Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 82)

Десяток-другий ароб, мізерна дещиця порівняно з урожаєм на інших фазендах, але все золото світу не могло б так розхвилювати колишніх жагунсо: маленькі очиці на камінних обличчях іскрилися, а на губах грала бліда усмішка. Цю подію відзначили бучною гулянкою з щедрою випивкою і безкоштовним частуванням. Найбільше раділа Бернарда. Живіт не завадив їй цілу ніч провести в обіймах хрещеного.

Раніше час ледь плинув, розтягувався на довгі місяці. Та ось почали давати врожай плантації, і навіть події того тижня сприймалися як далеке минуле. День наздоганяв день, учорашнє мріло вже далеко, а від позавчорашнього губився й слід.

Отож відійшла й та неділя, коли видовбаний з бобового дерева човен з юними Авреліо й Дівою на борту перетнув річку, везучи трохи продуктів на продаж. Старожили Великої Пастки узріли на грубій мішковині плоди землі, досі не бачені в цих краях: стручкові боби, шушу, кіабо, машіше, жіло й гарбузи. Було чим пишатися.

З кожним тижнем розмаїття і кількість товарів зростали. Турок Фадул жадібно накинувся на перший перець: круглий, пахущий перець, гірку, довгасту, стручкувату перчицю, поцятковану зеленими й багряними плямами. Найдо торгував пташками. Він та його товариш Еду ставили в лісі сильця і ловили папа-капім, сабіа, бем-те-ві, ластівок, трясогузок і куріо. Хлопці збивали й простенькі клітки. У Факеловій майстерні птах з породи жовтобрюхів лопотів крилами, надимав воло, заходячись щебетом і свистом.

Ліа сиділа навпочіпки перед бараком і продавала. Зрідка ходила кудись з чоловіком, свекром і шваграми, носячи на руках і годуючи груддю плаксиве опецькувате немовля.

За прикладом Жозе дос Сантоса, незабаром продавати вирощені за тиждень овочі стала й родина Алтамірандо. Сан доглядала свиней, сповивала поросят, наче немовлят; у викоті її сукні золотіли пипки. Разом з Еду й Нандо вона гасала по долині — цибата, кучерява й сміхотлива. Мила й безстрашна дівчина.

Ці перші базари принадили не лише місцевий люд, а й сезонників, лісорубів і пеонів з довколишніх маєтків. Вони купували городину й зелень, бо на фазендах земля хоч і родюча, але пристосована лише для какао. Куплений шматок гарбуза можна було тушкувати з бобами; смажені шушу, жіло й машіше — чудова приправа до в’яленого м’яса. Лісоруби й пеони приходили також, щоб трохи розважитись, погуляти, знайти собі пару. — Дехто приносив шестиструнну гітару й кавакіньйо. Ліко Карась грав на губній гармонії, божественному інструменті; з майстерні йому підсвистував софрe-жовтобрюх.

Повій прибувало, більшало хатинок; раніше розкидані далеко одна від одної, вони обростали завулками й тупичками, і там панували веселощі. Щовечора влаштовувалися бучні гулянки. Минулися ті часи, коли про недільний день нагадували тільки Факелові звані обіди.

У базарному гаморі, проходячи поодинці чи гуртом повз Лупісиніо і Збуй-Вік, пеони скидали благенькі солом’яні брилі й чемно, співучими й протяглими голосами віталися:

— Добридень, сеу Лупісиніо! Добридень, доно Збуй-Вік!

Раніше доною її величали з огляду на вік лише тесля та його син стругальник: літню жінку, хай і легковажну, слід поважати. Однак і те вже позаду. Нинішні сусіди поштиво називали її доною Збуй-Вік, а діти пеонів та лісорубів навіть просили її благословення. Якщо повія не тільки «сіа», а навіть «дона», то вона вже не пропаща, нікчемна жінка, а особа значна, гідна найглибшої пошани.

Перша дитина, що її Збуй-Вік прийняла в свої п’ятдесят чотири бурхливо прожиті роки, була не Бернардина, як вона того сподівалась.

Вона дрімала біля Зе Раймундо, давнього клієнта, з яким можна погомоніти й посміятись у ліжку, коли хтось закричав і загрюкав у двері.

— Це до вас, кумо, — гукнула з сусідньої кімнати сонна Бернарда.

— Іду.

З порога, навіть не привітавшись, до неї ступив мокрий як хлющ Агналдо:

— Ви повитуха? Мати послала по вас. Скоріше, в Ліа почалися перейми. — І повторив: — Скоріше!

Він промовив це таким владним тоном, що Збуй-Вік, це вагаючись, відказала:

— Зараз.

Швиденько накинула щось на себе. Зе Раймундо розплющив очі й поцікавився, що це за метушня.

— Пусте, я скоро вернуся.

При березі стояв човен, але Агналдо кинувся через річку уплав, а Збуй-Вік перебралася на той бік, обережно перестрибуючи з каменя на камінь, щоб не послизнутись і не шубовснути у воду. Аж тепер до неї дійшло, чого вона біжить на той берег, але вертати назад уже пізно. Хто найбільше винен у цьому, то це Бернарда. Коли її питали, хто найкраща повитуха в Такарасі чи в Ітабуні, вона знай повторювала легковажно: ні в Ітабуні, ні в Такарасі, народжуйте тут, у Великій Пастці, з допомогою куми Жасинти.

— А Збуй-Вік уміє приймати пологи?

— Уміє… Хіба є таке, чого вона не вміє?

Ось так Збуй-Вік і зажила слави вправної баби-пупорізки ще до того, як прийняла першу дитину. Отож стара Ванже й згадала про неї, коли невістка відчула болі. Сама Ванже мала в цьому нелегкому ділі великий досвід, бо народила дев’ятеро дітей, з яких вижило п’ятеро. В Мароїмі вона не раз допомагала повитусі кумі Дезидерії, навіть приймала дитину в своєї невістки Дінори, але з Ліа це було надто ризиковано: свою вагітність, як усі нинішні жінки, Ліа переносила важко, ночами їй снився її чоловік, прив’язаний мотузками до дерева біля скотного двору, і вона прокидалася, охоплена жахом. Це ще чудо, що не скинула дитину.

Ванже потерпала: а що, як пологи виявляться важкими? Тоді без досвідченої повитухи не обійтися. Від людей вона дізналася про Збуй-Вік — ця пупорізка не підведе.

Лія лежала на дощаному ліжку, очі вирячені, і знай стогнала й вимагала покликати чоловіка. Стурбовані Амброзіо й Жоанзе снували туди-сюди; Діва стояла ні в сих ні в тих; Дінора якось знічено сповивала дитину. Ванже відчула себе непевно, її мучили лихі передчуття. Де ж це кума, чого вона бариться? Тільки Нандо спав собі спокійнісінько у сусідній кімнатці.

Ввійшов змоклий до рубця Агналдо, кинувся до Ліа, взяв за руку, присів на край ліжка. Породілля відразу заспокоїлася, обм’якла, проте зойкати не перестала. Ванже спитала в сина:

— А де ж кума?

— Тут я, синьє Ванже. Доброго здоров’я всім!

Збуй-Вік підійшла до ліжка, мовила до Агналдо:

— Ти, хлопче, гайда надвір, дай спокій стражденниці. З таким помічником, як ти, вона взагалі не розродиться. — Потім звернулася до старого Амброзіо й Жоанзе: — Ви теж. Негоже чоловікам тут стовбичити.

Поки вони не вийшли, Збуй-Вік завмерла біля ліжка, мов той вартовий, а тоді обернулася до Діви:

— Принеси каганця, небого, посвітиш нам.

Збуй-Вік умостилася на місце, де сидів хлопець, усміхнулась до Ліа, погладила їй живіт.

— Ну що ж, рибонько, доведеться постаратись, щоб карапузик з’явився на світ. Не бійся, пологи не хвороба. — Вона погладила Ліа по обличчю: — Ім’я вже обрала?

— Ще ні, сеньйоро.

Збуй-Вік поралася так, ніби все життя тільки те й робила, що приймала пологи. Ванже трохи підбадьорилась, ладна виконувати всі кумині накази. Збуй-Вік попросила пляшку. Діва принесла порожню, з неї ще не вивітрився сивушний запах.

— Дмухни в неї щосили, — звеліла Збуй-Вік, вкладаючи пляшку в руки Ліа. — Кілька разів дмухни. Ось я покажу, як це робиться.

З цієї Збуй-Вік неабиякий навчитель.

— Дивись. Набери в груди якнайбільше повітря, отак, і зразу видихни все. — Вона глибоко вдихнула і подула в отвір пляшки. — Потім знову вдих і видих, без зупинки.

Повитуха звеліла скип’ятити в горщику води — для сидячої ванни; ванна посилить перейми й прискорить пологи.

— Перевірений спосіб!

Побачивши, що Дінора сидить собі спокійнісінько з дитиною, вона зажадала:

— Куди ж це годиться, жінко? Вклади-но дитину та підсобляй мені. Подай он ту миску, щоб була напохваті.

Збуй-Вік зроду не приймала пологів, хоч не раз бачила й легкі, й важкі в пансіонах, де жили повії. Навіть допомагала досвідченим повитухам, захоплюючись їхньою вправністю. Щоправда, вона бачила також, як іноді за діло бралися самозванки і діти народжувалися мертвими або вмирали на руках у тих бабів. Проте приймати дитину самій їй доводилось уперше. Та ще в заміжньої жінки.

В неї хололо під ложечкою, але вона не давала того взнаки. Безтурботно теревенила про какао й худобу, курей, льоху, час від часу просячи Ліа щосили дмухати в пляшку. Перейми почастішали, подужчали, і породілля почала кричати з болю: ой-ой, помираю!

Збуй-Вік поквапила Дінору й Діву, що гріли воду:

— Підкиньте-но ще дров у вогонь!

У сусідній кімнаті запхикав хлопчик, став кликати матір. Дінора хотіла йти, одначе Збуй-Вік зупинила її:

— Нехай подивиться батько. В тебе є робота.

— Піди туди, Жоанзе. Побудь із ним.

— Сходив під себе, — доповів Жоан Жозе.

— То підітри, — кинула Збуй-Вік, перш ніж Дінора поставила на камінну триногу горщик і пішла до сина.

Окріп вилили у ванночку, взяту, як і майже все в цьому домі, у турчиновому армаземі в кредит. Підвели Ліа з ліжка й посадили у ванночку, закотивши сорочку.

— Ой-ой! Не можу! Пече!

— Що гарячіше, то краще.

Ванже й Дінора тримали її за руки, а Збуй-Вік за ноги, щоб тепло проникало глибше. Ліа то зойкала, то заходилась криком. З дверей визирав переляканий Агналдо; Діва нервово кусала нігті.

Коли вода почала холонути, Ліа знову поклали на ліжко.

Цілу ніч жінки слухали стогін Ліа й спостерігали за тим, як рветься на світ нове життя. Дитина народилася вранці, коли чоловіки вже пішли на роботу; ще не розвиднілось, а вони вже копали землю. Збуй-Вік відпустила з ними Діву, та понесла в речовому мішку їжу: шарке, борошно, рападуру, гроно бананів. Агналдо виставили силоміць.