Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 81)

Ще вранці в цьому запевняв його кум, і треба бути дурнем, щоб не вірити капітанові Натаріо да Фонсеці.

Аби не ночували просто неба, Фадул порадив прибульцям зайняти барак: там ночують гуртоправи й пеони, а іноді влаштовують бали й вечірки. Факел, усміхаючись, сказав, що жінки, якщо хочуть, можуть оселитись у покинутій хижці, де жила Епіфанія. Хижку Котіньї вже зайняла початківка. Для вагітної і для жінки з немовлям це куди краще, ніж барак. Єдина незручність, що то Жаб’яча Коса, куток веселих дівчат.

— То й що? — сказала Ванже.

Тим часом надійшла Збуй-Вік купити гасу й здивувалася, що в крамниці людно.

— Це послані капітаном сержипанці. Збираються на тому березі закласти плантацію маніоки. Вирощуватимуть також боби й маїс.

— Що ж, справа потрібна.

З Ослячого шляху, з Жаб’ячої Коси поспішали жінки й чоловіки, перешіптуючись між собою. Вони пропонували свої послуги, несли поїсти. Немовля пішло по руках.

Зилду, дружину Натаріо, не зустріли феєрверком тільки тому, що капітан не попередив про це Фадула. А проте цю подію відзначили не менш бучно, ніж прибуття сержипанців два місяці тому. Звістка, що капітан Натаріо вирішив будувати собі дім, вразила всіх, стала новим етапом у житті Великої Пастки. На довколишніх Плантаціях, дожидаючись першої сафри, квітли молоді какаові деревця.

Кілька днів тому Балбіно й Лупісиніо прорубали просіку до шпиля, щоб визначити, де ставити дім; Бастіан да Роза і Гвідо майстрували корита й помістки на фазенді Винозоре. Зилда приїхала, щоб обговорити з мулярами й теслярами, який саме має бути будинок. Будинок неабиякий, хазяїн — чоловік статечний, сімейний, має дружину й восьмеро дітей, п’ятеро законних і троє всиновлених. Дивно, але всі восьмеро були дуже схожі між собою. Різниці між рідними дітьми та приймаками Зилда не робила, так наче народила усіх сама.

Волячий запряг ще наближався, а мешканці Великої Пастки вже схвильовано бігли на вигін. Проте Натаріо, який трюхикав попереду на чорній мулиці, звернув до рубаної хатини Збуй-Вік і Бернарди. Обидві господині вже стояли на порозі.

Зилда взяла з собою двох синів: Еду, найстаршого, рослявого тринадцятилітнього хлопчака, і найменшого, що народився вже тоді, як Натаріо дістав наділ під какаову плантацію, хрещеника полковника Боавентури та його дружину дони Ернестини. На честь хрещеної матері його назвали Ернесто.

Тонкокоста, на вигляд крихкотіла, а насправді здорова й життєрадісна, Зилда скочила з воза, підібравши поділ сукні. Хрещениця поцілувала їй руку:

— Благословіть, хрещена.

— Нехай Господь благословить тебе, моя доню. Добридень, Збуй-Вік, а ти ніби помолоділа.

— Божою ласкою.

Натаріо спішився, попустив на мулиці підпругу. Він збирався їхати далі, от тільки покаже Зилді пагорб, де стоятиме дім край заростів мулунгу. Ернесто зліз із воза, тягнучи на повідку малесеньке цуценятко. Воно опиралося, вишкіряло зуби. Торкнувшись пучками простягнутої руки Кастора Абдуїна, Зилда сказала:

— Оце, сеу Факеле, привезла тобі сучечку. Місяць їй. Негринья привела аж шестеро цуценят. Я чула, в тебе песик, то ось тобі пара для нього.

І засміялася коротким, приємним сміхом. Ті, хто знав її, не могли нахвалитися, яка вона господиня і мати дітям, рідним і всиновленим. Така дружина — знахідка для чоловіка: віддана, скромна, ретельна.

— Що ж, почекай, поки підросте, — мовив негр Горюсі, який збуджено крутився поряд.

Факел мацнув сучку за мордочку, почухав їй живіт і поставив на землю. Горюха мазнув її лапою, лагідно загарчав.

Натаріо взяв Еду за вухо і звернувся до Кастора:

— Ось тобі помічник, мій старший син Едуардо. Лишаю його в тебе, щоб навчив його ремесла. Зроби з нього коваля, як ти сам.

— Гаразд, постараюсь.

На вогні — бляшанка з процідженою кавою. На столі, в бляшанці з-під гасу, — їжа: плоди хлібного дерева, підсмажене в’ялене м’ясо, ямс, м’яка жака й манго, зеленкуваті, але вже достиглі, великі й смаковиті фрукти. Учта нашвидку, бо Натаріо поспішав.

— Мені треба на плантацію, час їхати. Ви ще наговоритесь.

Перш ніж вирушити з чоловіком і тими, хто їхав до шпиля, Зилда вручила Збуй-Вік пару капців з пурпуровими помпонами, розкішний подарунок, виписаний з Ільєуса; Бернарді дістався пакуночок з дитячим одягом: сорочечкою, вишитими пінетками, блакитним чепчиком з білою стрічкою — все зроблене її руками невтомної трудівниці.

Живіт Бернарди вже округлився. Будуть двійнята, пожартувала Зилда, торкаючись живота хрещениці. Вона відрадила їй підніматися на гору, надто вже та обважніла й ноги набрякли.

Ножами для рубки дерев Лупісиніо й Балбіно ще розширили прокладену просіку. Останній раз Натаріо вилазив на вершину з Вентуриньєю, який на власні очі хотів побачити місце бою. Сходження те відбулося кілька років тому, невдовзі після горобиної ночі, ночі пастки, Великої Пастки.

— Що тут було і що тепер стало… Поглянь, доно Збуй-Вік, що в нас діється… Боже праведний! — Тесля Лупісиніо мав на увазі зміни, які відбулись у Великій Пастці.

Він і Жасинта Збуй-Вік простували до вигону. Щонеділі вранці біля барака виносили на берег дари землі й виводили свійських тварин; їх привозили сюди човном, що його видовбали він сам і Бастіан да Роза зі стовбура бобового дерева, яке зрубав Амброзіо з синами. В цій глушині майстри, чи то мулярі, чи то теслярі, бралися за будь-що, навіть за рубку лісу. А проте від останньої зими роботи вистачало всім. Із замовником домовлялися усно, виконували замовлення здебільшого в кредит, розраховувалися з запізненням; вистачало слова, і це вважалося векселем. Найчастіше ставка робилася на спільну допомогу: ходячою монетою став обмін послугами.

Слідом за сержипанцями з Мароїма за річкою оселилися ще дві родини: вони обробляли землю, саджали маніоку й маїс, розводили курей, кіз і свиней. Оскільки тут водилося чимало отруйних змій, житла зводили на палях, а внизу влаштовували свинарники. Сало захищало свиней од укусів гадюк, усе гаддя вони загризали й пожирали. На прохання новосельців Гвідо й Лупісиніо збиралися в найвужчій частині потоку поставити місток. Цим наміром зацікавився полковник Робустіано де Араужо, що втратив на броді не одного забійного бичка. Виявив інтерес і капітан.

Сім’я Жозе дос Сантоса прибула з Ларанжейроса й налічувала п’ятеро душ: він, дружина і три дочки. Подружжя Алтамірандо та їхня донька приїхали з ураженого посухою сертана; доньці Сан, недоумкуватій від народження, минуло тринадцять років. Двічі на місяць Алтамірандо купував у полковника Робустіано бика — в кредит, розплачуючись у другій половині місяця, — і забивав його. Свіжину продавав у неділю, а що не вдавалося продати — засолював. У спілці з Амброзіо Жозе дос Сантос збирався торгувати борошном: маніока на тутешніх плантаціях родила щедро.

— А зовсім недавно, — говорив Лупісиніо, — тут не було жодної звірини, крім пташок, гадюк та в’ючних віслюків. Пригадуєш, доно Збуй-Вік? А нині…

Він показав на курочок і півників, які, наполохані їхньою появою, розбіглися. На гнойовищі, з численним виводком голошиїх курчат, греблася квочка, власність Меренсії. Під жакейрою біля Фадулового армазему порпалася в гнилих фруктах льоха, теж із виводком поросят.

— Пригадую… Роботящий чоловік сеу Амброзіо, не в докір іншим сказати. Добряга. Cia Ванже сьогодні принесла мені жирного каплуна, задурно.

— Невже задурно, доно Збуй-Вік?

— Авжеж. Тепер я їхня боржниця, але чим я можу віддячити? — Глянула на свої висхлі руки з довгими кощавими пальцями. — Нічим, Господи.

Лупісиніо і Збуй-Вік хвалили сержипанців і сертанців, теревенили про всяку всячину, з’ясовували, хто що любить їсти, словом, вели недільну бесіду. З птиці для Лупісиніо не було кращого м’яса за безхвосту курку. Збуй-Вік правила своєї: їй найбільше смакує чорна курочка. Зилда, дружина капітана Натаріо, зготувала смажену кобку: смакота, та й годі! Кобкою називають ангельську курочку. Зилда вже розвела їх понад два десятки і неабияк ризикує: привчених до лісу курей треба мало не силоміць заганяти в курник.

— І сіа Ванже охоча розводити цю напівдику породу. В Аталаї цих курей багато, Натаріо обіцяв привезти яєць, щоб їх висиділа якась спокійна квочка.

— Дім капітана Натаріо вже готовий, і дім і меблі. А коли ж він переїде?

— Якби Зилдина воля, вже давно б переїхали. Проте вирішує Натаріо, а він нічого не робить абияк. Якщо досі не переїхав, значить, є причина.

— Авжеж.

А обговорювати капітанові вчинки не слід. Ні їм, ні Зилді. Нікому.

Зміни у Великій Пастці зайшли минулого літа, коли прибули сержипанці. Проте відчутний поштовх вони дістали тоді, коли після збору раннього врожаю зацвіли й дали плоди какаові дерева на нових фазендах. Ті фазенди наприкінці земельної війни заклав на викорчуваних землях полковник Боавентура Андраде зі своїми спільниками й протеже.

Якби не ці перші збори, у Великій Пастці навряд чи щось змінилося б, попри все завзяття прибулих хліборобів і тваринників. Проте відліком часу стало саме прибуття Амброзіо й Ванже: до і після того спекотного дня, коли Діва сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом і зайшлася веселим сміхом.

Уже наступного місяця, в травні, у Велику Пастку, тоді ще хутірець, прибуло кілька віслюків з фазенди Винозоре. Капітан Натаріо власною особою, верхи на чорному мулі, пригнав невеличкий в’ючний обоз з першим какао, зібраним на його плантаціях. Ця приємна подія вилилася в свято, небачене в цих краях.