Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 74)

Сонце пряжило так, немовби теж хотіло допомогти, — в ці спекотні дні не випало жодної краплі дощу. Коли Даліла, високий експерт у таманко на високих підборах, заявила, що пора сушене м’ясо смажити і їсти, почалося імпровізоване свято. Частину м’яса Бернарда й Збуй-Вік стушкували в глиняному горщику з бобами, Зулейка смажила його, обкачавши у борошні, Котінья приготувала ласощі з жака. Скинулись і взяли у Фадула пляшку кашаси. Завершилося свято хоровим співом.

Так народився задум недільного обіду. Веселун Факел підкинув пропозицію, всі підтримали її дружними оплесками: це ж чудово — збиратися раз на тиждень за спільним столом, набити черево, наговоритися, нареготатись. Спочатку зголосилося небагато, але невдовзі прилучилися й інші.

Щонеділі, коли сонце стояло в зеніті, збиралася під навісом на вигоні нечисленна слобідська людність. Факел і Фадул, Жерино й охоронці складу, Гвідо й Бастіан да Роза, Балбіно й Лупісиніо, Збуй-Вік і Бернарда, Зе Луїз і Меренсія, Зулейка й Даліла, а також добросерда Котінья. Майже всі, хто постачав харч і хто готував, приходили на обід, Педро Циган приносив гармонію, і хоровий спів доповнювали танці.

Меренсія за святий день дякувала Богові, Фадул мурмотів щось по-арабському, повії сказали «амінь». Від’їзд в’ючних обозів затримався: погоничі сіли попоїсти, випити за компанію.

Якось спозаранку негр Кастор Абдуїн підковував віслюка Віника, аж гульк — у кузні, під горном, лежить песик. Він подумав, що це дворняга Лазаро, ветерана великопастківських шляхів, або Козме, його сина й помічника, справжнього шибайголови. Певно, вони придбали його недавно, бо Кастор не пригадує, щоб собака плентався за обозом. Мокрий як хлющ, пес перед далекими мандрами грівся біля вогню. Його долі Факел не позаздрив: ну й погодка, не приведи Господь!

Лазаро притягся учора ввечері по розгрузлій дорозі — яка там дорога, зрадлива, суцільна багнюка! — лаючись останніми словами; на півдорозі Віник загубив підкову. Отак і плуганились — не йшли, а мучились. А бодай тобі!

Вони збудили коваля ні світ ні зоря, бо хотіли дістатися до Такараса і встигнути на поїзд. Поки Козме міцніше затягував вузли на парусині, яка захищала кладь від невпинної мжички, Лазаро стояв і дивився, як вправно працює Кастор. Накинувши на голови і плечі мішки, мов ті плащі з каптурами, роззувшись і закачавши штани, батько й син ковзали по твані й на чому світ стоїть кляли захмарене небо, сіре й похмуре.

То була не перебіжна хмара, не коротка, рясна злива, не одна з тих літніх гроз, нездатних погасити палюче око сонця. Ні, це починалася зима — обложні дощі, непогожі дні, холодні ночі, попелястий обрій, багно й мряка.

В хутірцях і виселках, на нічних привалах гуртоправи та їхні підручні шукали притулку в дівок; у шинках і в рундуках прополіскували горло, зігрівали груди кашасою. Перед дорогою Лазаро й Козме вихилили по чарці в Фадуловому «укріпленому форті». Вчорашній вечір скоротали в повій; дорогою сюди мовчки пильнували за ямами та обривами, а мріяли про Бернарду. Так легше було долати втому, долати довгу дорогу. Якщо ж Бернарда була зайнята, вдовольнялися іншою.

Підкований Віник заревів, став дибки й потрюхикав до обозу. Лазаро, розплачуючись, палко дякував:

— Я такий радий! Нова узувка замість зношеної!

Козме погнав ослів, Кастор побажав щасливої дороги й зайшов до майстерні — якщо дощ припустить, доведеться йти підібрати здобич. Аж глядь — біля горна лежить собака, звів голову, махнув хвостом. Негр склав човником руки і гукнув навздогін каравану:

— Лазаро! А собака?

Лазаро зупинився.

— Який собака?

— А той, що прибіг із вами!

— З нами? Ніяких собак у нас нема, ти щось вигадуєш.

Якщо не Лазаро, то чий же? Хазяїн рано чи пізно об’явиться, подумав коваль, вмощуючись на троні Шанго — так він називав квадратну каменюку, що її приволік із лісу й звалив біля капища. Поманив собаку; пес спробував звестися, але лапи його не слухалися. Насилу зіп’явся на рівні, завиляв хвостом. Роздивившись, який він худий і зморений, який забрьоханий і змерзлий — сама шкура та кістки, — Факел зрозумів, що це безпритульний, бездомний пес.

Легенько погладив його, покуйовдив голову. Потім обережно обмацав: тіло його від сильного удару в зад було скоцюрблене. Відчувши на собі негрову руку, дворняга заскавучав, а потім загавкав. Добре, що хоч кістки цілі. Поки тривав цей огляд, пес виривався з рук Кастора, не забуваючи махати задрипаним, облізлим, жалюгідним хвостом. Розміру він був середнього.

На собачий гавкіт з дому вийшла зацікавлена Епіфанія — подивитися, що тут сталося. Гологруда, в квітчастій пов’язці на стегнах, вона наче й не відчувала вранішнього холоду. Побачивши шолудивого й хирявого собаку, вона здивувалась.

— Звідки цей горюха? — запитала співчутливо.

— Не знаю. Приблудився.

Звідки, як він попав сюди, Кастор не знав; прибився погрітись. Прибився? Епіфанію нічим не здивуєш: найзаплутаніші в світі речі мають розгадку. Розпливчасте, туманне, темне для неї просто не існує; все ясно, як Божий день, все поясниме. Таємниця хіба що один негр Кастор Абдуїн.

— Не інакше, кумова робота. — Вона мала на увазі божка Ешу, страшенного витівника. — Тут усе сходиться. Кому щопонеділка ти підносиш їжу, як не йому? Кому завжди твій перший ковток горілки? Хіба не йому? Так от, скажи на милість: де це видано, щоб мисливець та полював без собаки? Ешу знає, кому робити добро.

Епіфанія принесла в черепку воду. Пес почав жадібно хлебтати.

А коли йому дали м’яса й бобів, недоїдки вчорашньої вечері, завагався; довго, нерішуче обнюхував їх, неначе сумніваючись: невже йому привалило таке щастя? Боязкі очі перебігали з Кастора на Епіфанію, благаючи підтвердження. Певно, не раз бачив смаленого вовка у своєму собачому житті.

Жаліслива Епіфанія підсунула черепок під ніс небораці: якщо глине шмат м’яса й злиплу грудку бобів, то не пошкодує. Наївшись, пес вдячно лизнув руку негритянці, яка навпочіпки сиділа біля Факела.

— Сірома, він просто конав з голоду.

— Клянуся звіриною в пущі, що йому полатали ребра. Погуляла по ньому ломака.

— Такий забрьоханий, що й масті не розбереш, білий він чи чорний.

А може, рябий. Ага, ось одна чорна пляма на грудях, а друга ось, на голові. Поглянь, а він досить гарний.

— Гарний?!

Кастор глузливо засміявся: в цієї Епіфанії просто золоте серце, вона хоч жінка свавільна й вередлива, зате добра, жаліслива, як ніхто. Поманила пальцями, покликала лагідно цього приблуду:

— Ходи сюди, горюхо.

Собака ледве звівся на ноги, пришкандибав. Загавкав гучніше, заметляв хвостом: угрівся біля вогню, втамував спрагу й голод, сподобився ласки. Віднині його так і кликали — Горюха.

Окрім Епіфанії, що зналась на ворожбі та релігійних обрядах, ніхто так і не здогадавсь, звідки в цьому закутні взявся пес. Прибився — і край. Ніхто його не шукав, не заявляв на нього прав. Факел думав, що собака втече, аж ні. Раніше безпритульний, а нині хазяйський. Пес уподобав дім, став другом людини, віддався під її руку.

Епіфанія вийшла на поріг майстерні. Надворі мрячило — хоч би клаптик чистого неба вгорі. Поскаржилась:

— Отут, у грудях наче щось давить. Може, хто наврочив. А що, може бути.

Факел теж кілька днів був сам не свій, і він хотів усе з’ясувати.

— По-моєму, в тебе на душі коти шкребуть. Коти…

Ранок без сонця, без променя світла, без крихти тепла. Епіфанія перебила його:

— От же ж глушина, навіть на святого Жоана не гуляють!

Він збирався з’ясувати все до кінця.

— Я знаю, що ти намислила — тікати.

Епіфанія підступила до Кастора, погойдуючись усім тілом, шия і груди оббризкані дощем. Стала перед негром, закинула на його широкі плечі руки й мовила жалібно й вередливо:

— Ти зовсім не цікавишся мною.

Свавільниця вигнулася тонким станом: знала свою силу й владу над своїм дружком. А йому, перш ніж заперечити, треба було зібратися з думками.

— Чого ти прагнеш, то це подратувати мене, збудити в мені звіра, посміятися з мене. Що ж, як то кажуть, вольному воля. Знайомство наше коротке й щастя не вічне, сама не раз казала. Пригадуєш? Тільки не кажи, що я не цікавлюсь тобою.

— Ти не цікавишся нічим. Тобі не подобаюся ні я, ні інша. Ось коли закохаєшся по-справжньому, тоді віділлються тобі мої сльози. — Її руки оповили його шию.

— Як ти можеш таке говорити? Хіба ти не подобаєшся мені? Невже не бачиш, не відчуваєш?

Вона відчула, як він наливається жагою.

— У ліжку я тобі подобаюся, це правда. Я, Зулейка, Бернарда, Даліла, навіть Збуй-Вік, та хто тобі не подобається? Геть усі шаленіють за Факелом, починаючи з мене. Кажуть, що і в Такарасі те ж саме. Знаєш, хто ти?

Тіло до тіла, обоє так і пашать, хто тут сильний, хто слабкий?

— Зайвий раз переконуюсь: ти як був дитиною, так і лишився, без царя в голові. Але все це тільки видимість. Насправді ти диявол.

— Ти так і не відповіла мені: тікаєш звідсіль?

Не розмикаючи обіймів, Епіфанія відхилилась назад.

— Вирішив допитатися? Так ось, щоб на святого Жоана та не стрибати через багаття, не смажити кукурудзи, не їсти мамалиги, кадрилі не танцювати, такого в моєму житті не бувало. — Вона визирнула надвір, на хвищу, на свинцеве небо. — Настав червень. Для мене нема свята більшого за день святого Жоана.

Стояла зажурена, відчуваючи порожнечу в грудях. Щоб заспокоїтися, знову вийшла на поріг, але й під дощем пашіла, як горн, жар палив її, і вже не обходило, хто з них поступиться перший.