Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 75)

— Не думала застряти тут надовго, це ти зав’язав мені світ. Але ти ніколи не просив мене залишитись.

— А ти цього хотіла?

— На все в тебе відповідь, ти сам сатана у плоті. Я в’же домовилася з Котіньєю кудись податися, але нехай уже, задля тебе я ладна забути про святого Жоана.

— Так він тобі подобається?

— Над усе на світі!

Вона так любила це все: палахкотливі багаття, солодкий батат, зелена кукурудза, каструлі з мамалигою, кукурудзяні пироги з медом, женіпапова наливка, кадрильні колінця, — і вона цього заслуговувала. Як і всі інші.

— Можеш їхати на святого Жоана у виселок більший, людніший. Але щоб знала: святого Жоана відзначатимуть і в Великій Пастці.

— А хто це влаштує? Ти?

— Я теж шаную цього святого і теж хочу повеселитись.

— Ти влаштуєш свято для своєї негритяночки?

— Для тебе і для всіх.

— Негр — майстер на всі руки. Я хочу одного — все побачити.

— Неодмінно побачиш.

Епіфанія обм’якла в його обіймах, затрепетала, як рибина в сітях.

— Я вся розбита, зламана: ти обсотуєш мене, зачаровуєш поглядом. Ти — Ешу Елегба, ти гаспид.

— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, так мене прозвали дівчата. Як тобі, твій слуга покірний?

Горюха дивився, як, пересміюючись, вони рушили до ванькирчика в глибині майстерні; тоді поклав морду на лапи й заснув.

Весела Епіфанія стала на порозі кузні, тримаючи обіруч важку каменюку.

— Знайшла на річці. Припала до вподоби, от і принесла.

Ця вже зріла, бувала в бувальцях жінка зберегла дівоче сприйняття і безпосередність. Щодня якийсь гостинець: крем’яшок, фрукт, квітка, перелякана зелена ящірка, а найцінніший дарунок — вона сама. Чорний, округлий і гладенький, камінь покотився по підлозі; м’ясисті губи жінки затремтіли від сміху:

— Чим не яйце?

Авжеж, авжеж, велике й чорне яйце, яйце самого Ошали. Факел безсоромно розреготався:

— Яйце Ошали! Поклади його в капищі.

Капище населяли ориша, могутні й убогі божки. Кастор викував Епіфанії латунне абебе з маленьким дзеркальцем посередині, щоб вона принесла його в жертву Ошун; латунь сяяла, як щире золото, — розкіш, та й годі. Фетиш той лежав у капищі для матері тихих плес, але Епіфанія взяла його собі — обмахуватися й дивитись у дзеркальце. Хто ж із них марнославніший? Ошун чи її дочка?

Епіфанія мала й жовте намисто з африканських пацьорків, найбільший свій скарб, і набір мушлів для ворожби. Деякі дівчата боялися її, цурались, вважали чаклункою.

Мандруючи підсохлими дорогами, під літнім сонцем, розпорядником життя повій, Епіфанія прибилася у Велику Пастку о порі між двома сафрами. Убогість хутірця компенсував незрівнянний краєвид, краса природи. Какао для перевозки не надходило, і рух обозів та обозників у цей час завмирав. Дівки, ці вертихвістки, на одному місці не засиджувались, їх манили людні містечка й постійна клієнтура. Конкуренток лишилося мало, та й ті найнижчого розбору, і Епіфанія майже самовладно царювала на Жаб’ячій Косі й у майстерні Кастора Абдуїна. Жаркої пори не було повії вишуканішої та елегантнішої за Бернарду. Але Бернарда не бралася до уваги: початківка, приймала на розкладачці, мешкала в рубаній хатині та ще й корчила з себе велику пані.

Епіфанія вважала Фадула гарним чоловіком, цінувала його чоловічу потугу, проте захопитися ним не захопилась. Бо втелющилася у Факела, коли побачила, як він б’є молотом по криці, як викрешує снопи іскор. Любов неподільна, інакше то не справжнє почуття, а омана і облуда, які закінчуються образами й плачем, коли не різаниною та стріляниною. Для Епіфанії кохання не жарт; любов для неї не голка, що взяв та й вистромив: згадай та охни, мовчи та сохни. Примхи її Факел терпів з усмішкою, вважав їх милими й корився їй. Проте залишався незалежним.

Того дня, коли вони зустрілись на річці, Епіфанія, залазячи в гамак у кузні, попередила його:

— Якщо я закохалася, не думай, що сядеш мені на шию. Знайомство наше коротке і щастя не вічне. Сьогодні я в гамаку з тобою, а завтра вже в дорозі з торбою — в пошуках кращої долі.

— Я не люблю ні командувати сам, — відповів Кастор, пригортаючись до неї, — ні щоб командували мною.

Чорна як смола негритянка, харпачка, в якої не було де голову прихилити, приндилася так, наче була грінга, біла, кров з молоком, та ще й багачка; нікчемна повія, вона корчила з себе заміжню сеньйору з заможного дому, спалахувала, як сірник, і бундючно йшла геть.

— Шукай собі іншу, я тобі більше не пара!

Але гнів швидко минав, і вона верталася, щоб помиритися і спокутувати свою провину. А Кастор не раз зустрічав її словами: ти ж хотіла, щоб я пошукав іншу…

Епіфанія казилася, із шкури пнулася, погрожувала розправитися з суперницями, наслати на них прокляття. За Факелом, цим вродливим негром, сохло чимало дівок, але страх перед ворожбою і чаклунством перемагав. А проте знаходилися сміливиці: от хоча б свавільна Даліла. Що вже не перепробували — і зміїну отруту, і віспу, і пристріт ревнивої метиски — з неї, як з гуски вода. Вона називала себе дочкою Обалуайє, цього величного старця.

А все ж хай і манірниця, хай і коверзуха, Епіфанія була незрівнянна. Любо було дивитися, як відважно вона йшла через вигін під пекучим сонцем: на чорній, як вугіль, шкірі грали синюваті відблиски, як колись золотавились переливи на білій мов сніг шкірі сеньйори баронеси. Ось на кого Епіфанія скидалася — на мадам. Вони були схожі між собою цяточка в цяточку: мабаси, сестри-близнючки.

За обіднім столом у «великому домі» дворянка застромлювала за корсаж паризької сукні рідкісну садову квітку. Тільки-но барон виходив на веранду викурити сигару, таку їй гидку, як розпусниця манила пальцем лакея:

— Це для тебе, серце моє… — Вона розтягала пальцями декольте, виставляючи груди: — Йди сюди… — І голос її завмирав.

Епіфанія приходила з лісовою квіткою, пришпиленою у вирізі баїянського халата, нахилялася, щоб Кастор її витяг і побачив пружні перса.

— Бач, яка гарна. Це для тебе, — казала задихано.

Обидві безсоромниці, принди, кокетки, вередливиці, обидві деспотки. В обох одне на думці: осідлати його, укоськати, загнуздати, взяти в шори.

Влітку життя було легке й приємне. Веселунка, пустунка, реготуха, дійшла, бита, палка жінка; скрізь вона на висоті: в ліжку, на танцях, на гулях, на недільних обідах, у звичайних розмовах. Скрізь їй раді, скрізь вона бажаний гість. Прання білизни в річці з нею перетворювалося в бучні веселощі; скільки всього вона знала, як дотепно розповідала! Усюди для Епіфанії стіл і дім, усі захоплювалися нею і боялися її.

Боялися через ворожбу, чаклування. Вона ворожила на апельсинових шкурках і на зернах кукурудзи, підказувала, що робити, аби прив’язати чоловіка до чиєїсь спідниці чи, навпаки, перервати надто довгий роман і вернути когось у лоно сім’ї. Про це її вміння знали всі. І воно ґрунтувалось не на вигадках, не на чутках, а на достовірних фактах: на тому, що сталося з Котіньєю, Зе Луїзом і Меренсією. Воно давало поживу для розмов, служило причиною страху й веселощів. Бо чим іншим, як не пристрітом, поясниш навіженство Зе Луїза?

У Великій Пастці, ще до оселення у власній хижці — курені, стуленому за півдня добровольцями для новоприбулої, якій Фадул дав у кредит мату, мило, голку, котушку ниток та інший дріб’язок, — Епіфанія спершу знайшла притулок у халупі Котіньї, з якою подружилася. Невдовзі, на прохання Котіньї, вона зробила ебо з чародійного листя, вгорнула в нього серце намбу, впольованої Факелом куріпки, й підкинула на дорозі в гончарню. І от маєш: курдупель Зе Луїз почав залицятися до Котіньї, ділити з нею ложе і стіл, безоглядно сипати грішми, в діло пішли навіть цегла й черепиця.

Меренсія, виявивши чоловікове марнотратство, не змирилася з цим чаклуванням. Кашаса й гультяйство — невиліковні чоловічі вади; розумна, добра жінка повинна не викорінювати їх, а обмежувати; вона так і вчинила наприкінці тижня, прочитавши чоловікові добру молитву за таке марнотратство: мало того, що тягається, то ще й тринькає гроші, мов якийсь полковник. А спіймавши його на гарячому, коли спробував украсти заощаджені ціною таких поневірянь кошти, вона вдалася до випробуваного способу: потасувала його, віддухопелила. Присмирнілий гончар, зцілений від згубної пристрасті, повернувся до своїх колишніх звичок; щодо кашаси, то тут більша воля, а от щодо гульок поза домом, то тільки в неділю. І все розв’язалося щасливо.

Епіфанія снувала від річки до лісу, від халупи Котіньї до рубаної хати Збуй-Вік і Бернарди, від складу з какао до армазему турка і все поверталась до кузні; заспокоювалася, побачивши, що Кастор кує залізо й латунь, що ніяка суперниця не зазіхає на нього, не метляє біля нього спідницею.

Негритянка не признавалася, не подавала й знаку, але катувалась, душу їй гризли ревнощі, коли запідозрила, що він зійшовся чи ладен зійтися з іншою: кохатися з Факелом — заповітна мрія цієї перелітної пташки. Епіфанія казилася через Далілу, цю зухвалу смердючку.

Поки тривало ясне, погідне літечко, було легко сміятися, легко прощати. Та настала зима, темна, холодна, сумна. Обозів, щоправда, побільшало, гроші потекли щедріше. І все ж стало несила терпіти грязюку й мряку, а особливо молодецтво коваля Кастора Абдуїна, бабія, негра-перелесника.

Коли хирлява Котінья відмовилася від нового ебо — не люблю, як чоловік тримається жінчиної спідниці — і вирішила податися кудись на храм, — адже в червні празник святого Антонія, і святого Жоана, і святого Педро, трьох її улюблених святих, — Епіфанія загорілася: