендоване поле, розводили стадо кіз, кілька овець. Часто бувало холодно й голодно, як мені пам’ятається. А з півдня, зі Степів, надходили вісті, що кожен, хто приїде й оселиться там, отримає стільки землі, що й у половину дня не зможе об’їхати її конем. Тож батько, по якимсь передновку, коли нам знову довелося їсти хліб з борошна, приправленого жолудями, спакував нас і вирушив на південь. Бо можна бути меекханцем з діда-прадіда та марити про те, аби оселитися поміж варварів…

Вона не відривалася поглядом від полум’я, шукаючи хоча б якоїсь емоції, але ті спомини вже давно припинили боліти.

— На нас напали бандити. Звичайні розбійники, а не якийсь там Чорний Госсе чи Вегир Вбивця. Так, купка грабіжників, які, мабуть, навіть не розраховували на таке щастя. Ми саме стали табором, коли вони випірнули з темряви. Мій батько навіть не встиг потягнутися за зброєю — отримав три стріли. Братів розтоптали кіньми. Матір пришпилили до землі списом. Я… Я саме відійшла в кущі. Дивилася на все, що коїлося, присівши зі спідницею, задертою до пупа. У зад мене колола якась паличка.

Її усмішка розтягнулася у дивну, страшну гримасу.

— Смішно, еге ж? Мені вирізали сім’ю, а єдине, що я виразно пам’ятаю, це та клята паличка, яка колола мені дупу. А вони швидко скінчили. Їм йшлося про гроші, коней та кілька цінних дрібниць, які ми мали із собою. Вони поїхали так само швидко, як і з’явилися. Просто в ніч. А я… Я сиділа там, у тих кущах, аж до світанку. Потім взяла лук, якого вони не знайшли в темряві, та пішла за ними. Я мала тринадцять років і думала лише про одне — як їх знайти і вбити. А вони не поспішали, бо ж були на своїй землі… Пани Степів. Тож я знайшла їх наступного дня, коли вони планували напасти на наступних мандрівників. Не пам’ятаю точно, що я зробила — ті саме в’їжджали до табору, а я почала кричати й стріляти. Начебто влучила в отамана розбійників тієї миті, коли він збирався проштрикнути списом самого Анд’еверса. Я завжди мала хист до лука. Потім я втратила притомність. Очуняла вже у фургоні. Так я познайомилася із родом Калевенгів.

— А твої родичі?

— Не маю таких, не тут. Я походжу з півночі й там залишила якихось тіток і дядьків. Тих, що подібно до нас перебивалися на передновку хлібом з жолудями, — скривилася вона. — Либонь, вони б дуже втішилися, якби їм на голову звалилася якась панна, а разом із нею й слово «посаг».

— Тож ти залишилася з верданно?

— А що? — відгукнулася гнівно, бо їй не сподобався його тон: занадто часто Кайлін чула фрази, сповнені брехливої турботи, які звучали саме таким тоном. — Вважаєш, що мені з ними було погано? Думаєш, що було би краще, аби я гарувала від світанку й до ночі за шматок хліба і дах над головою, аби лиш мною опікувалася якась «нормальна» сім’я? Тоді я точно народила б у чотирнадцять позашлюбне дитятко, яке зробив би мені мій ласкавий опікун. Верданно прихистили мене й виховали як свою. А коли я вирішила жити своїм життям — дали мені благословення, шаблю й доброго коня.

— Але ж я нічого такого не сказав… — Ловчий здійняв долоню в захисному жесті.

Кайлін гнівно пирхнула й повернулася до розглядання полум’я.

— Забагато.

— Вибач?..

— Забагато разів я чула такі слова. Ох бідолашна дитинко, що має прислуговувати тим нечепурам. Ах, це ж та сирітка, яка гарує в кузні дикунів. Йой, що за сором, щоб меекханська дівчина робила такі речі. І таке інше. Коли ми дісталися до першого містечка — це була така собі діра, здається, Ґвирет. Тамтешній бурмістр відібрав мене в Анд’еверса та віддав у «кращі руки». Я стала служницею в місцевого різника. Мій новий опікун приліз до мене першої ж ночі й почав обмацувати. Мені було лише тринадцять, але я була високою. А до того ж — нічиєю. Тож він вважав, що може зробити зі мною все, що тільки йому заманеться.

Вона на мить замовкла, підтягнула коліна під підборіддя й застигла в цій позі.

— Найгірше, що я й сама так вважала. Що я — нічия. Що я не маю нікого й нічого. Назавтра один з хлопців Анд’еверса, Дер’еко, випадково зустрів мене на вулиці, коли я йшла на базар. Я ревла всю ніч, і він відразу це помітив. Майже силою затягнув мене до тіточки Вее’ри, а вона за пару хвилин витягла з мене те, що я обіцяла нікому й ніколи не розповідати. Я виплакалася в неї на колінах, наче мала дитина. А потім підвела погляд і побачила обличчя Анд’еверса. І Дер’еко, і Рук’герта, і Дет’мона. Раптом зрозуміла, що я — не нічия. Що я — їхня, а вони — мої. Того самого дня коваль у товаристві чотирьох синів навідався до різника. Не знаю, що саме вони йому сказали, але щойно вони пішли — той, блідий та переляканий, помчав до бурмістра й зрікся опіки наді мною. А потім ми виїхали звідти та потрапили до Літрева. Ну а там історія майже повторилася. Майже, бо тоді в місті стояла панцерна хоругва, а її командир, полковник Ясферд, знав Анд’еверса. І він не дозволив, аби мене не забирали від верданно. Та спершу поговорив зі мною. Здається його остаточно переконав мій істеричний напад, що був відповіддю на пропозицію знайти мені якогось іншого опікуна.

— Істеричний напад? У тебе?

— Якщо можна так назвати жбурляння різними предметами й випльовування здебільшого лайливих слів — то так.

— Ага. Хотів би я це колись побачити.

— Ні, не хотів би, — усміхнулася Кайлін. — Ну ось так я й залишилася в кузні. Мене виховали як свою доньку, а ті інші — порядні дівчата. Проте наслухалася я всякого. Місцеві, може, й воліють пильнувати за власними справами, але навіть тут меекханська дівчина, яка мешкає у Фургонників… таке дражнило. Минуло кілька років, перш ніж вони прийняли Анд’еверса та його родину, перш ніж скінчилися дурнуваті балачки. Та що там казати. Пару разів я думала вжити аргументів трохи інших, ніж уроджена краса й привабність.

— Це яких, наприклад?

Кайлін потягнулася так, що у неї аж захрустіло в спині.

— А це вже, монаше, зовсім інша історія. Щось іще? Я все одно не сплю, тож можемо побалакати.

— Ти не відповіла на запитання. Чому, власне, вільний чаардан, найманий загін рубайлів, так щільно сплетений дивними вузлами лояльності та братерства? Мали бути й інші шляхи.

— Лояльності та братерства, — пирхнула вона. — Аякже. Цікаво, хто вигадує таку дурню. Ти хоча б знаєш, що означає саме слово «чаардан»?

— Це щось із даврійського?

— Так, як і «кха-дар». «Чаардан» приблизно означає «рід, що воює», а «кха-дар» — «батько». Це не найманий загін рубайлів, це родина. Коли ти вступаєш до чаардану — це все одно, що одружуєшся — ділиш і радість, і горе. Поки житимеш — тебе не залишать на поталу ворогу, якщо скалічишся — то не здохнеш від голоду, — Кайлін усміхнулася у простір. — Якщо зганьбиш чаардан — у тебе не буде місця, де ти зможеш сховатися.

— Ти у пошуках іще однієї сім’ї?

— Може. Але тут, звісно, йшлося й про Ласкольника.

Ловчий кивнув із зрозумінням.

— Мене це не дивує. Аби я не став слугою Володарки Степів, то віддав би обидві руки, щоби їздити з ним. Генно Ласкольник, жива легенда, людина, яка врятувала Імперію. Дотепер розповідають, як він прийшов до імператора і сказав…

— «Ти, бер-Арленсе, чи як там тебе, наскільки для тебе є важливою ця твоя Імперія?», — промовили вони одночасно й одночасно вишкірилися одне до одного.

— Саме так. Знаєш, Кайлін, що цю історію розповідають у всіх провінціях? І всі не розуміють, чому генерал Ласкольник облишив кар’єру в столиці й повернувся в Степи, щоб вести життя командира невеличкого чаардану. Офіцер, який колись командував тридцятитисячною кінною армією. Прокляття, офіцер, який цю армію створив буквально з нічого. Це завдяки йому меекханська кавалерія сьогодні є тим, чим вона є.

— Я їжджу з ним лише пів року, тож ми не настільки близькі, щоб він мені сповідувався, але якось він сказав, що йому все просто остогидло. Остогидли інтриги, плітки, підмовляння, постійна боротьба за вплив при дворі. Битви, в які його безперервно хотіли втягнути, незважаючи на те, що він не мав на це ані найменшого бажання. У столиці він залишався дикуном із далекої провінції. Навіть не меекханцем, а лише напівкровкою, народженим від варварської матері та невідомого батька. Тамтешня аристократія постійно дивиться на людей крізь їхні прізвища, рід і чистоту крові.

— Мені таке відоме. Моя мати — не меекханка. Й хоча її рід нічим не поступається іншим, я неодноразово мусив відповідати на зачіпки й презирство від різних «вищих за мене». Так часто буває: чим менше хтось досягнув у житті — тим більше він підкреслює велич і значимість своїх предків, — Ловчий пошукав за спиною й докинув до вогнища кілька гілочок, вогонь стрільнув іскрами та весело затанцював. — Кілька разів бувало навіть так, що під час суперечок про велич і значимість родів мені довелося вжити аргументів трохи інших, аніж вроджена краса й привабність.

Вона не могла не усміхнутися.

Раптом відчула, як від неї відходить напруга, а виснаження після важкого дня нагадує про себе. Вона закуталася в попону та почала моститися на землі.

— Краще лягай спати. Перед світанком ми маємо вже бути на ногах.

— Ага. Ееее… Кайлін?

— Так, — пробурмотіла воно сонно.