Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 84)

Молодий Медауар, той хоч пописує статейки й віршики для газет, заняття хоч і малоприбуткове, зате престижне. «Тобі, моя любове!» — так назвав свою збірочку грінго Еміліо і тепер носиться з нею, як з писаною торбою, по оселях і маєтках друзів, по крамничках, барах, борделях, тицяє всім в очі, набридає декламуванням. Бакалавр Андраде-молодший, чи то пак син, книжок не друкував, для газет не строчив; він записувався на всілякі курси, одні закінчував, інші починав. Полковникові вже набридло вставляти в рамки чергові дипломи, що марно висіли в ітабунському кабінеті, досі зачиненому, не заповненому багажем таких широких і таких цінних знань молодого адвоката.

Полковник уже не наважувався розповідати в Ільєусі чи Ітабуні, які нові титули здобув вічний студент. Вічний чи хронічний? Який із цих двох епітетів вживав скалозуб Фуад Каран, коли говорив про заняття Вентуриньї? Чи, може, він узивав його досмертним студентом? В очі полковникові всі підносили до небес бакалаврову любов до науки, а позаочі — сміялись і глузували.

Боротися за те, щоб син залишився при ньому і почав нарешті здійснювати його давно виношувані честолюбні заміри й грати призначену йому блискучу роль, батько вже давно покинув. А все ж надія ще жевріла: а що, як під час якогось короткого наїзду цей вітрогон раптом візьметься за розум, відчинить кабінет і засяде за роботу? Дона Ернестина, жінка твереза й практична, благала всіх святих повернути синочка до отчого дому. Полковник хотів дожити до тих часів, коли його нащадок виступатиме в суді, виправдовуючи злочинців, громлячи своїм красномовством і сарказмом позивачів. Отоді вже порадіє його старече серце.

І Вентуринья потягнувся до Натаріо з повною чаркою. Роздобрілий, він став скидатися на матір, але в його жестах, манері триматися, бажанні хвалитися проявлялася батькова вдача. З чаркою у руці він позирав то на полковника, то на Натаріо, йому теж кортіло докинути щось дотепне:

— А приціл, Натаріо, ще не збився?

Застигле обличчя метиса освітилося вимушеною усмішкою:

— Дякувати Богові, Вентуриньє!

Скориставшись паузою, ітабунський прокурор доктор Флавіо Родрігес де Соуза знову заговорив про божественний сарапател.

— Може, продаси, куме? Як надумаєш, я перший покупець, — пожартував полковник Боавентура Андраде, коли вони об’їздили з краю в край фазенду Винозоре, милуючись плантаціями, розчищеними новими землями й гінкими какаовими деревцями. Родючістю їй могла дорівнятися хіба що Аталая.

Перед тим полковник оглянув свої розлогі земельні володіння. Першу ділянку тут розчищено давно, коли він, прибувши з Сержипе у молодечому завзятті висадився на південних землях Баїї; якби тодішній головний прикажчик фірми «Лопес Машадо і компанія» залишився в Естансії, він би мусив топтатися на місці. А він кинув усе й відчалив на борту корабля. Два інші маєтки по сусідству дісталися йому майже задурно на початку земельної війни, коли Ітабуна називалася ще Табокас, а про залізницю тільки мріяли. Завдяки кривавим сутичкам через ще не зайняті землі в басейні річки Кобрас його факторія подвоїлась. Закладені тут плантації вже встигли дати перший урожай. Любо подивитись.

Коли Вентуринья знов подався до Ріо, повторюючи знайомий приспів: ще одні курси, і приїду додому назавжди, це ж не гуляння, не тринькання грошей, — полковник надумав вирушити з Натаріо у звичну й необхідну інспекційну поїздку: хто не дбає про своє добро, той його не заслуговує. Він сподівався, що безконечна скачка по маєтках — з дому вони виїхали до схід сонця — заспокоїть його, змусить забути про розлуку з сином, витягне отруйну колючку, що засіла в його серці. До того ж він зайвий раз міг переконатися в тямущості й чесності Натаріо. Його слід було не тільки похвалити, а й якось віддячити. Тим-то полковник не став вертати додому, а заявив:

— Хочу, куме, оглянути тепер твої плантації і дім, збудований для всього твого святого сімейства. Як називається це урочище?

— Велика Пастка, полковнику.

Полковник Боавентура Андраде глянув у далечінь: згадалися інші часи, інші поїздки з Натаріо.

— Назва мені знайома. Вряди-годи я чую її від когось із обозників. Гарна місцина, а назва невдала.

— Атож, полковнику. Проте міняти пізно.

— Диму без вогню не буває, Натаріо. І перейменовувати недоцільно. Це мов вуличне прізвисько; як пристане, то вже не відчепиш.

На плантації полковник замилувався какаовими саджанцями, що пишно розрослися під захистом могутнього дикого пралісу.

— Поглянь, Натаріо, яке гарне оте какаове деревце! — Він показав на дерево навпроти, усипане плодами, що в затінку вилискували всіма відтінками жовтої барви. — Ніби жінка, юна й прекрасна. Хоч я й старий, проте й досі радію какаовому дереву й жінці.

Жінка, юна й прекрасна, — це, напевне, донька покійного Тибурсиньйо і сії Ефіженії, здогадався капітан, простеживши за поглядом полковника. Серед цих золотавих переливів у лісовій свіжості він відкрив ім’я обраниці його серця.

— Ви маєте на увазі Сакраменто, дочку покійного Тибурсиньо?

Полковник аж скинувся: метис читає його думки, це йому не первина: ці люди з домішкою індіанської крові знаються із самим сатаною.

— Так, її. Ти, Натаріо, як чогось не знаєш, то вгадуєш.

Щоб розважитися, забути про розлуку з сином, полковник потребував чогось більшого, ніж оглядати плантації та всякі там корита, сушильні, помістки.

На сповіді падре Афонсо в ризниці собору чи медіуму Зоравії в капищі дона Ернестина, заливаючись слізьми, звинувачувала сина в невдячності: не інакше, як у нього вселився нечистий дух. Полковник про невдячність не говорив, він завжди дуже обережно добирав слова: те, що інші називали пасткою, засідкою, він — лавіруванням, а земельна війна, криваві сутички, перестрілки між найманцями, безжальне вбивство іменував політикою. Коли який-небудь близький і щирий приятель натякав на надто довгу затримку Вентуриньї в Ріо, полковник лише недбало знизував плечима: мовляв, хлоп’яцтво. Так краще, ніж горбитися від безсилля і втоми. Він не скаржився, а просто уникав розмов на цю тему, ховав глибоко в серці досаду й гіркоту. Одначе Натаріо знав його як облупленого і відчував, чого коштували йому ця мовчанка й коротке знизування плечима.

Дона Ернестина, жертва фанатичної віри й життєвої апатії, — щоб розвіяти смертельну нудьгу, вона запихалася ласощами й шоколадом, — змарніла, розпливлася, постаріла. Всі оті любовні витівки, які дозволяв собі з нею чоловік, були для неї просто витівками, та й годі, бо шлюби існують лише заради потомства. Свій подружній обов’язок вона виконала, народивши сина. Сподіваючись народити ще й дочку, вона й далі приймала вночі полковника, проте щотиждень чоловік приходив усе рідше. Вона робила це тільки заради дівчинки, що ніяк не народжувалась; як більшість заміжніх жінок, її знайомих і подруг, вона й не знала, ніколи не чула навіть, що таке оргазм, що можна стогнати від насолоди в обіймах партнера. Правда^— деякі безсоромниці поводились на шлюбному ложі, як повії в борделі. Але не рівнятися ж на них. Вони не заслуговували шани, плямували пристойність подружнього життя і високу честь матері сімейства. Та й таких розпусниць мізерна купка. Для ницих чоловічих потреб вистачало повій, утриманок і полюбовниць. Дона Ернестина знала про Адріану, яка вже десять років була полковниковою коханкою. То й що, на здоров’я. Не ображала її і чоловікова холодність: вже цілу вічність він не займав її, давав їй спокій. І слава Богу!

Це щастя, що благовірна так думала, бо побожність і ласощі — всі ці святі, духи, шоколад, гоголь-моголь, солодощі з м’якоті кокосового горіха — перетворили дону Ернестину на жабу, що захотіла стати волом, тоді як полковник з літами зробився вимогливим, мов турецький паша. Навіть Адріана вже здавалася йому не такою привабливою, свіжою, апетитною. Зв’язок їхній тривав одинадцятий рік, і Адріана втратила чари молодості й романтичний серпанок. Вона скаржилася на розлад шлунка, на мігрень, часто коверзувала, захоплювалася спіритичними сеансами, стала ніби копією законної дружини, хіба що трохи молодшою й не такою опасистою. Проте молодість її відцвітала: їй уже минуло тридцять, і в неї не лишилося ні стрункості, ні грації тієї дівчини, що її полковник узнав і покохав. Сивина в бороду, а біс у ребро.

Сакраменто була така пишна красуня, що, коли вона зрізала плоди на какаових плантаціях, спритно орудуючи уламком ножа, жоден пеон, лісоруб чи погонич не смів і підійти до неї.

Була вона не тільки напрочуд вродлива, а й стримана, поважна дівчина; їй уже минуло п’ятнадцять років, проте вона ніби й не думала покидати мазанку, де жила разом з матір’ю, щоб зійтися з якимсь чоловіком. Хто тільки не пас її хтивими очима, коли вона проходила мимо, скромна, але така зваблива; така охайненька, а постать під ситцевим платтячком так і грала! Та всі тільки лупали очима, від Еспіридіана, білоголового негра охоронця, що супроводжував полковника в дорозі й стеріг його дім з рушницею в руках, і до хлопчаків підпасків.

Сам Вентуринья під час одного короткого наїзду помітив її і показав Натаріо; адвокат стояв з метисом біля помістків із сухим какао, жваво обговорюючи свої любовні походеньки: з Натаріо був добрий слухач. Сакраменто витанцьовувала у кориті з м’яким какао; той медовий танок мав від м’якуша відокремити кісточки, які потім сушилися на помістках і в сушарнях. Мед стікав по тріщинах корита. Високо підсмикавши плаття, Сакраменто показувала округлі стегна, що аж ходором ходили.