Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 15)

Кілпеппер кивнув і разом із чотирма членами екіпажу пішов до корабля.

— Морена! — гукнув Кілпеппер. Помічник капітана увійшов до командного пункту.

— Вирушите на пошуки родовищ металевих руд. Візьміть ще одну людину та постійно підтримуйте радіозв'язок з кораблем.

— Слухаюся, — Морена широко посміхнувся, — начебто місцеві доброзичливо ставляться до нас, чи не так, сер?

— Так, — коротко відповів Кілпеппер.

— Красивий світ, — вів далі помічник.

— Так, — знову сказав капітан.

Помічник капітана Морена пішов готувати потрібне обладнання.

Капітан Кілпеппер замислився про те, що все-таки не гаразд із цією планетою. Решту дня він провів за складанням звітів. Під вечір облишив роботу і вийшов на прогулянку.

— У вас є вільна хвилинка, капітане? — звернувся до нього Сіммонс. — Я хотів би дещо показати вам у лісі.

Кілпеппер за звичкою трохи побурчав, однак пішов з біологом. Ліс викликав у нього цікавість.

Дорогою їх супроводжували троє тубільців. Трійця нагадувала собак за всіма ознаками, крім забарв-лення — у червоно-білу смужку. Вони були схожі на льодяники.

— Ну ось, — стримуючи нетерпіння, промовив Сіммонс, щойно вони опинилися в лісі, — погляньте: вам ніщо не видається дивним?

Кілпеппер подивився навколо. Дерева були грубі й росли рідко, так рідко, що крізь них проглядався майже весь ліс.

— Бачу, — пробурчав він, — заблукати тут не вдасться.

— Придивіться пильніше, — не вгавав Сіммонс.

Кілпеппер посміхнувся. Сіммонс привів його сюди, бо лише капітан міг по-справжньому розділити з ним захоплення незвичайним відкриттям, зрозумів би його ліпше, ніж будь-хто з колег.

Троє тубільців, які прийшли з ними, гралися й стрибали поряд.

— Немає підліску, — зауважив Кілпеппер, коли пройшов на кілька метрів далі. Стовбури дерев, укритих різнобарвними квітами, обвивали в'юнкі рослини. Кілпеппер оглядівся навколо й помітив пташку, що підлетіла до одного смугастого песика, якусь хвилину пурхала навколо його голови, а потім полетіла геть.

Пір'я птаха виблискувало сріблясто-золотавими барвами.

— Вас ніщо тут не насторожує? — нетерпляче запитав Сіммонс.

— Ну, хіба що гама кольорів, — сказав Кілпеп-пер. — Чи є ще щось?

— Погляньте на дерева.

Дерева рясніли плодами, які звисали з нижніх гілок, вражаючи дивовижним розмаїттям кольорів, розмірів і форм. Деякі нагадували виноград, інші — банани, ще інші — кавуни…

— Здається, вони належать до різних видів, — несміливо припустив Кілпеппер, не впевнений, що саме це Сіммонс хотів йому показати.

— Справді, до різних видів! Але ж придивіться, капітане. Ці різноманітні плоди начебто різних видів ростуть на одній гілці!

Глянувши уважніше, Кілпеппер переконався, що біолог має рацію. Кожне дерево вражало розмаїттям плодів.

— Такого просто не повинно бути, — сказав Сім-монс. — Звичайно, я не фахівець з біології рослин, але чітко бачу, що це зовсім різні плоди, а не одні й ті самі на різних стадіях достигання.

— Як же ви це пояснюєте? — поцікавився Кілпеп-пер.

— Особисто я — ніяк, — посміхнувся біолог, — нехай цим переймається якийсь бідолашний ботанік.

Вони повернули назад, до корабля.

— А ви тут чим займалися? — звернувся Кілпеппер до Сіммонса.

— Проводив невеличке антропологічне дослідження. Хотів дізнатися, де живуть наші друзі. Нічого не вийшло. Не знайшов ні доріг, ні жодних знарядь праці, ані оброблених ланів — нічогісінько, навіть печер.

Кілпепперу не здалося дивним, що до антропологічних досліджень узявся біолог. Неможливо включити до складу пошукової експедиції фахівців з усіх галузей. Насамперед обирали біологів та бактеріологів, бо це вважалося життєво важливим. Наступними за значенням для експедиції були лінгвісти. До ботаніків, екологів, психологів, соціологів та інших дослідників зверталися насамкінець.

Поки вони йшли до корабля, з десяток птахів кружляли навколо тваринок — чи, можливо, тубільців. Усі пташки мали яскраве забарвлення — різнокольорові цятки, смужки, плямки. Не було жодного у темних, чи сірих тонах.

Помічник капітана Морена й член екіпажу Флінн перетнули ріденький гайок і зупинилися біля підніжжя невисокого пагорба.

— Невже доведеться дертися нагору? — зітхнув Флінн, зігнутий під вагою величезної камери, яку ніс за спиною.

— Зважаючи на показники — таки доведеться, — Морена дивився на шкалу портативного приладу, який показував присутність металу на схилі, по той бік пагорба.

— У космічні подорожі непогано було б брати автомобілі, — сказав Флінн, нахиляючись уперед, щоб втримати рівновагу на пологому схилі, — чи хоча б верблюдів.

Над ними з веселим щебетанням пурхали червонясто-золоті птахи. Вітер гойдав високу траву й шелестів густим гіллям сусіднього лісу. Їх супроводжували двоє місцевих, дуже схожих на коней, але дивної масті — зелені в білі цятки.

— Якийсь дурнуватий цирк, — пробурчав Флінн, коли один коник оббіг навкруг нього по колу.

— Справді, — погодився Морена.

Вони досягли вершини пагорба й почали спускатися. Раптом Флінн зупинився:

— Нічого собі!

Біля підніжжя пагорба височіла стрімка й пряма металева колона. Вона здіймалася, скільки сягало око, верхівка губилася в хмарах.

Вони поквапилися вниз, аби роздивитися дивовижну колону зблизька. Вона була масивнішою, ніж здавалася з відстані. Морена припустив, що її діа-метр близько двадцяти футів. На його думку, метал сіро-синього кольору був сплавом сталі. Але, з іншого боку, яка сталь зможе втримати таку вагу?

— Як гадаєш, яка відстань до хмар? — поцікавився Морена.

Флінн задер голову:

— Боже мій, та не менше півмилі. Може, миля.

Від корабля колони не було видно, бо її основа ховалася за пагорбом, верхня частина зливалася з сіро-блакитним небом, а вище колона зникала серед хмар.

— Просто не вірю власним очам, — сказав Морена. — Цікаво, яку механічну напругу витримує ця штука.

Вони зачудовано розглядали величезний стовп.

— Ну, — сказав Флінн, — мабуть, треба зробити фотографії.

Він зняв зі спини камеру й тричі зняв колону з відстані двадцяти футів, потім ще раз із Мореною для порівняння розмірів. На наступних трьох знімках він охопив, наскільки зміг, загальний вигляд колони.

—Що ж це таке, на твою думку? — запитав Морена.

— Нехай із цим морочаться великі уми, — сказав Флінн, — тут їм буде над чим сушити мізки.

Він запакував камеру

— Ну, що, рушаємо назад?

Флінн поглянув на зелених коней у білу цяточку.

— Чорт забирай, а чи не можна пристосувати їх для їзди верхи?

— Спробуй, може, скрутиш в'язи, — запропонував Морена.

— Ходіть-но сюди, хлопці, — покликав Флінн.

Один коник справді підійшов і став навколішки. Флінн обережно всівся йому на спину. За мить уже хвацько сидів верхи й усміхався Морені.

— Не розтовчи камеру, — буркнув Морена, — все-таки казенне майно.

— Гарний хлопчик, — похвалив Флінн коня, — розумний хлопчик.