Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 83)

— Батько, — заявила Збуй-Вік, — тільки плутається під ногами.

Під час чергових переймів, таких сильних, що Ліа аж захлинулася криком, Збуй-Вік одразу помітила появу маленької голівки, вкритої чорним пушком.

— Розроджується, — шепнула вона.

— Далі не йде. Ой лишенько! — Наполохана Дінора заламала руки.

— Ану цить! — шикнула Ванже.

Добре, що кума випровадила Діву та Агналдо на оранку. Ото було б лементу!

Присівши навпочіпки перед Ліа, Збуй-Вік обережно взяла в долоні слабеньку голівку й спритно витягла на вранішнє світло. Ще одне зусилля, і з’явилося закривавлене тільце.

Багрового кольору немовля не кричало: яке ж воно народилося — мертве чи живе? Піднявши його вгору, Збуй-Вік одразу помітила, що круг шиї обмоталася пуповина, загрожуючи його задавити. Таке вона бачила вже не раз і. тому знала, як діяти. Вона швидко розмотала пуповину, звільняючи від неї немовля.

Ванже, не розгубившись, подала їй уривок шнура, Збуй-Вік одміряла на чотири пальці в довжину й перев’язала пуповину. Не чекаючи, поки подадуть ножиці, — з цими задушеними дітьми жарти погані, — вона зубами перекусила пуповину й зав’язала її вузлом.

Цю грудочку закривавленої плоті поклали у ванночку й плескали долонями по задку, поки не розлігся плач — що він живий, новонароджений підтверджував криком.

— Оце тобі нагорода за муки, кумо, — сказала Збуй-Вік, узявши немовля на руки, щоб показати матері. — Моцак!

Так скінчилися пологи, перші пологи в Збуй-Вік. Хто справді розроджувався, вона чи Ліа, — це ще як сказати. Мати й бабуся блідо всміхалися, мовби не вірячи такій радості. Дінора нарешті отямилася й полетіла до орачів з новиною: хлопчик!

Ванже розбавляла воду в мисці, щоб скупати небожа.

— Бачила я всяких повитух, але жодній не зрівнятися з тобою, з твоїми чудодійними руками. Благодатні в тебе руки, кумо Жасинто.

Чудодійні, благодатні руки. Розгублена, боячись розплакатись, Збуй-Вік кинулася в сусідню кімнату. Плечі її стрясали ридання, по обличчю котилися сльози. Якби хто у Великій Пастці сказав, що бачив її заплакану, його вважали б за великого брехуна.

Перше какао з фазенди Винозоре перевезли цього сезону на віслюках маленького обозу. Куди численніших обозів вимагав перший врожай, зібраний на нових плантаціях полковника Боавентури Андраде. Наприкінці земельної війни фазенда Аталая збільшилась удвічі, а її продукція подвоїлась, якщо не потроїлась.

Управитель полковникових маєтків, Натаріо, домігся, щоб урожай одночасно збирали і на подарованій йому ділянці, і на безкраїх просторах, записаних по праву переможця на його кума й хазяїна.

Винозоре — це крапля в безмежному морі Аталаї. Навіть маєтки полковника Енріке Баррето — а його ж називали какаовим королем, — поступалися їй розмірами й не давали такого врожаю, хоча там мали дипломованого агронома і в перерві між сафрами дерева підстригали двоє садівників. Лісоруби й пеони на роботі в Аталаї не били байдиків, у капітана Натаріо да Фонсеки це річ неприпустима. Зате плату вони діставали справно, і при суботніх розрахунках їх не дурили.

В історії Аталаї була спроба обібрати лісорубів і пеонів, але вона ні разу не повторилась. Кілька одчайдухів поденників поскаржились Натаріо на Перивалдо, який видавав їм платню, був там за касира. Він став недоплачувати все більше, привласнюючи гроші собі. Переконавшись, що це правда, управитель його прогнав. Проте далеко йому зайти не вдалося. Щойно він переступив межі Аталаї, як попав грифам на обід: його звалив один-єдиний постріл.

— Навіщо? — запитав полковник Боавентура в Натаріо за розмовою віч-на-віч. — Відчухрали б, та й по всьому.

— Лихий вчинок ще простимий. Але образа — ні.

— Образа? Яка образа?

— Цей негідник дістав по заслузі. Він заявив, що це ви навчили його оббирати людей. Він не лише злодій, а й наклепник.

— Ото сучий син! І кого оббирати, хай Господь милує. Навіщо какаовому плантаторові грабувати пеона? І добре вчинив, куме.

— З вашого благословення, полковнику.

Вкотре вже він чує цей вираз? Натаріо діяв з його благословення і за його точними вказівками. Управитель ніколи не обкрадав хазяїна, не робив ніяких гешефтів. Полковник схвально кивнув головою й додав:

— Ти плекаєш мої землі, дбаєш про моє чесне ім’я.

Здібний і сумлінний, Натаріо робив усе, аби какао у полковника Боавентури Андраде було найвищої якості й кількість його перевищувала підрахунки експертів: перевіривши цифри, доктор Кловіс Бандейра, згаданий учений агроном, аж рота роззявив з подиву.

Сам поміщик, виробник какао, офіцер національної гвардії у званні капітана, Натаріо дбав про хазяйські інтереси так, ніби Аталая належала йому, з ґрунтами й капіталом. При цьому не забував і власну плантацію, й невеличку ферму. Для іншого та ферма, може, й невеличка. А для нього, капітана Натаріо да Фонсеки, то фазенда Винозоре.

Сидячи за довгим столом на почесному місці, в кріслі з м’якими бильцями, полковник Боавентура Андраде обвів поглядом гостей, запрошених на обід, і гучним голосом звернувся до Натаріо, безцеремонно перебивши ітабунського прокурора, який пишномовно вихваляв подані делікатеси. От уже бовдур, прости Господи!

— Ти, куме Натаріо, чесна людина!

Доктор Флавіо Родрігес де Соуза, який славився своїми гнівними філіппіками у суді присяжних, затнувсь посеред фрази, — саме в ту мить, прицмокуючи язиком, він іменем закону оголосив сарапател їжею богів. Гості притихли. Полковник ще й повторив, щоб не залишалося найменших сумнівів:

— Таких людей, як ти, не багато.

Треба ж, щоб усі запрошені — вершки суспільства Ільєуса й Ітабуни, Секейро-де-Еспіньйо й Агуа-Прети — знали, як він цінує того, хто вірою й правдою служить йому понад двадцять років.

— Скільки, куме?

— Та вже двадцять років, полковнику.

— Ти потрапив сюди хлопчаком, але я одразу побачив, що тобі можна довіряти. І за цей час ти жодного разу не підвів мене.

Аксіому доведено, проте полковник вів далі:

— Я чув, ти будуєшся поза Аталаєю, хочеш переїхати з кумою й дітлахами. Невже покидаєш мене?

— Поки ви живі, полковнику, й поки потребуєте моїх послуг, я ваш покірний слуга. Але осісти домом між Аталаєю і Винозорим таки хочу. В тому урочищі, що його я колись показував вам, пригадуєте?

Почувши відповідь, якої він і сподівався, полковник полегшено зітхнув. Бо новина, що Натаріо споруджує будинок, таки сполошила його.

— Пригадую, куме. Ще й як пригадую! Тож я й кажу, що ти найчесніша у світі людина. Нехай знають усі, що ти завжди будеш мені потрібен.

Гості зібралися на іменини дони Ернестини, його благовірної. Полковник знову наповнив келих густим червоним портвейном. Він виписав з Ільєуса аж два барила вина — щоб показати себе щедрим господарем і щоб самому добряче побенкетувати. А заодно відзначити й приїзд сина.

Полковник Боавентура Андраде, багатир на всю губу, мільйонер, какаовий набоб, останнім часом тримався замкнуто, став мовчазний і похмурий. А журився, як шепотілися люди, він через те, що його єдиний син, одержавши докторський диплом, залишився в столиці й живе там уже цілих п’ять довгих і тоскних років. Ходив там на якісь безконечні курси, назбирав цілу колекцію дипломів, зробився двічі, тричі доктором. Лише про одне полковник не здогадувався: що це викинуті на вітер гроші.

Полковник підняв свій келих і виголосив тост за здоров’я Натаріо, свого кума й управителя. Його праву руку, як записано в нотаріальному акті, складеному в ітабунській конторі наприкінці земельної війни в басейні річки Кобрас. Він повторив:

— Ти завжди будеш мені потрібен.

Обвів гостей поглядом, затуманеним важкими спогадами.

— Двічі ти врятував мені життя. Будьмо, куме!

Усміхнений, щасливий Натаріо підвівся на другому кінці столу, підняв свій келих — будьмо, полковнику! — і вихилив одним духом. Мовчанка за столом тривала, бо гості не знали, докінчив хазяїн свій тост, чи ні.

Гості, як уже зазначалося, всі великі цабе: ільєуський суддя з цивільного права, ітабунський суддя з кримінального права, останній у супроводі прокурора та голови муніципалітету; доктор Жоан Мангабейра, депутат від штату, ще молодий, а вже відомий своєю тямовитістю; полковник Робустіано де Араужо з фазенди Санта-Маріана, полковник Брижідо Барбуза з фазенди Санта-Олайя, полковник Жоан де Фаріа з фазенди Піауїтинга, полковник Пруденсіо де Агуйяр з фазенди Лінда-Віста, полковник Еміліо Мадауар, араб, власник фазенди Нова— Дамаско й торгового дому в Агуа-Преті. Його син, Жорже, Вентуриньїн однокурсник, теж ошивався в Ріо-де-Жанейро, строчив статейки в газети й видав збірочку віршиків, що її батько гордо тицяв усім приятелям і знайомим. Доповнювали високе зібрання двоє адвокатів, неприторенних крутіїв, і старий падре Афонсо, відомий ненажера і пияк.

Політики, судовики, бакалаври й святий отець користувалися щедротами полковника, тож заздоровне слово на честь колишнього капанги знайшло палку підтримку за столом. Але тільки поміщики-полковники робили це щиро: ті знали, що й до чого, бачили смаленого вовка, розуміли справжню ціну цих похвал.

Обід — це розуміли всі — подвійно врочистий. На честь іменин тілистої благовірної і на честь приїзду сина Андраде-молодшого — Андраде-сина, як уперто казав полковник, — більш відомого серед товаришів по баїянському університету і серед повій як Вентуринья або Вентурозо. Він повернувся з Ріо-де-Жанейро, куди поїхав ніби в коротку розважальну поїздку і де пробув п’ять років, роблячи нечасті й несподівані наїзди в Ільєус. Ох, ця нездорова цікавість до столичного богемного життя! Молоді баїянці втрачають тяму, покидають землю і рідних, так наче не мають ніяких обов’язків, наче їм зовсім байдужі батько й мати.