Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 14)

За півгодини приготувався до польоту, а ще за п'ятнадцять хвилин стартував.

6

З кабінету Ерума чиновники спостерігали за космічним кораблем Джексона, який світився в темному вечірньому небі, мов комета. Він зменшився до блискучої, ледь помітної крапки, а потім зник у просторах космосу.

Чиновники мить помовчали, потім перезирнули-ся й зненацька всі розреготались. Сміялися дужче й дужче, хапаючись за боки, так що сльози котилися щоками.

Мер перший припинив істерику, опанував себе й мовив:

— Мун, мун, мун-мун.

Ця думка миттю змусила всіх отямитися. Їхня радість згасла. Усі мимоволі замислилися про далеке недружнє небо й згадали свої недавні пригоди.

Нарешті наймолодший, Ерум, запитав:

— Мун-мун? Мун-мун?

Його наївність в деяких чиновників викликала посмішку. І все ж таки ніхто не міг відповісти на таке просте, але найважливіше запитання. Справді, чому? Хто-небудь міг хоча б здогадатися?

Ця невизначеність не тільки заважала зрозуміти минулі події, але й викликала сумніви щодо майбутнього. І якщо знайти справжню відповідь не вдавалося, то відсутність навіть приблизних здогадів мучила нестерпно.

Тиша тривала, поки на вустах молодого Ерума не з'явилася крива цинічна усмішка й він не промовив доволі жорстко:

— Мун! Мун-мун! Мун?

Його слова всіх вразили, але то була надто покваплива реакція молодої людини. Проте й залишити поза увагою такої заяви ніхто не міг. І поважний перший заступник мера вийшов наперед, щоби відповісти.

— Мун мун, мун-мун, — сказав старий чоловік надзвичайно просто, — мун мун мун-мун? Мун мун-мун-мун. Мун мун мун; Мун мун мун; мун мун. Мун мун мун мун мун мун мун мун. Мун-мун? Мун мун мун мун!

Упевненість, навіть віра, що звучали у цих словах, глибоко зворушила Ерума. Непрохані сльози блиснули в його очах. Забувши про все, він глянув на небо, стиснув кулаки й вигукнув:

— Мун! Мун! Мун-Мун!

Старий заступник мера зі спокійною посмішкою додав:

— Мун-мун-мун; мун, мун-мун.

За іронією долі, у ці слова вмістилась уся дивовижна й моторошна правда. Можливо, навіть добре, що ніхто, крім них, цього не чув.

Заборонена зона

— Ну тут же просто чудово, капітане! — вигукнув Сім-монс, ніби ненароком зазирнувши в ілюмінатор, — наче в раю. — І зітхнув.

— Виходити поки що не можна, — зауважив капітан Кілпеппер.

На обличчі біолога відбилося розчарування.

— Але, капітане…

— Ні, — Кілпеппер дивився в ілюмінатор на коло прим'ятої лугової трави навкруг корабля. Всипана червоними квітами, трава здавалася такою само свіжою, як і два дні тому, коли вони приземлилися. Праворуч, за луками виднівся бурий ліс, крізь гілля зблискували жовті й помаранчеві квіти. Ліворуч тяглася низка синьо-зелених пагорбів. Схилом одного з них стікав водоспад.

Дерева, квіти й усе таке. Місце безперечно красиве, й саме тому воно викликало у Кілпеппера недовіру. Він змінив на своєму віку двох дружин і п'ять кораблів, тож досвід підказував, що за прекрасною зовнішністю може приховуватися що завгодно. П'ят-надцять років у космосі додали йому зморшок на чолі й сивини у волоссі, але не дали жодних підстав для відхилення від власних переконань.

— Ось звіти, сер, — помічник капітана Морена передав йому стоси документів. На широкому, грубуватому обличчі Морени застиг зневажливий вираз. Кілпеппер чув притлумлену метушню й стримуваний шепіт за дверима. Він знав, що це команда зібралася слухати, що він скаже цього разу.

Усім хотілося нарешті вибратися назовні.

Кілпеппер переглянув звіти. Вони були такі самі, як і чотири попередні. Атмосфера придатна для дихання, небезпечних мікроорганізмів не виявлено, шкідливого випромінювання також. Якісь форми тваринного життя в сусідньому лісі. Виявлено багато металу — можливо, гори з покладами залізної руди за декілька кілометрів на південь. Підлягає подальшому дослідженню.

— Добре, — сказав Кілпеппер. — Звіти чимось дратували його. З попереднього досвіду він знав, що на кожній планеті зазвичай буває хоча б щось та не так. Волів виявляти подібне відразу, перш ніж воно призведе до непоправного.

— То нам можна вийти, сер? — перепитав Морена й напружено виструнчився. Кілпепперу здавалося, що він чує навіть дихання екіпажу за дверима.

— Ну, не знаю, — протягнув Кілпеппер і почухав голову, намагаючись придумати привід для відмови. Щось йому тут таки не подобалося.

— Гаразд, — здався він нарешті, — встановіть захисне озброєння, щоб було напоготові на час перебування зовні. Випустіть чотирьох. Ніхто не повинен відходити далі, ніж за двадцять п'ять метрів від корабля.

Йому довелося дозволити їм вийти. Досить з них і шістнадцяти місяців у задушливому, тісному кораблі.

— Так, сер! — відповів помічник Морена й зник за дверима.

— Я вважаю, наукова група теж має вийти, — сказав Сіммонс, напружено стискаючи кулаки в кишенях.

— Згоден, — стомлено озвався Кілпеппер, — і я піду з вами. Врешті-решт, ця експедиція має і практичну мету.

Після очищеної рециркульованої атмосфери корабля повітря безіменної планети здавалося сповненим пахощів. З гір повівав легкий свіжий вітерець.

Капітан Кілпеппер стояв, склавши руки на грудях, і з насолодою дихав. Четверо членів екіпажу ходили поблизу, розминаючи ноги, й теж наповнювали легені свіжим повітрям. Група науковців стояла разом, вирішуючи, з чого почати. Сіммонс нахилився і зірвав стебельце трави.

— Цікава штучка, — мовив він, тримаючи травинку проти сонячного світла.

— І що ж у ній цікавого? — капітан Кілпеппер підійшов ближче.

— Ось погляньте, — худорлявий біолог подав йому стебельце, — ідеально гладенька. Не видно жодних ознак клітинної будови. Зачекайте-но...

Він схилився над червоною квіткою.

— Ти диви! До нас гості, — один із членів екіпажу, Флінн, перший помітив місцевих мешканців. Вони вийшли з лісу й луками прямували до корабля.

Капітан Кілпеппер глянув на корабель. Озброєння у бойовій готовності. Для впевненості намацав особисту зброю в очікуванні розвитку подій.

— Еге, браття, — промимрив Арамік, корабельний лінгвіст. Він уважно, як зацікавлений фахівець, розглядав тубільців, які повільно наближалися. Решта чоловіків здивовано спостерігали.

Очолювала процесію істота з шиєю щонайменше вісім футів завдовжки, як у жирафи, та з товстими короткими ногами гіпопотама. Вираз її обличчя видавався веселим, фіолетова шкіра була розцяцькована великими білими плямами.

За нею рухалися п'ять маленьких звірят, укритих білосніжним хутром, приблизно розмірів тер'єра і з пихатим виглядом. Замикала ходу маленька товста істота, червона, з довжелезним зеленим хвостом.

Усі зупинилися перед чоловіками та вклонилися. Запанувала тривала незручна мовчанка. Нарешті всі розсміялися.

Сміх, здавалося, спрацював як сигнал. П'ять маленьких створінь вистрибнули на спину бегемо-то-жирафі. За якусь мить вони почали дертися одне одному на плечі. Ще за хвилину всі п'ятеро балансували в піраміді, мов група акробатів.

Чоловіки із захватом зааплодували.

Товста тварина, й далі балансуючи, стала на хвіст.

— Браво! — закричав Сіммонс.

П'ять пухнастих звірят зістрибнули зі спини жирафи й почали танцювати навколо товстуна.

— Вау! — вигукнув Моррісон, бактеріолог.

Бегемото-жирафа перевернулась у незграбному сальто, невдало приземлилася, однак скочила й глибоко вклонилася.

Капітан Кілпеппер супився й потирав долоні, не в змозі збагнути причини такої поведінка місцевих істот.

Тубільці заходилися співати. Мелодія здавалася дивною, але, без сумніву, то був таки спів. Істоти кілька секунд щось узгоджували між собою, та нарешті вкотре вклонилися й почали качатися в траві.

Екіпаж і далі аплодував. Арамік дістав диктофон і записував звуки тубільців.

— Поки що досить, — сказав Кілпеппер членам екіпажу, — повертаймося на корабель.

Наказ викликав обурені погляди.

— Інші теж хочуть вийти, — пояснив капітан. Чоловіки неохоче почали заходити у корабель.

— Гадаю, ви хочете ще трохи на них подивитися, — Кілпеппер звернувся до науковців.

— Звичайно, — озвався Сіммонс, — ніколи не бачив нічого подібного.